8 (2)

Ранок почався з вітру, що шелестіло фіранками, несподіваного квіткового аромату та натхненного котячого завивання.

Маяліна трохи послухала котів, потім розштовхала чоловіка, якому навіть цей концерт не заважав спати, і заявила, що бажає булочок з молоком, а потім гуляти. Щоб провітрити голову. І тоді, можливо, вдасться згадати щось важливе, та й тяжкість напевно пропаде.

Булочки і молоко Маяліна отримала: їх принесло смішне дівчисько, яке ледве почало перетворюватися на дівчину, але вже стріляло очима по чужих чоловіках.

Розсіяний і сонний Каяр цієї стрілянини навіть не помітив, а Маяліну вона чомусь розвеселила. Так що з вітальні вона виходила в чудовому настрої, навіть тяжкість кошмару, що не запам'ятався, відступила.

Маяліна йшла під руку з чоловіком. Милувалася морем, яке з висоти міста здавалося сріблястим і рівним, як дзеркало. Слухала щебет птахів. Торкалася кінчиками пальців різьблених листочків незнайомих дерев.

А потім вони дійшли до парку. З фонтаном — невеликою чашею, в яку кам'яна дівчина виливала воду зі глека. І Маяліні знову почало здаватися, що вона тут уже була. В цьому місті. У цьому парку. Біля цього самого фонтану. І навіть відчуття від крижаної води в долонях складених човником було дуже знайомим.

— Каяр, давай поїдемо прямо зараз. Ходімо в порт, сядемо на перший-ліпший корабель, той, який ось-ось відправиться, і відпливемо, все одно куди, — сказала Маяліна, спостерігаючи за тим, як вода витікає з долонь.

Чоловік підняв брову, з цікавістю глянув на дружину, а потім усміхнувся і зненацька погодився.

— Давай, — просто сказав він. — Тільки багаж треба забрати.

І Маяліна кивнула, хоч відчувала, що повертатися за багажем не слід. Просто, якщо його покинути у гостиному домі, це буде виглядати дуже безглуздо, так їй здавалося.

До дому вони дійшли спокійно і без пригод. Найняли носіїв, один з яких сказав, що найшвидше потрапити в порт можна, спустившись тими сходами, якими молоде подружжя прийшло вчора. І Маяліна чомусь погодилася на ці сходи, хоч вони їй ще вчора не сподобалися. Мов хтось підштовхнув, не залишаючи вибору.

Море до того часу, як вони почали спускатися сходами, із сріблястого дзеркала перетворилося на синє, що зливалося на горизонті з небом. Маяліна йшла, старанно дивилася на море, наче це могло чимось допомогти. Рахувала сходини, мріючи, щоб вони закінчили якомога швидше. А потім підбор потрапив у щербинку. Дівчина охнула, схопилася за руку чоловіка і подивилася вгору. Випадково. Адже справжні елани не витріщаються на хмари, вчительки в школі для дівчаток стверджували це в один голос.

А хмар на небі чомусь не було. Зате там була тонка сіра смужка, наче намальована пензлем.

Акварельна смужка, тому що її краї були нечіткими і поступово розповзалися в сторони.

І дивлячись на цю смужку, Маяліна нарешті згадала, де бачила сходи.

— Треба втікати, — прошепотіла вона ледве чутно й спробувала рвонути вперед, напевно б оступившись і зламавши собі руки ноги, якби Каяр не втримав. — Це місто із мого сну. Зараз звідти вилізе чудовисько.

І знову подивилася на небо, де смужка вже встигла розширитися настільки, що здавалася такою дивною хмарою.

Каяр теж подивився, пом'янув поганим словом якихось морських ящерів і наказав носіям поспішити. Бігати сходами, ризикуючи зламати шию, він не наважився, особливо з дружиною у важкій, широкій сукні, через яку вона не бачила, куди ступає.

І вони, звісно ж, не встигли. Втім, навіть якби побігли, все одно не встигли б. Тому що смуга на небі різко, стрибком, розширилася, і звідти величезною краплею впало щось текуче і безформне. Зовсім не на сходи впало, як досі здавалося Маяліні. Впало набагато нижче, на чоловіків, що стояли там, розтіклося млинцем, а потім різко, з клацанням, зібралося в желеподібний пагорб. Трохи поплескало, поки люди ошелешено дивилися на це явище, сплющилося і виплюнуло, іншого слова просто неможливо було підібрати, людські кістки, абсолютно чисті, білі, вони навіть не трималися разом.

— Мамо, — басом сказав один із носіїв і, кинувши довірену йому скриньку, припустив сходами вгору, подалі він чудовиська, що звалилося з неба.

І це ніби послужило сигналом. Люди стали метатися та кричати. Хтось кинувся на монстра з мечем, якийсь маг спробував підпалити, а купа з однаковим звуком поглинула що залізо, що вогонь і різко збільшившись у розмірі. Випустила на всі боки стрічки-відростки і спіймала кілька людей.

Далі Каяр дивитися не став. Схопив Маяліну за руку і буквально поволок її слідом за носієм, що втік. Внизу хтось кричав, хтось лаявся, щось із гуркотом падало. А Каяр біг, розуміючи, що не дарма не хотів їхати у гості. Що треба було вирушати на Драконів Хребет. Що якщо виживе, той же Юміл доб'є і матиме рацію.

Затягнувши дружину нагору сходів, Каяр озирнувся і барвисто вилаявся, наплювавши на те, що поруч Маяліна, яка не любила таких слів.

Поки вони бігли сходами, монстр збільшився рази в чотири, обвісився стрічками як дівоче дерево, і дуже спритно, а головне швидко виловлював ними людей, що розбігалися.

А острів не дуже великий.

І старі книжки Каяр читав. Ті, що про демонів. І зрозумів, що втекти навряд чи вдасться. Тому що нерухомих демонів не буває. А рухаються вони дуже швидко. А якщо їжа бігає ще швидше, цілком здатні її паралізувати на відстані. Або взагалі, набравшись сили, просто випити життя на всьому острові. Все, до останньої миші, а може й черв'яка.

— Прокляття, — сказав Каяр, стиснувши долоню дружини. — Прокляття. Чому мені не страшно?

Адже мало стати страшно. Так, щоб прокинувся вогонь, здатний випалити половину острова. А було чомусь цікаво.

— Прокляття.

І там, на кораблі, теж страшно не було, поки не побачив, як прямо в груди мчить носовий брус піратського корабля.

— Маяліно, йди до гостиного дому, — наказав дружині, відпускаючи її руку. — Швидше, я наздожену.