Глава 28

Маша

В якийсь момент я зрозуміла, що Ілля тримає мою руку. Чи був то дружній жест, чи свого роду залицяння, розбиратися не стала. Продовжувала йти, але вже мовчки. Чому Ілля нічого не говорив, навіть і не здогадувалася. Та й що казати в таких випадках? Стиснута рука в долоні дає набагато більше підтримки, аніж будь-які слова.

Світили зорі, неподалік постійно співали цвіркуни, здалеку було чути музику, яка лунала, мабуть, з «Аризони». Я йшла за руку з хлопцем. І здавалось би, що на його місці має бути інший, кращий... Проте чомусь ні краплі не шкодувала... Було приємно. А ще спокійно. На душі панував просто неймовірний спокій.

До «Аризони» ми дістались вчасно. Простоявши у невеликій черзі, без проблем увійшли до клубу. Охоронець Віталій, той самий, що отримав прочухана через нас, лише кривенько усміхнувся, показуючи золотий зуб.

Відвідувачів у клубі було багато, але не занадто. І це радувало, бо не хотілося під час відпочинку потрапляти в забиту людьми маршрутку, що зранку на Київ їде. Лунала якась надто клубна музика, від якої мені хотілося покинути даний заклад.

«Алекс Рікс!» – нагадувала я собі та продовжувала триматися за рукав Іллі. Серед цього натовпу було страшно загубитися. Ще затопчуть.

Ми пройшли до барної стійки та взяли собі води. Особисто мене після довгої дороги мучила спрага. Високі стільці уже зайняли інші відвідувачі, тому ми просто стояли та чекали початку концерту. Навіть розмовляти не могли нормально, настільки гучно грала музика. Хтось закричав у мікрофон, що ми вже зовсім скоро побачимо нашого кумира, а поки маємо насолоджуватися якимось діджеєм. Судячи з інтонації того, хто горланив, мегакрутого діджея. Дістала телефон й подивилась на годинник. Концерт мав початися ще п'ятнадцять хвилин тому. Зітхнула.

–Вони завжди затримуються! – прокричав у моє вухо Ілля. – Мені здається, це такий піар-хід!

Ну й голосочок у Хвостика мого, аж у вусі залоскотало. Я нічого не відповіла. Мені й так вистачило того, що Ілля схилився до мене надто близько. Думаю, якби не ця жахлива музика, я б щось відчула. Але цей дурний скрегіт глушив усі органи чуття, не тільки слух.

Коли нарешті музика стихла й усі обернулися до сцени, я краєчком ока помітила Богдана. Він стояв у черзі до клубу разом з Олею та Мар'яною. Однокласниці настрою мені не додали, а от завдяки Богдану серце застукало швидше. Хлопець віднайшов мене у натовпі, помахав й, здається, усміхнувся. Він був занадто далеко, щоб я могла його розгледіти.

–Маша, ходімо ближче до сцени, концерт скоро розпочнеться.

Ілля потягнув мене вглиб натовпу.

Скоро концерт не розпочався. Ми ще простояли мінімум хвилин двадцять перш ніж Алекс Рікс під оглушливий вереск вийшов на сцену, яку завбачливо огородили та поставили охорону. Адже багато дівчат рвонуло вперед. Я, звісно, любила творчість співака й зовні він теж був нічого, і сама закричала та застрибала на радощах, але в голові пустоти не мала. Розуміла, що такій простій дівчині, як я нічого не світить. Хіба що який автограф та фото на згадку.

Поки охоронці знімали з огорожі оскаженілих фанаток, Алекс Рікс, тримаючи в руці мікрофон, привітався. І натовп знову заревів. Співак пройшовся вздовж по сцені, розповсюджуючи свої скажено чарівні флюїди, запитав про наш настрій, від чого всі ще більше закричали. Я не була винятком. Ілля, що стояв поряд, всього лиш аплодував.

