Глава 7

За моєю спиною стояв хлопець мого віку. Видихнула з полегшенням. Серце, можеш жити спокійно! Не вожатий! В темноті я могла лиш роздивитись його темне волосся та високий зріст.

–Чого тобі? – сердито запитала, потираючи вдарене коліно. Прекрасно, через цього ідіота тепер у мене буде жахливий синець! І як мені тепер на людях в шортах чи купальнику з'являтись?

–Мені? – перепитав незнайомець.

–Ні, равлику, що в кущах повзе! Тобі! Ти ще тут когось бачиш?

–Ну, власне, по ту сторону залишилась твоя подруга...

Я спробувала кинути на хлопця гнівний погляд, проте він нічого не помітив в темноті.

–Куди ви зібралися? – отямився цей дурень і підійшов ближче. Тепер я уже могла розгледіти його обличчя. Звісно, хлопець симпатичний, милий, але мені до смаку завжди були блондини, тому я й не думала знайомитися з цим нахабою.

–А тобі що до того? – сердито запитала й знову відсунула дошку. Незнайомець перехопив її з моїх рук. Як по-джентельменськи! Знизала плечима й пролізла в отвір. На превеликий жаль, брюнет зробив те ж саме.

–Якщо не розповіси, я вас здам вожатим!

У мене навіть рот від здивування відкрився.

«А бодай тобі добро було!» – побажала присмоктню «щиро» в думках.

–Що трапилось? – запитала збоку Вікі. Дівчина виглядала переляканою і розгубленою. Звісно, як порушувати правила, то всі гаразді, а як спіймались на гарячому, то Маші викручуватись.

–Нічого, – буркнула й, узявши подругу за руку, попрямувала в сторону багаття, що невеликою цяткою світилось в далині.

Мені здавалось, що цей «поліцай» відчепиться собі та повернеться в табір. Але ж ні! Як не намагалась швидко йти, позаду шаркали кросівки.

Це не просто дратувало, а виводило з рівноваги! Я навіть пробувала йти швидше, але Вікі не встигала й весь час спотикалася об щось, мало не падаючи обличчям вперед. Хотілось розвернутись і натовкти його погану пику. Кінець кінцем, я так розізлилась переслідуванню, що різко повернулася й зупинилась, наче стовп. Хлопець мало не налетів на нас.

–Що?! – гримнула грубим голосом.

–Та нічого...

Ох, як я жалкувала, що зараз не день і я не можу розгледіти вираз обличчя цього типа. Думаю, якби він хитро посміхався, дала б ляща не роздумуючи.

–Якщо нічого, то якого дідька ти свої ракотиці за нами тягнеш?

–А ти завжди така зла? – запитав він. Мені здалось, що в його голосі звучали веселощі. Ніби хлопця забавляла вся ця ситуація.

–Ні, – спокійно сказала й повернулася, щоб йти далі. З якого це лиха мені ще хвилюватись через якогось недоумка? Кажуть, нервові клітини не відновлюються.

–То куди ви так поспішаєте?

Незнайомець не відставав. Я б з величезним задоволенням відправила його куди подалі, але не хотілося грубити. Мало що цей недотепа може розповісти вожатим. Тоді покаранням не відгребешся. Поки я мовчки йшла вперед, тримаючи Вікі за руку, наш переслідувач вирішив змінити тактику.

–А як вас хоч звуть, дівчата?

Не встиг він договорити, як подруга задоволено повернула голову в його сторону і з невимовною радістю в голосі прощебетала:

–Я – Вікі, а ця злюка – Марійка.

Я знову розлютилась. Ну серйозно? Не витримала й насварила дівчину не сповільнюючи кроку:

–По-перше, я – Маша. Маша я! Скільки повторювати? А по-друге, що ти видаєш інформацію? Він три хвилини тому нас здати хотів. Якщо раніше хоча б в темноті обличчя не бачив, то зараз уже не відвертимось! Шпигун з тебе так собі, Вікі!

–Ой...

Ой?! Це все, що вона зуміла вимовити! І як тут не лаятись?!

–Коли така справа серйозна, то мене Іллею звуть... – встряв у нашу розмову хлопець.

–Ілля. Пречудово! – відповіла йому з сарказмом.

Ми наближались до точки «Х». Вогнища. Величезної компанії. І я чула звук гітари. Ще здалеку серце почало пришвидшуватись. І навіть руки німіли від хвилювання. Мені хотілося побачити Богдана. Отримати його милу усмішку. Хотілося познайомитися. І щоб він запросив мене прогулятися понад нічним морем. Щоб тепла вода зі світлячками діставала п'ят, поки він триматиме мене за долоню...

–Маша, а ти звідки приїхала? – перебив мої прекрасні мрії Ілля. Я вже встигла забути, що він плентається зліва, поряд. Мабуть, вирішив остаточно мене розлютити. Щоб аж очі налились кров'ю і пара з вух полетіла зі свистом, як в чайника.

–Звідти! – махнула рукою в сторону моря, ненароком ляснувши хлопця по передпліччю. – Ой, не хотіла, випадково просто поталанило.

–А ти дотепна, Маша, – Ілля потер місце удару. Здається, він не помітив мого сарказму, сприймаючи все на жарт.

Вечірка була в розпалі. Народу зібралося стільки, що на пляжі стояв гул. Всі чимось займалися, хто сидів біля вогнища, хто неподалік грав у м'яча, а хто просто тинявся пляжем без діла.

Той, заради кого я сюди прийшла, теж був серед усіх. Звісно, неважко знайти такого милого усміхненого блондина серед натовпу, коли він тримає в руках музичний інструмент. Тільки от була одна проблема. Хоча ні, навіть дві. І звали їх Олею та Мар'яною...