Глава 36

Щойно ми, ситі та задоволені, вийшли з їдальні, телефон Іллі голосно задзвонив. Хлопець підняв слухавку та миттю насупив брови. Мабуть, говорили дуже неприємні речі, адже він прикрив рукою очі.

– Зараз буду, тітко Ніно, іду... Одна хвилина...

Я захвилювалася. Хіба ми мало отримали на горіхи? Невже знову треба йти на килимок?

– Що трапилося? – спитала занепокоєно. Ілля засмутився.

– Тітка Ніна каже, що їй зле. Вибач, Маша, мушу бігти до неї, пізніше поговоримо, гаразд? Я тобі все розповім. Обіцяю!

– І про секрет? – спитала з надією.

– Секрет в тому, що немає ніякого секрету, – усміхнувся мені хлопець, а потім міцно обійняв своїми довгими ручищами. Так, що у мене аж серце заштовхалося в різні боки.

Дивилася хлопцеві вслід і так мені не хотілося його відпускати, що аж дурно ставало. Здавалося, що ми назавжди розлучаємося, на все життя. Ілля обернувся до мене і, не зупиняючись, надіслав повітряний поцілунок. Відчула, як миттю щоки порожевіли. А ще усмішка сама собою на обличчя налізла. Помахала йому у відповідь.

– Ой-йой-йой-йой-йой! – заговорила Настя поряд. – «Нащо мені той Ілля?» «Здався мені той Ілля!» «Ніколи в житті!» «Бабій!» «Та що ви таке кажете?» ...

Сусідка вміло перекривлювала мене. Та сердитися на неї я не збиралася. Ілля забрався в найглибші комірчини моїх думок та не мав наміру їх покидати, одночасно не впускаючи туди нікого іншого. Ми не бачилися лише хвилину, а я вже добряче сумувала за моїм Хвостиком. Згадувала кожен момент, що провели разом, та уявляла, скільки буде ще тих чарівних моментів. Аж на серці тепліло.

Попереду в нас були змагання, знову естафета. Не знаю звідки, але в мене назбиралося стільки сил, що я не бігала, а літала з тією палкою. Мені здавалося, якби навіть не світило сонце, а лив дощ, я бігала б у болоті ще більш завзято. Результат моїх старань дав про себе знати – бойовий настрій передався й іншим членам команди, ми набрали найбільшу кількість балів – двадцять.

До вечері залишалося пів години, від Іллі не було ні слуху ні духу, а ми зібралися на пляж. Розстелили на піску ковдру й підставили обличчя сонцю. Наша шкіра уже давно покрилася гарною засмагаю кольору кави з молоком. А зараз просто хотілося насолодитися солоним морським повітрям.

– Не хочу їхати додому, – зізналася Вікі. – Тут так добре. От би літо було вічним...

Її замріяний погляд був направлений туди, де небо з'єднувалося з морем. Тонка смужка морського горизонту поблискувала час від часу – сонячне світло відбивалося від хвиль. І я прекрасно розуміла подругу, мені не вистачатиме табору. Аж сум здушив, коли подумала, що це останнє літо, коли я можу тут знаходитися.

– Якби літо залишалось назавжди, ми б його так не цінували б, – філософськи підмітила я, хоча насправді вкрала цю фразу в бабусі.

– А я от хочу додому. Як там мої хлопці без мене? – зажурилася Настя, обпершись на руку. Вона щось жувала і від цього її голова кумедно скакала на долоні.

– Цілуватися хочеш з ними? – вирішила поглузувати над сусідкою. Проте Настя жарту не оцінила й, закотивши очі, відвернулася. Ми гуртом дзвінко засміялися. Щоразу, як мова заходила за поцілунки, подруга удавала, ніби нас не чує. А нічого було брехати!

