Ілля
Та чортяка побрав би того Світлицького! Якби не його мама, давно вже розтовк би паскудну пику! Злість заполонила все тіло. Я розумів, що Маша в ньому знайшла, але вона не знала його справжнього. А я знав. І хотів чимось це довести. Бо слова – вода, їх легко можна спростувати.
Я відчував, як адреналін бушує в крові, коли йшов геть, аби не наробити біди. В такі моменти не дуже міг контролювати себе. А Богдан фізично слабкий, він і хвилини не протримається проти мене. Тому повертався до друзів, які вже йшли до табору. Напівдорозі повернувся та гукнув Маші:
–Побачимося о сьомій ранку в їдальні!
Можливо, вона хоч не сидітиме тут з цим слимаком довго, а піде спати.
Маша
Як же мені полегшало, коли Ілля все ж обернувся. Як то кажуть, від душі відлягло.
–Прогуляємося, – усміхнулася Богданові. І ми пішли пляжем. Я, Вікі та Світлицький. Хлопець йшов босоніж ближче до води, за спиною в нього висіла гітара, а в руках були кросівки. Вікі взяла мене під руку й ми слухали, як Богдан розповідав нам про зірки. Ми дізналися, що люди в змозі розгледіти лише шість тисяч зір, але їх значно більше насправді. А сузір'я малої ведмедиці допомагає не заблудитися, адже вказує на північ. Чорні діри мають таку велику гравітацію, що навіть світло не може пройти крізь них. Я нічого не знала про астрономію (хіба що могла відрізнити її від астрології!), тому слухала Богдана зі замиранням серця. Це було так романтично. Шум хвиль та зоряне небо додавало чарівності цій ночі.
Гуляли ми недовго, хвилин зо двадцять. А потім разом повернулися в табір. Богдан провів нас до будиночка, побажав солодких снів, ніжно взявши мене за руку.
І ми полізли у вікно.
Заснула я швидко. Дуже-дуже швидко, але з думкою про Світлицького та наші майбутні стосунки, прогулянки містом за руку, поцілунки на лавках під туями, знайомство з його сім'єю, моєю сім'єю. А там, мабуть, і щось більше буде. Аж серце зацокало від того «більше». Так і заснула.
І одразу ж проснулася о шостій сорок п'ять від гадського будильника.
–Та горів би був той Ілля зі своїми дурощами, – бурчала, вилазячи з ліжка, – все через нього, дурня нестерпного.
Проклинала вголос, а насправді розуміла, що зі задоволенням повторила б оті дурощі, які надовго запам’ятаються тепер. От би на все життя!
Умившись та почистивши зуби, заздрісно подивилася на дівчат, які ще спали, й пішла на свою особисту каторгу.
Втім, цей день пролетів швидко. Озирнутися не встигла, а вже мили посуд після вечері. Хоча страшенно втомилися. А ще мені стало зрозуміло, чому Ігнатівна така злюка, – через важку роботу.
–Чекаєш концерт? – запитав Ілля, занурюючи тарілки в мильну воду. Цього разу ми помінялися місцями. Він обмивав посуд у мийному засобі, а я полоскала під краном.
–Ще й як! – оживилася, усміхнулася. Навіть тарілки швидше митися стали.
Після роботи на кухні нам все ж вдалося відпочити. Поки всі займалися перетягуванням канатів, я спала у нашій кімнаті. Не знаю чим займався Ілля, адже щойно ми помили посуд, одразу попрощалися та розійшлися, домовившись зустрітися об одинадцятій біля воріт.
Заснула я дуже швидко, проте тут же задзвонив телефон. То була бабуся. Виклик я скинула та написала рідненькій, що не можу зараз розмовляти, але заснути більше міцно не змогла. Мені снився сон про маму. Вона одягала на мене червону оксамитову сукню, гладила по волоссі, а потім відводила в садочок, що знаходився неподалік нашого дому. Цей сон я бачила часто. Не знаю чи був він спогадом, чи лише вигадкою, але болю завдавав багато. Проснувшись, плакала та переглядала її фото, що завантажила в телефон з таткового комп'ютера. На них мама здавалась такою живою...
Можливо, якби біля воріт мене не чекав Ілля, я б і далі лежала у своєму ліжку, згорнувшись калачиком. Дівчата розпитували, чи в мене щось трапилося, але я лише відмахувалася та відповідала, що занадто втомлена.
Одягнувшись в джинси та теплий світшот, вилізла з вікна об одинадцятій десять. Коли прийшла до місця зустрічі, Ілля зрадів.
–Маша, мені здалося, що ти не прийдеш.
–А я прийшла, – відповіла байдуже.
–Все гаразд? – стурбовано запитав хлопець. Він дивився в мої очі, ніби намагався віднайти в них відповідь на своє запитання.
–Втомилася, – знизала плечима й пішла вперед до воріт. Ілля зупинив мене, вхопивши за руку.
–Маша, якщо тебе хтось образив, я його на порох зітру...
Марченко говорив щиро. У всякому разі я вірила йому. Було приємно на душі, що він піклується про мене. Я усміхнулася йому невесело й сказала, що мене ніхто не образив. Але руки моєї він так і не відпустив. Так і стояли дивлячись одне одному в очі, від чого моє серце стало неспокійним і навіть дихання збилося.
–Ти можеш мені розповісти... Я вмію таємниці берегти...
Опустила голову й засміялася, знову невесело. Мені завжди хотілося поділитися переживаннями з приводу смерті мами та мого болю, відчуття самотності та нелюбові тата. Але таке я навіть бабусі не розповідала. Хіба що Наді й то частково. А зараз це бажання зросло до розмірів галактики, адже Ілля щиро хотів довідатися про мої проблеми.
–Ходім... – сказала тихо й вивільнила руку, від чого стало так неприємно, холодно та одиноко. Я сама відштовхувала людину, яка готова була даром слухати про моє життя та його печалі.
Ілля не став допитуватися, вимагати розповісти про те, що мене турбувало. Тому коли ми перелізли через ворота й пройшли метрів зо сто, коли темрява заховала моє обличчя і я змогла відпустити сльозами кім, що вже давно стояв у горлі, тоді я й заговорила.
#116 в Молодіжна проза
#1299 в Любовні романи
#621 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 25.01.2022