Глава 33

– Стояти! – наказали Іллі. Хоча той і так не рухався. Дивився на мене, а я, так і не випустивши пляшки з рук, дивилась на нього.

І відчувала такий страх, що мене мало не нудило. В голові паморочилося. Якби могла, то вчепилася б руками в його одяг, аби не покидав тут мене. Я вляпалася. Зав'язла по вуха. Але не Ілля, у нього був шанс втекти, адже ліхтарик світив йому в спину. Він мав принаймні дві-три секунди, щоб спробувати рвонути туди, де зник Богдан. Проте чомусь стояв, не рухаючись.

– Тікай! – сказала голосом, що тремтів. Сльози виступили на очах. Тут кухнею не відбудешся. Це значно гірше. До того ж соромно.

Ілля стояв. Дурень. Який же він дурень. Дивилася на нього та не розуміла, чому він залишився.

– Тікай! – наказала голосніше. Хотілося його чимось гупнути, аби не стояв тут стовпом.

Хлопець різко вихопив з моїх рук пляшку й став виливати вміст у пісок.

–Ох, любчику, – вожатий Вітя з ліхтариком вихопив ту злощасну «колу», яка спорожнилася на третину, й одразу ж підніс до носа, – алкоголь!

Вслід за Вітею з'явилася Саша. І раптом мені так соромно стало. Ладна була крізь землю провалитися. Погляд доброї вожатої Саші змінився зі звичайного теплого на серйозний. Це означало, що ми у великій біді.

– Коваленко і Марченко. Знову разом. Ви хоч розумієте, ЩО тепер буде? Розумієте, дурні малі?

– Маша тут ні до чого, – сказав Ілля. – Я наполягав на тому, щоб вона випила. Але не встигла.

Я, наче води в рот набрала. Хотілося заперечити, що то все Богдан! Що Світлицький винен у цій безглуздій ситуації. І тільки, бляха, він! Але я змовчала.

–Хто ще з вами був? – запитав Вітя. – Я нарахував щонайменше дванадцятьох.

–Не знаю, – відповів йому Ілля.

Вітя поглянув на мене і я заперечно захитала головою.

–От прокляття! – вожатий навіщось знову понюхав «колу». – Брешуть.

–Значить так... – Саша дивилася на Іллю. – Ви перед сніданком ідете до Ніни Кирилівни, вона нехай сама розбирається. А ми, – кивнула Віті, – приходимо, будимо всіх, робимо переклик. Бо тут інакше не знайти усіх.

Я одразу ж полізла до кишені – написати Вікі, щоб чимскоріше летіла в кімнату. Але телефона там не знайшлося. Він досі був у Іллі.

–Давайте, ви попереду, а ми одразу за вами, – махнув рукою Вітя.

Я нарешті встала з колоди. Ноги тряслися від страху. Навіть не уявляла, що Ніна Кирилівна загадає нам цього разу. Прибирати туалети?

Забрала в Іллі телефон, швидко надрукувала повідомлення Вікі. Відповіді не було. Я могла б написати й Богданові, проте чомусь не стала. Він ганебно втік. А Ілля залишився і цим все сказано.

Світлицький, що здавався таким милим, симпатичним та цікавим хлопцем став мені неприємним та навіть огидним. Як я могла так помилятися? Але з іншої сторони Ілля теж не святий. Ігнорував мене довго, тепер повернувся. І той погляд, яким він дивився на мене...

Здавалося, що голова просто лусне від думок. Я так заплуталася в усьому, відчувала тривогу, страх, нерозуміння того, що відбудеться далі. Хотілося відгородитися від світу й розкласти по поличках всі думки, наче вони були простим одягом. Щось викинути й забути, а щось випрасувати та охайно покласти на полицю. Мені здавалося, що здоровий глузд покидає мене.

Я настільки пірнула у власні тривожні думки, що й не помітила, як ми дійшли до будинку, в якому жила я. На автоматі пішла до вікна й навіть стала відчиняти його, а потім вперлася поглядом у вожатих та Іллю. Останній прикрив обличчя рукою. Саша, здається, усміхалася моїй нахабності. Вітя просто спостерігав, що я робитиму далі.

–Двері там, – махнула рукою Саша, – я відчиню.

Дівчина дзенькнула здоровенною зв'язкою ключів та пішла відмикати замок. Я стояла з опущеною головою. Вітя, наче під конвоєм, повів Іллю до його будинку.

–Маша! – почула я голос хлопця й розвернулася. – До завтра!

–До завтра! – губи самі розтягнулися в широченній усмішці.

І так тепло мені стало від того «До завтра!», що й боятися перестала. Ну помию туалети. Почищу унітази. Подумаєш, теж мені трагедія. Зате не одна, а зі своїм Хвостиком...

Та не так сталося, як гадалося...