18 (3)

Свитки виявилися дуже цікавими.

В одному був список людей, до яких Ромул міг звертатися з тих чи інших питань. Різних людей. Починаючи від пекаря, який продає булочки на Круглий площі і закінчуючи кількома радниками.

У другому був список тих, з ким не слід було мати спільних справ, тому що вони підозрювалися в шпигунстві, служінні конкретним примам або комусь дрібнішому, за ними закріпилася репутація тих ще невдах або було виявлено прокляття, здатне впливати на оточуючих.

У третьому був докладний план палацу. На ньому були помічені кімнати, у стінах яких заховані мембрани для прослуховування. Приміщення, в яких у разі чого можна забарикадуватися та чекати на допомогу. Приміщення з подвійними стінами та потайними ходами, що ведуть далеко за межі палацу. Але, найцікавіше, на цьому ж плані був зображений ще один підвал, нижчий за нижній, і в записці, прикріпленій до кута свитка, стверджувалося, що в цьому підвалі можна або ховати, або утримувати магів. Тому що магія там відсікається геть-чисто. Ларамі ж було наказано туди не ходити, тому що на ній це погано позначиться і без чужої допомоги вона не вибереться. Їй порадили прив'язати себе до речі на випадок, якщо хтось спробує влаштувати схожу на той підвал пастку. Тоді її можна буде визволити, просто наказавши духу повернутися на місце. Річ її притягне.

Ромул похмикав, вирішив, що Ларама в таких речах має розбиратися і якщо цього не варто робити, то вона й не стане, якщо варто, прив'яжеться, і розгорнув останній сувій.

А в ньому виявився лист. З привітаннями, побажаннями здоров'я та довгих років, з надіями на хороше майбутнє та з ще одним списком. Списком речей, які слід знайти і переправити на Хребет Дракона. Просто на знак доброї волі і як подяку за допомогу.

— Справи, — сказав Ромул.

Де є одна з цих речей, він навіть знав. Важка статуетка, що зображала голуба, що сидів на пеньку і тримав у дзьобі бурштинову гілочку, стояла в Ромула на столі в кабінеті. Він використав її як прес-пап'є. І начебто ні для чого іншого вона не годилася.

— Треба також показати Ларамі, — пробурмотів недовірливий імператор.

А з іншого боку, могли просто прийти, взяти і навіть не спитати, якщо вже так потрібні.

Цікаво, навіщо їм ці речі?

Те саме питання собі ставив і глава Війонської варти, коли був змушений кинути дружину, що закотила чергову істерику, і бігти на поклик містоуправителя, якого пограбували.

Ні, ретируватися від дружини в такий придатний для втечі момент вартовий був радий. Але ось грабіжники... В них точно було щось не те із головами.

З'явилися ці діячі рано-вранці. Приспали служниць, котрі ледь почали прокидатися. Зламали захист палацу, а він там не аби який, її колись головний столичний маг ставив, і подолати її тільки на пам'яті голови варти не змогли вже не менше десятка грамотних злодіїв. Одного вона взагалі приголубила в той момент, як він почав знімати картину, що прикривала сейф. До цього його маскування під секретаря працювало.

І тут на тобі. Приспали, захист подолали, а потім узяли, розвішали по шпилях жіночу білизну, написали на лобі містоуправителя лайливе слово, причому чимось таким, що бідолаха нічим відмити не зміг і тепер чекав зіллявара, і, ніби бажаючи підкреслити, що прийшли просто познущатися, забрали якусь дурницю, яка взагалі нікому не була потрібна. Кам'яного орла грізна дружина містоуправителя обіцяла викинути з першого дня свого заміжжя. Не подобався він їй. І не викинула тільки тому, що чоловікові вдавалося щоразу довести, що це дуже стара річ.

Крім орла були вкрадені: мідний метелик з балдахіна дочки градоначальника, металеві набалдашники зі стовпців ліжка в гостьовій спальні, пісочний годинник, що стояли на чиємусь каміні і, як апофеоз ідіотизму всієї ситуації, гнута іржава залізна палиця, котру садівник використовував як кочергу.

— Ви впевнені, що ці речі слід шукати? — обережно спитав голова варти, за що був обізваний тим самим поганим словом, що красувалося у градоначальника на лобі, і відправлений на пошуки. І сперечатись йому не радили, пообіцявши в цьому випадку взагалі підшукати на його місце когось молодшого і спритнішого.

— А може хтось молодший цих злодіїв найняв? — спитав сам себе голова варти й задумався про таку можливість.

Дійсно, враховуючи загальну «цінність» вкраденого, насправді прийшли або для того, щоб прикрасити світле чоло містоуправителя, або щоб допомогти комусь отримати посаду голови варти.

— Ну, я вам влаштую, — похмуро пообіцяв теперішній глава і не менш похмуро попрямував сходами.

І думав він про тортури та про заборонені зілля. Не одне, так інше обов'язково виявить бажаючого злетіти на верх кар'єрних сходів варти Війона.

Злодії тим часом спокійно відсипалися на невеликому кораблику. А ватажки цієї банди сиділи над купкою мотлоху, поводячи над нею білими камінчиками на мотузках. І були дуже схожі на шахраїв, які займаються на ярмарках зняттям прокльонів та прив'язкою наречених.

— Не дивно, що ці артефакти були загублені, — нарешті сказав Мікал. — Навіть після того, як нас до них привів дух колишнього власника, а каміння справді відчуло дуже слабкий струм вогню, я все одно не можу повірити, що це артефакти. Цікаво скільки таких давно викинули?

— Думаю, що багато, — розважливо промовив молодий вогневик і відчайдушно позіхнув.

— Іди спати, — сказав Микал. — Репетиція пройшла успішно, захист ми справді змогли відрізати, а там він один в один, я особисто колись порівнював. Так що найбільше неприємностей нам може принести той, хто не виспався і спотикається то об килим, то об кути.

Вогневик знову позіхнув, сонно поплескав очима, потім стрепенувся і спитав:

— А як ви здогадалися викликати цей дух?

— Так я вже шукав речі, що колись йому належали, причому для нашого колекціонера.

— А може, ну того колекціонера? Раптом десь валяються речі зовсім не схожі на щось цінне? І без охорони.