Ми теревенили про якісь дрібниці, коли мене ліктем штовхнула Вікі, яка сиділа поруч. Подруга кивнула вбік і я перевела погляд в ту сторону. До нас наближався Богдан Світлицький. Добре, що я одягнула протисонцеві окуляри. Спробувала вдати, що не помічаю його, сподівалася, що пройде повз. Проте він йшов прямо до нас і дивився хлопець лише на мене.

– Та бляха... – пробурмотіла, опускаючи голову. – Не хочу я з ним бачитись...

– У тебе вибору немає, Машка, – заявила Настя, – він буде біля нас через три... два... один... Здоров, Світлицький!

Здається, привітання Насті спантеличило його. Хоч і дивилася в пісок, відчувала, що хлопець зам'явся.

– Марійко...

– Вона – Маша! – сердито сказала Вікі.

– Маша... – виправився Світлицький. – Я хотів би поговорити...

– То говори, – відповіла байдуже, колупаючи мушлі в піску. Я почувалася огидно, коли він стояв поряд. Навіть дивитися на Світлицького не хотілося, таким бридким здавався хлопець, з яким я ще вчора цілувалася, обіймалася і танцювала.

– Наодинці.

Голос його став більш впевненим. Мабуть, сердився. Ну і нехай. Говорити з ним я не хотіла. Принаймні, не зараз.

– Вибач, але я зараз не маю часу.

Богдан пішов не одразу. Краєм ока бачила, що він досі стоїть. А ще здавалося, ніби поглядом вбити хоче. Та до цього всього я відчувала байдужість. Лише хотіла, щоб він нас залишив.

– Ти б бачила той погляд злющий! – захитала головою Женя, коли Світлицький нарешті зник.

– Ой, та хто ще з них двох повинен сердитися, – махнула рукою Вікі.

Я була повністю з нею солідарною, тому розмову продовжувати не стала.

На вечерю Ілля знову не прийшов. І це мене не просто засмутило, а загнало в розпач. Знову щось не так. Написала хлопцеві повідомлення, в якому передала всі свої хвилювання. Проте Ілля не спішив відповідати.

Поки ми їли, Женя кілька разів говорила, що Світлицький дивиться в мою сторону. Мене його увага починала дратувати. Хотілося розвернутися та накричати. Голосно, і байдуже, що всі подивляться на мене, наче на дурепу. Не знаю, яким дивом стрималася. Мабуть, все ж таки більше думала, куди Ілля запропастився.

Після вечері я випадково зіштовхнулася з однокласником Павлом, ніс до носа. Той, як завжди, поправив окуляри й заговорив:

–Привіт, Маша! Вибач, що налетів на тебе.

Хлопець знову поправив окуляри та усміхнувся.

– Все добре, Павлику. І тобі привіт!

Однокласник аж засяяв від того «Павлика». Здається його мало хто так називав.

– Чув, що ти втрапила в халепу...

– Так, – скривилася, – є таке. Але начебто все налагодилося.

– І знову з Марченком?

Можливо, якби про це спитав хтось інший, я б роздратувалася. Але Павло чомусь мав такий наївний вигляд, що я розповіла йому правду.

– Насправді Ілля тут ні до чого. Мене Богдан Світлицький кинув там...

– Маша, не спілкуйся з ним, – серйозно попросив Павло. – Ти, мабуть, і не здогадуєшся, чому вони з Іллею не «контачать», так?

Я захитала головою.

– Розпитай свого Марченка, це не моя таємниця, щоб нею ділитися. Дарма ти пила алкоголь, – захитав головою однокласник.

– Я не пила... – спробувала виправдатись, проте, здається, він мені не повірив.

Паша пішов собі, а я задумалася. Адже ж він мені вже говорив про Світлицького... Ще тоді, як ми їхали в автобусі. Тільки от усе забулося.

«Ілля, ти зобов'язаний мені багато чого пояснити!»

Відчувала, що от-от терпець урветься. Я починала дратуватися. Проте буквально за хвилину телефон сповістив про вхідний виклик.