Глава 41

– Секрет в тому, що немає ніякого секрету? – запитала я у хлопця, натякаючи на те, що він повинен мені розповісти свою таємницю.

– Саме так, – усміхнувся хлопець.

Ми сиділи та дивилися на хвилі. Над нами розкинулося небо з десятками тисяч зірок. Неподалік було чути музику й задоволені голоси. Ілля тримав мене за руку, а я те й робила, що слухала, як б'ється неспокійне серце.

Тут, на краю нашого пляжу, було доволі світло, вожаті сьогодні постаралися на славу. І як ми тільки цілуватися з Іллею будемо? Важко зітхнула, й хлопець, подумавши, мабуть, що я з нетерпіння чекаю його розповіді, переплів наші пальці й став говорити.

– Я збрехав Світлицькому заради «приколу». А потім ця неправда обернулася проти мене.

– І чого ця брехня стосувалася?

Я відчувала, як хлопець ніжно погладжує мої пальці своїми й від цього хотілося стрибати, стільки почуттів передавалося його легкими дотиками.

– Я сказав, що одна дівчина від мене завагітніла.

Я остовпіла. Зава... що? Мені було до біса соромно про таке говорити з хлопцем. Одна справа з подругами, а зовсім інша – з хлопцем. Уточнення – з хлопцем, який мені дуже подобається!

– Але ж вона не...

Договорити я не могла, язик не слухався. Втім, Ілля мене прекрасно зрозумів.

– Звісно ні, Маша, ні. Вона не була вагітною.

При цьому він поцілував моє зап'ястя досі дивлячись на море. Мені здавалося, що навіть вуха почервоніли від сорому. Напевне, так і було. Я не знала як трактувати його відповідь. І відчувала невимовне сум'яття. Тобто все-таки теоретично вона могла бути вагітною, але... не завагітніла. Чи між ними нічого не було? Голова йшла обертом. Пригадалися чутки про те, що Ілля – бабій. Виходить, вони правдиві. Якщо так, то я потребувала часу, щоб прийняти це, оговтатися.

На превеликий жаль, хлопець ніяк не хотів розповідати деталі, а я соромилася розпитувати. І, як на зло, до нас підійшли Вікі з Ігорем, сповіщаючи, що вечірка незабаром закінчиться й треба збиратися, адже завтра зранку підйом.

Я зітхнула й піднялася на ноги. Слідом за мною встав Ілля. Мені було мало його пояснень, мало дотиків. І взагалі я хотіла, щоб хлопець мене поцілував. Страшенно хвилювалася, навіть трішки боялася, але ж хотіла.

Перед тим, як розійтись по кімнатах, ми дружно допомогли прибрати гірлянди, столи й інші речі, що зробили нашу останню вечірку незабутньою. Я подумки попрощалася з морем і пообіцяла, що обов'язково приїду до нього наступного року, але не сюди, не у табір.

Ілля провів мене до будинку й ми стали одне навпроти одного. Повз нас туди-сюди постійно хтось снував. Ніч була теплою, проте мені все одно хотілося обійняти хлопця. Я вже починала за ним сумувати. Сподівалася, що зранку вдасться хоча б поговорити. Він дивився на мене з хитрою усмішкою на вустах. Невже щось задумав? Як би мені не хотілося, щоб він мене поцілував, при сторонніх було соромно.

– Маша... – Ілля наблизився до мене й схилив голову до мого вуха. – У мене є одна пропозиція, від якої ти точно не зможеш відмовитися.

Він прошепотів ці слова таким заманливим тоном, що я геть втратила голову й наперед погодилася.

– Пропоную втекти сьогодні.

Я дивилася в карі очі й не могла повірити. Він що хоче? Втекти? Геть з глузду з'їхав, поки в тітки жив? Повільно захитала головою, адже уявила, який скандал розгориться, коли нас спіймають знову.

– Ну ж бо... Маша... Ніхто й не помітить!

– Але я пообіцяла Саші... – спробувала відмовитись, хоча насправді аж душа горіла в очікуванні пригод.

– А я ще не все тобі розповів! – хитрим голосочком заговорив хлопець і смикнув мене за руку в сторону високих туй, які росли біля входу в приміщення. Мить і ми сховалися там. – А тепер не рухайся, Маша. Стій смирно, як справжній солдат.

Ілля заховався за однією туєю, я – за іншою. Хотілося насварити хлопця, адже остаточної згоди я не давала, хоча й втекти хотілося. А потім згадала наші минулі пригоди й всі сумніви розвіялися, мов на вітрові. Кінець кінцем, це наша остання ніч у таборі. Чому б і ні?

– Маша, ти мені довіряєш?

– Так, – відповіла без запинки, проте хвилювання ще більше заповнили мене.

– Це буде найкращий вечір у твоєму житті!

Така обіцянка мені сподобалася. Я кивнула і стала обережно, без різких рухів, виглядати з-за дерева, чекаючи, коли ж народ розповзеться по кімнатах. Проте «народу» не було ні кінця ні краю. Я навіть стомилась чекати, коли ж нарешті у дворі стане пусто. Здавалося, перш ніж це сталося, часу пройшло не менше ніж година. У мене боліли ноги й тягнуло на сон, проте я терпіла.

– Ходімо! – нарешті виговорив Ілля й вхопив мене за руку. Невеликими перебіжками ми дісталися центральних воріт і швидко через них перелізли. Там навіть освітлення не було, а охоронець хропів так, що ці «чудесні звуки» розліталися морем на кілометри.