8.2

– Символічно, –  сказав Айвел, намагаючись розпізнати, що за візерунок викладено з каміння. –  І хто б це міг зробити?

– Гарне питання! Тепер розумієш, чому Снігова Пустка має належати ельфам? Тут знаходяться джерела сильної магії. Рано чи пізно хтось забажає ними заволодіти. То чому б нам не випередити решту бажаючих? Думаєш, змії-перевертні, гноми чи трольди не мріють  захапати  собі цю силу? Елвіл нічого не розуміє.

– І що далі? – спитав Айвел і попередив про всяк випадок: – Братові я  шкодити не збираюся…

– А хто каже – шкодити? Усього лише позбавити його магії. Король без магії нікому не потрібен. А я, другий спадкоємець, прийму владу до своїх рук. Тільки й усього!

– Послухай…

– Ні, це ти послухай. Ти теж вважаєш, що нам достатньо своїх земель? – спитав Аівір з несподіваною люттю.

Якщо брат зараз відступить, то все  марно. Самотужки він мало що  може вдіяти.

– Не знаю, – Айвел уперто стиснув губи, – те що ти задумав –  підло. Підло позбавляти ельфа магії. Особливо, короля. Одна справа, якщо він сам оступиться від трону, а інша ось так... нишком.

– Сам він не відступиться, бо це – зрада своєї спадщини  і  тих, хто йому довіряє! До того ж це –  проти всіх законів. Та й сили він позбудеться не назавжди, – Аівір пом'якшив голос, – а на якийсь час, достатній для того, що я зміцнив своє становище. Тоді, нехай ельфи вирішують, що їм до вподоби: повернути колишнього правителя чи залишити владу в моїх руках.

– Припустимо… І як саме ти позбавиш його магії?

– Для цього потрібна обрана душа. Здатна  випити силу будь-кого. Залежно від обставин.

– Обрана душа. Чудово! І як ти дізнаєшся, хто вона? – недовірливо запитав Айвел.

– Під цим кам'яним візерунком є ​​підземелля. Його називають Загубленим. Там з давніх-давен зберігаються в темряві руни, які жодного разу не бачили денного світла. І серед них є одна, порожня руна. Вона напевно вкаже, хто ця обрана, і де саме її шукати.

Айвел окинув повільним, уважним поглядом викладений з каменю візерунок.

– Про порожню руну я чув…

–  Чув, та не знав! – усміхнувся Аівір, – усі ельфи щось чули про це. І не лише ельфи. Я й так ризикував,  розпитуючи, збираючи… Особливо в архівах Юрмеліту. Зміїний  король тоді ледь очі на зламав,  так підозріло на мене витріщався..  

– А як  обрана забирає  силу?

– По-різному.  Але самій надійний  засіб  – через фізичну близькість…

–  Через  близкість? Тобто, вона має бути гарненькою?  –  припустив Айвел.

– Так! Перед її вродою,  начебто, ніхто встояти не може. На жаль, інформації замало. Занадто все заплутано. Я кілька років по краплині висмикував…То з однієї легенди, то з іншої. Ледь не в  кожного народу щось про це збереглося.

–  А якщо вона ще дитина? Чи стара бабця?

–  Теж мені  питання! – зі смішком відповів Аівір, – Що нам заважає забрати її з того часу, в якому вона молода і чарівна?

Айвел зітхнув невпевнено.

– Так, правда! І все ж таки,  мені здається…

– Досить! – перебив Аівір і зміряв  брата важким поглядом: – То ти зі мною?

– Так! – тихо відгукнувся Айвел.

А що йому ще залишилося?

– Тоді не будемо гаяти  час. Почнемо!

Аівір дістав із поясної сумки невелику круглу скриньку, відкрив її і почав сипати на сніг сріблястий порошок, повторюючи візерунок, викладений із  каменю.

Сніг миттєво почорнів, потім земля провалилася, і очам відкрилися сходи  у підземеллі.