Частина 6. Звук "у"

У звука «у» сірий колір. Як шерсть вовка. Як павууууууутиння. А смаку в «у» немає. Немає смакуууууууу. Павутиння і вовки, миші, зайці влітку, пил і попіл – які ви на смак? Немає його. Є лише відчуууууття суууумууууу.  Прохолода вітруууууу. І найгарніший аромат: холодної води, дощуууууу. Тууумануууууууууу.

Ще листопад не почався в календарі, а дощі оббили майже все листя з дерев. Від злив земля стала ковзкою. Наче в ожеледь. Поки до школи дійдеш – разів з десять впадеш. А вітер літає в вишині і над тобою регоче: уууух, я й не те можууу.

В останній понеділок жовтня в  класі з’явився новенький. Перед першим уроком зайшов до класу, ніхто його не приводив і не знайомив з іншими. рано явився. Сів поруч – Льюїс завжди сидів сам - наче тут було його законне місце.

- Привіт. Пам’ятаєш мене?

Льюїс Керрол сидів за останньою партою, в дальньому від вікна ряду, і роздивлявся павутиння на стіні. Павуки надворі – не такі розпещені, як павуки в приміщенні. Ті, що ззовні, плетуть одне павутиння за життя чи, принаймі, вважають кожне останнім. Бо скрізь вороги та небезпека. Тому їхнє павутиння – витвір мистецтва. Ювелірна прикраса, архітектурне мереживо. Павуки в будівлях – більші розміром, неквапливі, впевнені в собі. Завтра буде, і післязавтра теж. Тебе змели на підлогу – підібгай лапи, зачекай. Знов вилізеш на те ж самісіньке місце і сплетеш ту ж саму сітку, криву та недолугу, бо їй висіти до нового прибирання, а то й менше. Павутиння диких павуків прикрашене діамантами роси. Павуки, що живуть біля людей, не бачать сенсу в прикрасах. Грудки пилу та сміттинки – невелика втіха. Головне, є їжа. Мухи, комарі, мошка. Ти ніколи не побачиш ні смерку, ні світанку, ні дощу, ні снігу. Але будеш товщим, ніж той, хто бачив...

- Ну, пригадав?

Він не пригадував. Він одразу впізнав.

- Ти Гена. Озерний Генка. Твої мама і тато...

- Друзі твоєї мами! А ми в один садок ходили. В групу «Чорнобривці».

Зима – протилежність літу. Звук «и» - протилежність «і». Товстиий, злиииииий, важкиииииииииииииий. Брила льоду на душі. Крига на серці.

Мами не стало минулого року в січні, дев’ятого числа. Вона ніби чекала, щоб не псувати сину день народження. Їй навіть стало краще. Третього бабуся привезла його в Муси, вони посиділи в кафетерії при лікарні, замовили пиріг з малиною і дуже легкі, повітряні слойки з вершками. Слойки кришилися, і від кожного подиху крихти розліталися навсебіч.

Мамі це здавалося кумедним. Вона пирскала, як насмішкувате дівчисько, з цікавістю слухала їхні новини – в неї самої новин не було. Зміни були – вона значно прибавила у вазі і носила хусточку, ніби від сонця. Взимку.

Мама сміялася. Бабуся почала усміхатися. Керрол реготав, розповідаючи шкільні новини, описуючи поїздку класом на виставку мамонтів. Мама подарувала їм найголовніший подарунок – надію.

Наступного дня він повернувся до школи, а ще через день зліг з ангіною. Тиждень температури під сорок, тиждень марінь про Веню, його фанерний зореліт і Льолю з Праскою, яких він запустив в космос замість себе.

- А скафандри, скафандри! – кричав гарячий, як розпечене вугілля, хлопчик Льюїс, і махав, махав малими кулаками, ніби трусив когось за барки. – Ти забув дати їм скафандри! Їх в дальній космос заберуть!

- Це мене в божевільню заберуть, - бурмотіла бабця Поля, міняючи компреси, але не переживала надто. Вона була спокійна, поміркована, впевнена. Вливала в стиснуті зуби несвідомого хлопчиська ліки, бульйон, чай, воду. Не боялася, не сумнівалася. Кирилка не візьмуть. Так жорстоко Бог не карає. – Точно космонавт буде, ще цього лиха нам не стачало. – вона подивилася вгору і промовила голосно. – Ну, то най буде! І облиш мене в спокої.

В третій раз прийшла сусідка, що вміла колоти уколи, втретє зробила анальгін з дімедролом – допомогло.

На ранок малий лежав прохолодний, сумирний, мокрий, як хлющ, при тямі. Перші слова:

- Де мама?

Бабуся мов не чула.

- Прокинувся, Кирилко мій хороший! Давай піжамку поміняємо, пропотіла вся. Чайочку зараз, чайочку з малинкою.

- Ба, вона?..

Бабця не дала йому заговорити, спитати. Лягла поруч, затиснула онуку рота рукою, ткнулася головою йому в живіт і мовчки затряслася.

Вчора... Метіль на кладовищі, куди ще дитя слабке, хворе тягти. Олю не вернеш. Вона б перша була проти. Та зараз це рішення дало важке відлуння.

Він, слабкий і виснажений хворобою, голодом,  жахами, враз відчув себе сильним і дорослим чоловіком, до якого прийшла за втіхою і підтримкою мала сива дівчинка. Гладив її по тонких кісках, по плечиках, по оксамитових щічках і тихо примовляв-співав:

- Ччччччччччччччч... шшшшшшшшш... чччччччччччч... все. Все, все. все. Ччччччшшшшшшш...

І вона, що не плакала всі страшні дні і ночі, розплакалася...

- Мами немає. – сказав Керрол Генці. – Твої тато і мама тобі не сказали? Ти чого взагалі тут, ви ж  на Марс перебралися? – тато Генки викладав у Марсіанській Академії Зореплавців.

Генка якось дивно скособочив худе носате обличчя, зніяковів і тонким голосом сказав:

- Я у тітки Михасі жити буду. Мама і тато... ми у відпустку приїхали. До бабусі з дідом.  Дощ, слизько... аварія. Мама і тато... А у мене тільки ось, - він незграбно показав ліву руку з двома загіпсованими пальцями і, зовсім побагровівши, ніби відчував жорсткий сором за те, що сталося, повторив. – Я у тітки Михасі жити... будуууу...