8 (4)

Сад у Роззі виявився великим. Так здавалося Маяліні, що шарахалася від куща до дерева, від дерева до горщика з рудої глини, в якому буйно цвіли петунії, від горщика до чергового куща. Шукала Маялина хвіртку, яка неодмінно має бути десь у саду за домом, щоб могли приходити слуги, не турбуючи господарів та їхніх гостей біля основного входу. Хвіртка чомусь не знаходилася і Маяліна почала панікувати, почуваючи себе дурною, жалюгідною і ні на що не здатною.

— Де вона, де? Де?

Дійшовши до кінця всіх стежок, які знайшла, а можливо, пройшовшись деякими двічі, а то й тричі і не знайшовши якихось нехожених, втомлена Маяліна сіла під деревом на траву, стиснула долонями голову і спробувала подумати. Повинна бути ще якась можливість.

— Треба перелізти через паркан, — нарешті вирішила вона й попленталася до паркану.

Під ним вона стояла досить довго, розмірковуючи про те, як без драбини туди можна залізти. Паркан виявився високим.

Але Маяліна, напевно, ризикнула б спробувати. Схопилася б за камінь, що трохи виступав, оперлася ногою об скол. І впала б, напевно. Вона навіть почала примірятись до того каменю, шукаючи, за що чіплятися після нього, але тут почула жіночі голоси. Веселі такі.

 — Мабуть, служниці, — зрозуміла Маяліна і, намагаючись не шуміти, пішла у бік голосів.

І там справді виявилися служниці. А ще — хвіртка для прислуги.

Почекавши, поки дівчата вийдуть, і порахувавши після цього до ста, Маяліна кинулася до хвіртки, благаючи всіх богів, щоб її не замикали. І боги її, мабуть, почули. У хвіртки був замок, старий, великий і іржавий, на нього хвіртку замикали на ніч. А вдень небажаних гостей не боялися. Або лінувалися. Або той, хто повинен був впустити служниць, кудись пішов, залишивши хвіртку відкритою, вирішивши, що ніхто зайвий за час його відсутності не з'явиться.

Відчинивши дверцята, Маяліна визирнула. Переконалася, що служниці кудись пішли з вузького провулка, а інших людей не прийшло. Вислизнула за хвіртку і майже бігом поспішила в той бік, де було світліше, вирішивши, що там вулиця ширша і людей, у яких можна буде попросити допомоги, більше. Щоправда, як і кого проситиме, Маяліна, як і раніше, не уявляла.

Вулиця справді виявилася широкою. За кілька кроків від провулка знаходився капелюшний магазин з яскравою вивіскою. Повз Маяліну, змусивши її шарахнутися назад, промчав відкритий візок, у корому сиділи чоловік і жінка. Інший візок стояв біля магазину. І нікому не було справи до дівчини, що потрапила в біду.

— Потрібно щось робити, у когось попросити, — нагадала сама собі Маяліна. Голос пролунав невпевнено та жалібно. Так само невпевнено його володарка вийшла з провулка. Озирнулась.

Трійця чоловіків, що голосно сміються, в не дуже чистому одязі явно не годилася для прохань. Та й до чоловіка з палицею, який виглядав набагато пристойніше, Маяліна підійти б не ризикнула. Жінки її теж лякали, адже Роззі зовсім не виглядала небезпечною. Навпаки, вона здавалася доброю і співчутливою, а насправді пішла чарівне зілля замовляти і веліла синові вбити Каяра.

— Треба поспішити, — прошепотіла дівчина.

А то раптом Роззі, виявивши її втечу, вирішить убити Каяра просто в домі? А потім скаже, що він пішов, незважаючи на прохання залишитися та почекати дружину. І зі скелі в море зірвався. З білої.

Відчайдушно ще раз озирнувшись, Маяліна побачила, що з капелюшного магазину виходять дві жінки. Одна немолода, одягнена в темну, напевно, вдовину сукню, з круглою коробкою в руках, перев'язаною стрічкою, і з незадоволеним виразом на обличчі. Друга молода, світловолоса, дуже красива і тримати вміє себе так, що навіть чоловіки, що голосно сміялись, миттєво замовкли й випрямились.

І молоду Маяліна знала.

І уявила, що вона зараз сяде в візок, велить їхати і зникне.

Тож Маяліна не думала. Вона підхопила спідницю, кинулася вперед і закричала, мабуть, на всю вулицю.

— Фіалка! Фіалка, зачекайте!

Як вона бігла, потім Маяліна згадати не могла. Здавалося, ноги ледве торкалися землі. Добігти до візка вона встигла раніше, ніж дві жінки в нього сіли, схопилася за дверцята, немов боялася, що вони таки сядуть і поїдуть, не ставши її слухати, а потім спробувала привітатися з усією можливою повагою, хоча слова плуталися в голові і не хотіли правильно складатися.

— Качечка? — здивовано запитала Сорра, придивившись до розпатланої жінки, що несподівано вискочила з провулка, і та у відповідь взяла і розплакалася, попутно намагаючись щось розповісти.

— Луві, дай дівчині заспокійливу настоянку, — веліла Сорра, розуміючи, що навіть дурна Качечка не стане без приводу ридати посеред вулиці. — Я знаю, ти її носиш у рукаві. Бачиш, їй погано.

Компаньйонка і маг-охоронець в одній особі тихенько пирхнула, але плоску пляшечку дістала і віддала Маяліні, яка слухняно з неї відпила, закашлялася, бо настойку робили на вогняних сльозах, шмигнула носом і знову спробувала щось розповісти.

— Тепер сідаємо в візок, бо так ми привертаємо увагу, їдемо і ти нам усе по порядку розповідаєш, — веліла Сорра дурній Качечці і, показуючи приклад, перша села на лавку. І вже звичним рухом погладила живіт, що округлився, на який Качечка подивилася зачаровано відкривши рота і, схоже, остаточно забувши, про що хотіла розповісти.

Луві довелося дурненьку підштовхнути, посадити і сісти поряд. А потім практично насильно влити в рот ще ковток настоянки. На щастя, це привело її до тями.

— Поїхали! — веліла Сорра кучерові, а потім звернулася до притихлої Качечки. — То що в тебе сталося? Не думала, що побачу, як ти сама, без супроводу, бігаєш вулицею.

Маяліна схлипнула, змусила себе зібратися з думками і почала розповідати. Про те, що родичі чоловіка, який їм стільки часу був не потрібен, раптом взяли і зацікавилися ним та його дружиною. Про те, що вони в гості їхали, хоча мали вирушити зовсім в інше місце, а так, як у гості ні йому, ні їй особливо не хотілося, тягли час як могли. І про гарні білі скелі розповіла і про те, що захотіла подивитися на водоспад. І про те, що одні зі сходів здалася знайомими, але впізнала вона їх лише тоді, коли напала чудовисько. І про те, що Каяр це чудовисько переміг, але ні для нього, ні для його безпорадної дружини ця перемога не повернулася ні до чого доброго.