Світанок повільно опускався на землю. Ми йшли з Іллею, тримаючись за руки, не спішили. І чого було спішити, коли ми вже й так спізнилися? За годину табір проснеться і його відвідувачі сідатимуть в автобуси, щоб поїхати по домівках.
– Шкода, що ми не можемо разом поїхати, – сказала я Іллі з печаллю в голосі, – думаю, так було б цікавіше...
Хлопець зупинився, став навпроти мене.
– Зате ми зможемо писати одне одному всю дорогу, Марійко, не засмучуйся.
Дивно було чути «Марійка» з його уст. Але мені подобалося, дуже. Ілля взяв мої руки у свої та притягнув до себе ближче, я несміливо ступила вперед. А потім він мене поцілував. І це було так чарівно та приємно, що, здавалося, я літаю понад землею. Ні, понад морем. Теплим та бентежним морем, яке додає відчуттів нашому поцілунку.
Мабуть, ми довго насолоджувалися надзвичайним моментом, бо вже добряче посвітліло.
– Треба йти, – сказала тихо, слухаючи прискорене серцебиття та відчула, як приємно горять губи. Ілля мав схвильований вигляд. Його зіниці стали широкими, а волосся скуйовдилося. Здається, це я його таким зробила. Хлопець усміхнувся, переплів наші пальці й ми пішли до табору. Тепер уже майже бігли.
Ворота були відчинені й, на диво, охоронця ми не бачили. Куди він подівся, хто його зна. Але ми раділи, що нам так добряче поталанило.
Територія табору була пустою, лише стояли автобуси в очікуванні своїх пасажирів. Тихесенько пробравшись до будинку, який був мені домом останні три тижні, ми зупинилися з Іллею та смикнули двері. На диво, вони виявилися відчиненими. Я швидко поцілувала Іллю в щоку й забігла всередину, зачинила двері та притулилась до них спиною. Серце гулко билося в грудях, а в голові шуміло. Чи то від втоми, чи від пережитих емоцій. Ця коротка ніч була неймовірною. Здається, кращою в моєму житті.
Широко усміхнувшись до себе, я побігла на сходи. І у дверях, що вели на наш поверх зустріла Сашу. Вожата подивилася на мене з-під лоба, а я натягнуто усміхнулася їй. Так широко, як тільки могла. Розміри моєї халепи перевищили нашу величезну галактику. Саша втомлено закотила очі й пройшла повз, так нічого й не сказавши. Здається, наступну зміну вони контролюватимуть більше, ніж нас. Упс... Ми не хотіли...
Дівчата не спали. Хоча про Настю цього не можна було сказати. Вона мала надто сонний вигляд та незадоволено бурчала щось про ранній підйом, збираючи речі.
– Тут Саша була, – сказала Вікі, – ми сказали, що ти в туалеті...
Я коротко розповіла подругам про свою пригоду і її прекрасне закінчення. Навіть Настя слухала мовчки, хоча й по завершенню все ж прокоментувала, що ми з Іллею парочка...
Час покидати табір прийшов занадто швидко. Ми хутко зібрали речі й вийшли до автобусів, що повинні були розвести нас по різних куточках країни. Обійняла дівчат на прощання й здалеку помахала Іллі, гукнувши, що зовсім скоро побачимося. Зрештою, наші автобуси їхатимуть в одне місто разом і дорогою обов'язково будуть зупинятися.
Поглянула в сторону прекрасного моря, востаннє вдихнула солоне свіже повітря та зайшла в автобус. Цього разу ми з Настею сіли разом, чому раділи обоє. Звиклися за ці три тижні одна до одної, почувалися комфортно. Дорога видалася важкою, довгою. Мені так хотілося спати, очі злипалися, проте чомусь не могла знайти зручну позу. До того ж Оля з Мар'яною, що сіли перед нами, кози смердючі, майже всю дорогу скаржилися одна одній на хлопців, зрештою, посварившись під кінець нашої поїздки.
Автобус, в якому їхав Ілля, поламався і їм довелося затриматися на кілька годин. Мені було прикро, адже я сподівалася побачити його ввечері. Та, мабуть, не судилося.
Біля автобуса в рідному місті мене зустріли бабуся з татом. І я вже знала, що нас чекає довго серйозна розмова. Для мене нібито скінчилося літо, хоча досі стояла жахлива спека. В місті, так далеко від моря, вона здавалася нестерпною.
– Ой, Марусенько, – взялася цілувати мене бабуся, – як же я сумувала за тобою, моя хороша! Навіть торта спекла! Київського!
Я усміхнулася. Бабуся ненавиділа пекти Київського торта, адже він вимагав занадто багато часу та уваги.
– Все, щоб задобрити любу внученьку! – обійняла я рідненьку. Давно уже на неї не гнівалася, але обговорити минуле не завадило б. – Привіт, тату!
– Ти підросла... – розгублено промовив він і теж обійняв мене. – Тепер ще більше на маму стала схожою.
Підтисла губи та відвела погляд. Здається, ця рана ніколи не загоїться.
– А ходім за морозивом! – запропонував тато. – Торт нікуди не подінеться. Парком прогуляємося.
Так ми й зробили. Поки тато тягнув мою валізу, ми з бабусею йшли позаду попід руки.
– Маша, я хотіла попросити вибачення... – сказала вона, обережно стискаючи мою долоню вільною рукою. – Мені здавалося, що це було правильне рішення, коли я взяла тебе на виховання. Тоді Толя був таким роздавленим, що не міг тебе доглядати.
Я думала над цим усім майже щодня, поки була в таборі. І дійшла висновку, що все склалося добре. Правильно. А бабуся справді віддала себе всю заради мене. Так чому я повинна сердитись та ображатися, наче мала дитина?
– Все гаразд, ба, – я зупинилася та обійняла мою рідненьку, – я тебе дуже люблю! І давай уже забудемо те, що трапилося так давно. А я вам з татом сувенірів з моря привезла!
Дістала з сумочки два магнітики на холодильник, які вчора придбали з Іллею у невеличкій крамниці. Бабуся стішилася маленькому керамічному зображенню пляжу, а тато, що зупинився на лавці під розлогим кленом, суворо на мене подивився. Здається, здогадався звідки в мене ті магніти, адже в таборі їх не продавали... Упс... Добре, хоч при бабусі нічого не став говорити.
Ми їли морозиво та розмовляли. Я раділа, що повернулась до рідних, навіть попри те, що катастрофічно сумувала за морем.
Залишок дня ми провели разом, в нашому домі, розмовляючи про табір та нові враження.
Перед сном, лежачи в темноті у своїй кімнаті, я написала Іллі й він відповів, що їхній автобус відремонтували, проте виїжджатимуть вони завтра зранку, а поки переночують в невеликому готелі.
«Сумую за тобою!» – написала я хлопцеві, та серце чогось аж задзвеніло. Мабуть, це було схоже на зізнання в симпатії. Осміліла ще більше й додала блакитне сердечко-смайлик.
Ілля відповів мені червоним. Можливо, я перебільшувала, проте для мене це мало якесь таємне значення, ніби зізнання у почуттях. Я сіла та закрила обличчя руками, усміхаючись, наче ідіотка, а потім впала на подушку та втупилась поглядом у стелю. Там ледь світилися фосфорні зірки, які ми з бабусею приклеїли років зо сім тому. Коли вперше засинала під ними, здавалося, що то була якась магія. Зараз я відчувала те саме – дивну магію в перемішку з коханням.
#116 в Молодіжна проза
#1285 в Любовні романи
#613 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 25.01.2022