Глава 35

Я плакала уже понад тридцять хвилин після розмови з батьком. Ми добряче посварилися. На емоціях наговорила йому різних речей, яких насправді не хотіла казати. Відчувала спустошення. А ще добрячий біль, адже дізналась, чому тато залишив мене з бабусею. Я сиділа сама на березі моря, спостерігала за тим, як чайки пікірували над хвилями, а потім знову злітали. В руках безперервно деренчав телефон. То була бабуся, але я не знала, що їй сказати. І замість того, щоб відчувати сором, я добряче сердилась на неї. Розмова з татом розставила все на свої місця.

–Сьогодні обіцяють нудний вечір.

Поряд всівся Ілля. І мені на крупиночку стало легше. Знала, що усе розповім йому й, можливо, навіть отримаю хорошу пораду. Підсунулась до хлопця ближче, увіткнувшись мокрим від сліз носом у його плече. Кинула телефон на пісок екраном вверх. Бабуся телефонувала безперестанку. Раз за разом. Не знаю, що тато їй розповів, в якому світлі виставив мою витівку. Це вже не мало значення. Взагалі я навіть думати про вчорашній вечір перестала.

Телефон затих і через кілька секунд ожив знову. Рингтон, змішавшись з шумом хвиль, був майже непомітним.

–Хочеш, я з нею поговорю і поясню все? – запропонував Ілля, обійнявши мене за плечі. – Скажу, що це я тебе змусив.

Захитала головою.

–Це все вона… – прошепотіла сиплим голосом. – Бабуся винна в тому, що тато залишив мене. Вірніше, вона сама наполягла на цьому. Уявляєш? Моя добра, хороша й рідненька бабуся, посварившись з моїм батьком, змусила віддати мене їй після смерті мами.

Сльози з новою силою потекли на червону футболку Іллі. Він поклав підборіддя на мою потилицю й обійняв мене обома руками.

Телефон замовк. Ми теж нічого не говорили.

Мабуть, якби не підтримка Іллі, якби не заспокійливий шум бірюзових морських хвиль, я почувалася б такою самотньою.

–Ти маєш з нею поговорити, – сказав Ілля.

Я не хотіла її чути. Варто було розібратися зі своїми почуттями, а потім вже відповідати на дзвінок.

–Я не наполягаю, – додав хлопець, – просто вона як мінімум хвилюється.

Ілля мав рацію. Не роздумуючи взяла телефон, обтрусила пісок й провела пальцем по екрану.

–Алло?

–Нарешті, Маша!

Бабуся плакала. Я зціпила зуби. Мені стало соромно за те, що так довго не підіймали слухавки, але кінець кінцем, це вона забрала мене у тата, хоча й не мала права на те.

–Бабусю, я нічого не пила, – твердо сказала, хитаючи головою.

–Та Бог з ним, з тим алкоголем, – схлипувала вона, – мені Толя дзвонив. Сказав, що ти все знаєш. Машенько, моя маленька, вибач мені. Я так винна перед вами обома!

–Ба! Давай не зараз, добре?

І все ж я відчувала, що не готова до розмови з бабцею. Злість не вщухла, тільки нова порція сліз просилася на волю. Я щосили стримувала їх, але отой гидкий кім у горлі грозився вирватись на волю риданнями.

–Приїду додому, там і поговоримо, гаразд?

Бабуся щось невиразно сказала. Мабуть, то було «Гаразд» чи «добре, так». Але з її інтонації було зрозуміло, що вона хвилюватися менше стала. Та й мені трохи, як то кажуть, відлягло.

Весь табір тільки те й робив, що тріщав про вчорашню подію. Я ловила на собі погляди, на мене тикали пальцями, шепотіли за спиною. Почувалася я паршиво. Краще б крізь землю провалилася і то легше було б. Всі знайомі взяли за честь підійти та прямо в лоб запитати про мою пригоду з Іллею.

