Глава 5 Дольвен – місто ельфів

Що залишається робити, коли бігти нікуди?  Підкоритися?   Почати битися головою об стіну?  Або вступити в сутичку, вочевидь, абсолютно марну?   

Таїс вибрала перший варіант. 

Передпокій міської квартири теж згинув. 

За коротким коридором відкрилася простора веранда.  

Вона півколом в'їжджала в озерну гладь,   яка   сяяла  смарагдовими відблисками під величним, блідо-зеленим місяцем.  

На далекому протилежному березі чітко проглядалися ланцюжки мерехтливого світла. 

По обидва боки веранди опадали вниз важкі дубові крони, а в сплетінні гілок і листя теплими  приглушеними  вогниками   горіли ліхтарі.

–   Ну ж бо, сміливіше! –  підштовхнув красунчик. 

Таїс повільно ступила на веранду, під світло-бузкові й білі мережива виноградних грон, що звисали з високої аркової стелі.  

Вона слухала неголосний звук своїх кроків і наполегливо думала про те, що ось зараз, ось через мить буквально, весь цей кошмар закінчиться, і вона нарешті прийде до тями.    

У власному будинку або в будь-якому іншому знайомому місці цивілізації.

–  Ласкаво  прошу  до Дольвена!  

Красавчик  вказав  на круглий диванчик, розташований праворуч, під дубовою кроною. 

Таїс  сіла мовчки й покірно.  На самий краєчок. І що тепер робити?  Кричати й вимагати пояснень? Битися в нападі? Знепритомніти?

Припустимо, це сон. Отже, найрозумніше –  слідувати сюжету цього сну. Нехай в  ньому і немає ніякого сенсу. Будь-який сон рано чи пізно закінчується.  

Чи вона все ж таки померла?

Якось безглуздо! 

Померла, пропустивши момент власної смерті? 

Померла, але при цьому  усвідомлює  своє тіло, відчуває биття серця і біль у нозі? Бачить розмазану по джинсах   кров?

Красунчик з відвертою цікавістю роздивився  дівчину,   потім сказав:

–  Треба, напевно, познайомитися.

–  Ти мене викрав і  навіть імені не знаєш? –  запитала Таїс.

Дійсно, ситуація  заплутана й дивна, але сидіти, забившись у кут, і ридати від страху –  це не для неї!

–  І що? –  красунчик зсунув плечима, – Ти ж  тут не заради імені. 

–  А заради чого?

–  Заради своїх здібностей.

–  Яких здібностей?

–  Дізнаєшся скоро... То що? Сама назвешся, чи я придумаю тобі якесь ім'я? Мені все одно, як до тебе звертатися.

–  Таїс, –  відповіла вона неохоче.

Зрештою, навіщо ускладнювати ситуацію, яка й без того  доволі дурна?

–  Таїс... А я –  Айвел.

Ну і нехай! Айвел –  так Айвел.  На світі багато дивних імен!

– І що тут відбувається? –  запитала Таїс, старанно витримуючи його погляд. 

–  Ти дуже спокійна. Ми побоювалися істерик. Дівчата людського світу люблять, начебто,  влаштовувати істерики...

Таїс промовчала. 

Можливо, вона б теж влаштувала істерику, якби з дитинства не захоплювалася стародавніми міфами й легендами. 

Там йшлося про те, що потрапити в який-небудь інший світ не так уже й складно.  Варто лише опинитися в потрібному місці і в потрібний час.

А далі вже, як пощастить... Для одних перехід важкий, болючий і після потребує довгого відновлення, для інших –  не складніше, ніж перейти з однієї кімнати в іншу. 

Головне –  об поріг не спіткнутися…

То що ж  виходить? Потрібні місце і час зійшлися саме заради неї?

Таїс міцно заплющила очі. 

Ні, простіше припустити, що там, на будівництві, її залізякою по голові вдарили, і тепер вона валяється непритомна. 

Одна надія –  валяється в лікарні, під наглядом лікарів, а не в підвалі  десь…

–  Ось і Аівір! Зараз  про  все  дізнаєшся.

Під переплетення виноградних грон, дубового листя і хмарно-небесних мережив швидким кроком зайшов  ще один  красень, не менш високий і широкоплечий. Світловолосий. З темно-зеленими, холодними  очима. Схожий на Айвела.

На ньому дуже гарно  сиділи шкіряні штани, чоботи з вилогами, Чорна сорочка навипуск була недбало розкрита на грудях.

І м'язи під тканиною вимальовувалися тугими вузлами. Але нічого зайвого, ніякого перебору –  все так гармонійно, спокусливо...

Ні дати ні взяти –  солодка дівоча мрія!

У Таїс  й  серце  зайшлося  від захвату. Бувають же такі чоловіки на світі!