20 (2)

З такою самою підозрою, як нічні вовки на Мікала, Каяр дивився на свою власну руку.

Він уже два десятки днів підозрював, що божеволіє. Бо світ довкола якось дивно змінювався. Каяр чув чийсь шепіт. Відчував свою силу, але не так, як раніше, і навіть не так, як її описували інші вогняні маги. Сила Каяра була схожа на пташку. Швидку і стрімку, з тугим пір'ям, з крилами, що розсікають повітря, наче ножі. Цей птах був живий, на дотик реагував, як кішка, дуже вже було схоже на муркотіння. І можливо, саме цей птах шепотів. Каяр поки що зрозуміти не міг.

Він взагалі багато чого зрозуміти не міг.

Він тепер бачив ореоли сили навколо інших магів, різнокольорові такі, іноді яскраві, іноді зовсім тьмяні. Бачив якісь незрозумілі чи то нитки, чи світлові лінії, а то й зовсім щупальця, що ростуть із цих ореолів. Бачив, як із цих ниток-щупалець тече енергія, наповнюючи порожні магічні візерунки та примушуючи їх оживати. І бачив, скільки сили встигає з візерунків випаруватися, розсіятися туманним серпанком, перш ніж вони наповняться.

Загалом Каяр зовсім нічого не розумів.

І не був упевнений, що про своє божевілля варто комусь розповідати. Тому що лікуватися від нього зовсім не хотілося. Особливо тепер, коли виявилося, що можна просто рукою доторкнутися до чужих ниток-щупальців, змусивши смішно здригнутися мага.

А ще Каяр звідкись знав, що доки є це божевілля, його вогненна магія нікуди не дінеться. І він нарешті зможе захистити дружину, та й усіх навкруги, не бігаючи перед цим, як курка з відрубаною головою, вимагаючи терміново себе налякати.

І це було найприємніше, що принесло з собою божевілля.

Тож лікуватися Каяр зовсім не хотів. І доводилося думати над тим, як цього уникнути, притискаючись плечем до дружини, яка читає вголос, і зовсім її не чуючи.

Зате було тепло та затишно. І птахові, що вміє муркотіти як кішка, це теж подобалося.

Адмірал Бару, який відчував себе тим цапом-відбувайлом, на якого без будь-якої провини валяються різні біди, похмуро вдивлявся в море. Ні, він зовсім не думав, що завдання, яке йому дав вельмишановний, і навіть улюблений король, нездійсненне. І короля він поважав і любив щиро, принаймні щосили старався. Тому що ті, хто його не поважав і не любив, дуже швидко опинялися на жертовному камені. Навіть якщо намагалися тікати.

Адмірал зітхнув.

Щось йому не подобалося, і все тут.

Розвідники, які побували на островах Хребет Дракона під виглядом волоцюг, купців і циркачів, а найчастіше були ними насправді, просто заборгувавши Золотим Туманам змушені віддавати борги… Загалом, ці розвідники перерахували кораблі, намалювали мапи і виходило, що у Ловарі там Крилатий флот, пірати, які зрадять за першої нагоди, і купа торговців. Але адміралу Бару чомусь все одно було ніяково. Йому чомусь здавалося, що всі вони чогось не врахували.

Навіть шановний і трепетно ​​коханий король, щоб на нього брила впала.

І, мабуть, слід залишитися і ризикнути, спробувати поміняти цього короля на щось більш прийнятне. Адже розмови йшли.

Але всі в останній момент злякалися.

Навіть сам Бару злякався і подався добувати артефакт, як якийсь пірат-недоумок.

Зітхнувши і зусиллям волі заштовхавши якомога глибше непотрібні та небезпечні для життя думки, адмірал озирнувся, сам не знаючи навіщо, і знову глянув на море.

Щось йому дуже не подобалося.

Інтуїція прямо кричала, що щось дуже не так.

А інтуїцію адмірал звик слухатись, вона його не підводила.

Щоправда, не послухатися короля було неможливо. Якщо його не послухаєш, ніяка інтуїція не врятує, тим більше, всі злякалися.

Недоречні думки знову довелося заганяти в глибини, насильно замінювати чимось потрібним, чимось, що може допомогти.

— Продажні пірати, — пробурмотів адмірал.

Адже це ідея. Дорогою можна посилити флот, просто найнявши таких же продажних і пообіцявши їм багатий видобуток, разом із магією Золотих Туманів.

Інтуїція стрепенулась та заспокоїлася. Отже, рішення було правильним. І адмірал Бару нарешті спокійно видихнув.

Головне, не допускати непотрібних думок. І тоді все буде гаразд. Адже він не остання людина в королівстві. Жертв і без нього вистачає. А до цих жертв йому немає справи. У цьому Бару міг зізнатися.

Жертви дають силу, така реальність.

Аномалію у морі помітили птахи. Не магічні, а звичайнісінькі. Ця аномалія їх лякала і приваблювала одночасно. І вони кружляли навколо неї, з криками чи мовчки, а потім, так і не ризикнувши наблизитись, відлітали.

— Кораблі під маскуючим пологом, — впевнено сказав рудий хлопець, який уже з півроку прикидався рибалкою і племінником, що несподівано нагрянув.

— Ілюзію не бачу, — з сумнівом сказав немолодий чоловік, теж рудий, але з сивиною.

— Думаю, у них є способи сховатися, крім класичних ілюзій, — так само впевнено сказав молодик. — Про демонів ми насправді знаємо не так багато. Особливо про від’ївшихся, здатних наділити подобою магічного дару будь-якого недоумка, що здогадався пожертвувати їм ближнього, так що ...

— Тож про це слід повідомити, — вирішив немолодий, спостерігаючи за тим, як самотня чайка повільно та сумно облітає аномалію. Підозріло велику аномалію. — Мабуть, у них там флот.

— Схоже, — не став сперечатися молодий.

Спостерігали чоловіки зі скелі, що стирчить над водою в компанії таких самих скель. Кажуть, раніше на цьому місці був великий, витягнутий у довжину острів. І скелі були вершинами гір. А потім острів чомусь пішов під воду і кораблі стали ходити над ним, замість того, щоб робити петлю між рифами, ну чи обходити їх набагато північніше. Щоправда, і над островом можна було пройти не скрізь. Тому спостерігачі майже не сумнівалися, що дивна аномалія з'явиться між двома скелями Братами, витягнеться в овал і пройде над островом, що затонув. І тоді можна буде приблизно зрозуміти, наскільки ця аномалія велика.