Частина 3. "Є"

Мама знов сміється. А бабця стає серйозною і тихцем йде до себе в кімнату, там у неї її картинки з Богами, з артистами, там навіть є телевізор, який кріпиться до стіни, а не пурхає у повітрі на міні-антиграві. Не перевісиш запросто. В телевізорі кіно. Хтось плаче.

Потім – млинці з медом. У «ееееее» смак меду, занадто солодкий, щоб промовляти його без інших звуків, занадто примхливий та дражливий. Колір – зелений в білу квіточку. Колір сукенки тієї дівчинки зі школи, вона стоїть і дражниться: «еееее». Язик висолопила. Еееее. Носа зібгала, вуха відстовбурчила. Так би і вчесав по тому носові, по тім вухам. Дівчаток бити не можна. А якщо то не дівчинка, а антропоморфна мавпа, якщо вона знає тільки «ееееее»? Ой, то буде пізніше, а зараз – млинці з медом.

Звук «е» він такий... він не як всі інші. От скажіть собі: ееее... Бачите. ви самі себе подражнили. Тому меееед, варееееееня, дееееень висолоплюють вам язика і намагаються збити з пантелику. Та марно. Млинці з медом добрі – і край.

- Ма, а звук «є» - який? – Кирилко бажає впіймати колір та запах Вєні, але крім сірих очей і брудних сильних пальців, що без зупину крутять дротик, не може нічого уявити.

Мама забуває про млинець, дивиться у вікно, думає.

- «Є» - то не звук. То два звуки. «Й» – «е». Чому ти спитав?

- Бо бачив Вєню. Вйеню. Він Вйеня?

- Ні, взагалі-то він Веня. Твердий «в» - Веня! Веня!

Отакої. Твердий Веня. В ньому теж є солодке  і дражливе «е»? Але ж Веня – він нікого зроду не дражнив. І він м’який, як зефір, як долонька немовляти. Дівчата, йдучи з річки, дарують йому свіжосплетений вінок – Вєня радіє і скоріш вдягає його на голову, кричить:

- Я король! Я король!

Вінок дуже пасує до його сірих очей та вузького блідого обличчя. Дівчата сміються і дають Вєні цукерки, кишенькове люстерко, наліпки з жувальних гумок. Вєня збирає те все багатство і несе додому: гроші, гроші! Все, що має малюнок і невелике за розміром, та ще й з паперу, для Вєні гроші. Проте, коли йому дають справжні гроші, він теж несе додому. Тітка та дядько просять дітей не давати гроші племіннику, щоб батьки не приходили розбиратися. Та ніхто не прийде.

Бо одного разу Вєня м’який став твердим Венею. Коли погані хлопці з сусідньої Мотрівки мучили Льолю. Де вони її знайшли – невідомо.  Вона ще молода була, коротконога і світло-сіра, як хатня миша. Вони її до мотоцикла прив’язали і їхали трасою, а потім – що їм в голову стукнуло – погнали швидше, а собака за ними на мотузці потяглася і заскавуліла так гостро, болісно, ніби залізом по асфальту драли. Бік звезла – на трасі смуга крові лишилася. Та зідраним боком все обійшлося. На шляху мотоциклу встав Веня. Твердий, як коленвал від міні-трактора, який він тримав у руках. Коленвал він знайшов на стихійному звалищі біля траси, і ця дивовижа мала стати ключовою деталлю зорельоту. А стала Льолиним щасливим квитком.

Мотрівськи недолюдки, узрівши постать Вені з коленвалом на фоні садів і підвечірнього неба, зійшли з  мотоцикла на ходу і побігли в Мотрівку пішки. Мотоцикл ліг в яму з сорому, його Веня собі забрав – за ним так ніхто і не посмів явитися - для крісел командира і навігатора зорельоту (з коляскою ж). І Льолю забрав. І коленвал. Куди без ключової деталі.

Тому ніхто не проти, щоб Веня мав трохи грошей на морозивко та солодощі. Навіть на лікування собаки зібрали грошей додатково. Давиденкове – гарне село.