–А що, Маш, сильно влетіло?

–Марійко, співчуваю, мабуть, предки голову відкрутять, коли повернешся додому.

–І як тебе угородило знову попастися?

–Маша, ти ж наче категорично проти алкоголю... Чи я помиляюся?

Апогеєм стали Оля з Мар'яною. Підійшли до нашого столу під час обіду та поцікавилися, чи не хочу я часом ввечері у табір «Ес». А потім засміялися голосно, дивлячись одна на одну задоволено. Почувалася, наче мене перед тисячним натовпом помиями бридкими облили. Мабуть, вперше в житті мені захотілося встати й по-хлопчачи дати обом по пиці. Кулаком в ніс, щоб аж заюшило. Мовчки дивилася на них і зважувала всі «за» та «проти» такого вчинку. Та на моїх уявних терезах «за» чомусь переважувало. Ситуацію врятувала Настя.

–Гей, ви, розмальовки тупі!

Оля перестала гиготіти першою, до Мар'яни дійшло лише через декілька секунд, що звертаються до них. Придивилася – однокласниці й справді були «розмальовками». Стільки косметики на себе не наносили навіть елітні повії з кільцевої. Мабуть... Я їх в очі ніколи не бачила.

–Розвернулися й пошвендяли на свої місця, ми любимо в чистоті обідати, а не серед гнилі.

В дівчат аж очі округлилися. Чи то від різких слів моєї сусідки, чи то від того, що їх задерла молодша від них дівчина. Розбиратися не стала. Просто поглянула на Настю з вдячністю й продовжила собі спокійно обідати.

–Ах ти... – зашипіла, мов гадюка, Оля. – Мала гівнючка. Випендрюється тут, бач!

–Дами, дайте спокійно пообідати, – втрутився Ілля. – Мені несила слухати ці словесні бійки.

Мар'яна взяла злу подругу під руку й потягла геть. Оля показала Насті жестом, що слідкує за нею.

–Дурепа! – буркнула сусідка й взялася їсти.

Мені найшло повідомлення на телефон. Писав Богдан. Я втомлено зітхнула.

Відкрила месенджер. Під його іменем було видно лише видно шматок тексту.

«Марійко, все гара...»

Ще разок зітхнула. Так мені не хотілося навіть думати про цього козла, не те що спілкуватись. Але я прагнула розставити всі крапки між нами. Відкрила повідомлення й аж очі на лоб полізли від кількості тексту.

«Марійко, все гаразд? Мабуть, що ні. Розумію, я вчинив, наче дурень, але насправді не хотів тебе ображати. Думаю, що ми могли б все обговорити. І, принаймні, залишитися друзями. Бо бачу, що Ілля тебе цікавить більше. Знаєш, мені навіть трохи неприємно. Вчора ти цілувала мене, а сьогодні уже з ним. Бачив, як ви обіймалися біля адмінкорпусу. Негарно так. І якщо Ілля тебе образить, не говори, що я не попереджав. Бо він це може. А ще у нього є секрет. Брудний секрет. Неприємний. Спитай у його друзів, вони розкажуть, як Ілля втрапив у халепу минулого літа. Тоді й поговоримо. Сумую за твоїми губами...»

Я задумалася. Краєм ока бачила, що Ілля за мною спостерігає.

Чи вірила я Марченку? Однозначно, так, вірила. Але Світлицький зміг посіяти деякі сумніви в моїй душі. Як вчинити далі, я не знала. Думала, думала. А потім просто дала прочитати повідомлення Іллі. Нехай усе пояснить.

Він так довго витріщався в екран мого смартфону, що мені здалося, хлопець ніколи не розповість свій секрет. Якщо, звісно, Світлицький сказав правду і велика таємниця справді існує. Від Богдана я тепер чекала чого завгодно. І брехні в тому числі. Та, як виявилося, секрет в Іллі таки був.