Глава 15

Ілля

Це було несподівано... Я розгубився...

Звісно, хотів її обійняти, проте не очікував, що це станеться так швидко. Маша закинула руки на мою шию й повисла на мені, видаючи якийсь писклявий радісний звук. Я не міг втриматися. Чесно, хотів, проте не зміг. Поклав руки на її талію й обережно пригорнув до себе. Маша відреагувала дивним чином. Не сварила мене, не гиркалася. Дівчина, наче опам'ятавшись, відсторонилася, винувато усміхнулася й вдала, ніби нічого не відбулося. А я хотів би повторити.

Маша

І якого дідька я полізла обіймати його? Звісно, мені сподобалося. Ще і як! Ілля обійняв мене ніжно, немов я була з кришталю. За ті крихітні секунди я встигла відчути його прискорене серцебиття, теплий подих на верхівці своєї голови та неперевершений аромат чоловічих парфумів. Швиденько відстрибнула від хлопця, наче від скаженого. І чому поряд не Богдан, а цей зарозумілий Ілля?

Після всіх привітань, оголошення наступного конкурсу та вечірньої прогулянки пляжем, я швиденько побігла збиратися на своє таємне побачення, адже часу залишилося зовсім мало. Довго обирала, що одягти. Переміряла весь свій одяг, а потім ще й одяг дівчат. Зупинилася на своїх улюблених шортах, адже, як сказала Вікі, це найкращий варіант для побачення з таким модним парубком.

«Ілля, до речі, теж гарно одягається» – подумала про себе, а потім труснула головою, щоб відігнати небажані думки. Забагато честі – думати про цього спідничника.

Одягнулася, нафарбувалася, підкреслюючи очі темним олівцем та тушшю, взула зручне для пляжу взуття – в'єтнамки й потопала до свого майбутнього хлопця. Сьогодні пробратися було важче, адже у дворі досі ходили вожаті, мабуть, готувалися до наступного конкурсу. Довелося по кілька хвилин вичікувати в темноті, а потім тихо, роззувшись, навшпиньки перебігати від однієї тіні до іншої. Ну й страху я натерпілася! Здавалось, що мене от-от спіймають! Серце калатало шалено, билося об грудну клітку щосили. Я чула той ритм у своїй голові. Проте вперто йшла вперед, напролом, як то кажуть. Вперед до свого кохання.

Нарешті діставшись воріт, що вели на пляж, я обережно, наче кішка прослизнула між залізними прутами, взулася й пошкандибала до місця, де мене уже мав би чекати Богдан. Темнота стояла надворі, хоч око виколи. Було тихо, лише шум хвиль грав свою мелодію монотонно.

Стало моторошно. А що як там немає Богдана? А що як там монстри? Пригадала фільм про потойбічних здоровенних монстрів Кайдзю, що вилазили з моря й зупинилася. Від страху аж в горлі пересохло. Бажання повернутися на сто вісімдесят градусів та дременути геть росло з кожною секундою. Прислухалася до свого серця. Гадаю, пульс сягнув ста сорока. Стояла й дивилася в темноту, мабуть, переляканими очима. Зробила крок назад і вже навіть хотіла вернутися, проте помітила одиноку постать біля самісінького моря. Здається, вона прямо стояла у воді. На серці аж тепло розлилось. Прийшов... Він прийшов! Сміливо пішла вперед.

Хлопець дійсно стояв по коліна у воді, спиною до мене. Він одягнув світлу футболку, саме тому я й змогла його здалеку розгледіти. Я підійшла тихо, тому він не чув, продовжував стояти й дивитися на хвилі.

–Привіт! – ніжно сказала я.

–Га? – запитав незнайомий басовитий голос.

Далі відбувалася якась ахінея. Я запищала високим дівчачим голосом, тупцяючи ногами на місці, замахала руками, наче ненормальна. А що вже говорити про серце, воно затіпалось так, що той незнайомець його почув попри мій вереск.

Чоловік і сам злякався мого крику, підскочив на місці й одразу рипнувся вперед.

Здавалося, страх проникнув у кожну клітиночку мого тіла. На мить уявила, що цей незнайомець може зробити тут зі мною... Після такого навіть паніка почалась.

Відстань між нами дуже швидко скорочувалась. Я позадкувала.

–Хто ти? Я не бачу... – заговорив чоловік. – Це ти мені писала?

Голос мені видався знайомим, проте боятись я не припинила.

–Не підходьте! – закричала не своїм голосом, але цей маніяк мене не послухав, продовжував йти, а я все задкувала. – Не підходьте, інакше пожалієте!

–Дитино, і що ти мені зробиш? Що це за жарти?

–А зроблю! – погрожувала чоловікові, уявлення не маючи, як відбиватимусь від нього.

–Так! Зізнавайся, звідки взяла мій номер! – чоловік пришвидшився.

Я повинна була щось зробити, інакше могла трапитися біда непоправна. В голову не прийшло нічого розумнішого, крім як зняти з себе в'єтнамки й жбурнути в цього опівнічного маніяка. Хутко роззулася, вхопила капці й один за одним жбурнула в незнайомця. Розвернулася й дременула так, що аж пісок з п'ят на голову летів.

–Ай! – загримів чоловік. – А щоб твоєю мордою просо молотили! Прямо в око! Сто копанок чортів тобі в печінку! Коза малолітня! А ну вернись!

Вертатися я не збиралася звісно. Але й боятися перестала, адже лайку цю я вже раніше чула. То був Пилипович, майстер на всі руки, ремонтував у нашому таборі все, що ламалося. Цікаво, чому так вийшло, що на пляжі опинився він, а не Богдан? Можливо, гад солоний Ілля помилився й не той номер дав? Якби ж! Він навмисне зробив це! Я його приб'ю... Живим не залишиться, паршивець!

Тихцем пролізла крізь ворота й побігла до шпаринки у тинові. Ілля точно відпочивав на зборищі разом з іншими. Дісталася місця за лічені хвилини, бігла, мабуть, ще швидше, ніж від Пилиповича. Іллю відшукати не виявилося проблемою – хлопець голосно розповідав щось своєму знайомому. Підійшла до компанії, мило усміхнулась (ну не показувати ж істеричку перед незнайомцями!) та звернулася до зміюки:

–Ілля, можна тебе на кілька слів?

Хлопець помітив мене ще здалеку, огледів з ніг до голови, примружив очі, ніби відчував западню. Усміхнулася йому й невинно закліпала. Ілля сказав своїм друзям, що скоро повернеться, й пішов услід за мною.

–Маша, де твоє взуття? – вдав, ніби турбується про мене.

–Ти мене обманув! – звинуватила хлопця й штурхнула вказівним пальцем у груди.

–Обхитрив, – заперечив Ілля.

–Обдурив!

–Трішки пожартував.

–Окрутив довкола мізинця!

–Ти з цього тільки вигоду матимеш.

–Ошуканець!

–Невинний жарт, Маша.

–Перебендя!

–Це ж весело...

–Яке весело? Це видима брехня! У мене навіть свідки є!

–Маша, останнє оправдання – мені не хочеться, щоб ти з ним була...

–Дурисвіт! Обманщик...

Що?!