Дивилася на сцену й не вірила своїм очам. Це він... Мрія, мабуть, мільйонів. Єдиний брюнет, що мені до вподоби. Хоча... Глянула на Іллю. Теж симпатичний. Обличчя овальне, ніс прямий невеликий, гарні карі очі. Але ж бабій... Хоча Рікс теж може бабієм бути. Йому можна. Дивилася на Іллю й на терезах зважувала його мінуси та плюси. Він поглянув не мене, не розуміючи нічого.

Ні, все ж таки його «походеньки» важать мінімум тону проти симпатичного рильця. Хоча є ще його доброта, веселість, чарівність...

Далі я не думала, бо Алекс Рікс заспівав. От вміє він завести натовп. Ніяких особливих шоу не було, лише він один на сцені й моє серце шалено билося від драйву. Я слухала, насолоджувалася прекрасним баритоном, стрибала разом з іншими в такт. В один момент мені здалося, що співак дивиться в нашу сторону. Я надіслала йому повітряний поцілунок. І він помітив! Зобразив пальцями сердечко, не відпускаючи з рук мікрофона, й підморгнув. Так приємно стало. Усмішку розтягнула до вух. Ех, шкода, що хлопець такий далекий...

Ілля, на відміну від усіх інших, зрозумів, що жест призначався саме мені. Узяв та й пригрозив співаку пальцем. Алекс Рікс лише усміхнувся, показуючи нереально білі зуби.

Хоч концерт і тривав не довго, десь з годину, настрій мій підлетів до небес. Я встигла натанцюватися, накричатися та насолодитися улюбленим співаком, кумиром.

А от Ілля, на відміну від мене, чомусь не дуже радісним був. Поки всі стрибали та кричали, Марченко лише усміхався та аплодував. Спершу мене це непокоїло, а потім я забила. Ну мало чого, можливо, не любить він музику Алекса Рікса так само як я.

Після концерту почувалася збудженою. Ми вийшли з «Аризони», я поговорила з Богданчиком, який мені добряче усміхався та розпитував про те, чи сподобався концерт. Мій зовнішній вид говорив сам за себе. Я ділилася емоціями зі Світлицьким, розпитувала про його враження. А зажурений Ілля тим часом просто стояв поряд, наче у воду опущений. І це мене турбувало.

Ілля

Розповідь Маші добряче нагадала мені те пекло, крізь яке пройшла моя сім'я. Навіть запеклому ворогові не побажаю того, що пережили ми з батьком. Весь концерт я думав про маму, згадував її обличчя, моє дитинство і її смерть. Не чув музики, лише дивився на сцену й бачив щасливого хлопця, у якого напевне є мама.

Маша

Ми йшли до табору мовчки. Я трішки заспокоїлася, розглядала зорі – дивовижні небесні світила. Думала про те, чому Ілля незвично мовчазний. Мені хотілося спілкування. Я навіть кілька разів запитала, чому хлопець, ніби сам не свій. А він всього лиш говорив, що втомився. Я теж взагалі-то дві зміни на кухні відбула, а третю ще й на концерті. Це не враховуючи трьох кілометрів пішки. Пробувала штурхати хлопця, щипати, але нічого не діяло. Він перехоплював мої руки, неголосно сміявся й продовжував йти.

–Ну Ілля, – стала нити, – мені нудно. Скажи, що не так...

Хлопець зупинився. Я теж. Дивилися в темноті одне на одного. Іллю щось тривожило. Я ж не розуміла нічого. Він зітхнув важко. Думала, нарешті поділиться. Але Марченко рушив вперед. Я підвела очі до неба й безшумно застогнала. Це починало дратувати. Далі вже мовчала. Чомусь ображалася на хлопця. Все чекала, наче маленьке вередливе дівча, що Ілля побачить мої надуті щоки й знову стане тим самим безтурботним веселим хлопцем, що без упину торочить про залізну людину.

Зрештою він заговорив. І його слова добряче вдарили в моє серце.