3.2

Ноги тряслися, ні кроку не можна було зробити на таких ногах. Вони просто перестали слухатися. 

Хотіла крикнути, але з горла вирвався лише слабкий, невиразний хрип. 

Таїс злякалася не на жарт. Вона обшукала  десятки занедбаних місць у своєму житті, але настільки моторошне почуття охопило її вперше.

І найстрашніше –  нічого з цим не поробиш.  Тільки стій і чекай чогось неминучого, невблаганно жахливого...

Кров шалено стукала у скронях.

–  Один, два, три... –  пошепки рахувала Таїс, – Зелене коло…

Моторошну тишу розірвав дзвінкий гавкіт.  

Потім сміх. Якась парочка з двома собаками виринула з темряви.

Собаки гавкали, тягнули повідець і шумно дихали. 

Цей рух життя привів Таїс до тями. Кров знову побігла по венах,  відновилася сила і гнучкість.

Собаки загавкали ще голосніше. 

Таїс кинулася геть із темряви, до сліпучого світла вечірнього проспекту.

І зупинилася тільки  коло потрібного будинку: п'ятиповерхового, з білої та червоної цегли, з трьома під'їздами. 

Біля першого під'їзду дві жінки голосно обговорювали ціни на продукти і люто потрясали господарськими сумками. 

Таїс невпевнено потопталася поруч із клумбою, обкладеною рудими трикутниками битої цегли.  З розкислого снігу стирчали сухі остови померлих квітів.  

Власниця  мала вже б підійти. То чому її  досі немає?

Може, зателефонувати? 

Або, краще, одразу до квартири? 

Під'їзд із кодовим замком. Тож вільно не зайдеш.  

Таїс  скосила погляд на жінок,  але   ті не звертали на неї жодної уваги.  

Почувалася незатишно. Не дуже хотілося пояснювати, з якої причини їй  треба  потрапити  всередину.

А ще розбите коліно почало боліти, і снігова вогкість  холодила шкіру   крізь порвані джинси.  Звісно, діркою на штанях нікого не здивуєш – зараз це останній писк моди...

До під'їзду  наблизилася  дівчина з маленькою дитиною. 

Таїс  ступила   у її бік, зобразивши на обличчі наймилішу посмішку.

Дівчина теж усміхнулася.

–  У мене зустріч призначена, –  попередила її запитання Таїс, – Я тут квартиру збираюся знімати… Ось, прийшла подивитися.  

– Ага, так ви в сорок сьому, – сказала дівчина, пропускаючи її в під'їзд, – Тож,  сусідками будемо. Я навпроти живу.

Квартира під номером 47 знаходилася на п'ятому поверсі. 

Таїс скинула з голови вологий від снігу капюшон і рішуче подзвонила у двері. Їй ніхто не відповів.

–  Так Ольга Іванівна,  скоріше за все, в магазин вийшла, –  припустила дівчина, затримуючись на порозі своєї квартири.

–  Ми зідзвонювалися нещодавно. Вона сказала, що чекатиме мене біля під'їзду.

–  Ага! Ну тоді, напевно, скоро прийде.

–  Мамо! Мамо! Іди сюди! –  закричав із глибини світлого коридору дитячий голос.

–  До  зустрічі, –   попрощалася  дівчина і зачинила двері.

А розгублена Таїс залишилася на сходовому майданчику.  

Минуло ще хвилин п'ять. 

З  власницею вона розмовляла десь  півгодини тому. 

Припустимо, та не дочекалася біля під'їзду. Але тоді, за ідеєю, вона мала б піднятися у квартиру. То де ж вона, чорт її забирай?

Заснула, чи що?  

Таїс ще  раз натиснула кнопку дзвінка, потім дістала телефон.  На виклик ніхто не відповів.

Халепа!  Чи вона в останній момент передумала здавати квартиру і просто поставила дівчину в ігнор, щоб уникнути пояснень?  

Або куди вона поділася?  Не крізь землю ж провалилася!

Таїс спантеличено   постукала  у стіну носком  черевика. 

Квартиру в цьому районі, недалеко від центру, втрачати дуже не хотілося. 

Адже вона вже подумки перевозила сюди  свої речі.

Почекати ще трохи?  Може, власниця  в магазині затрималася. Може, там розпродаж якийсь...

З ненавистю смикнула ручку –  а раптом? Ні, зачинено.