7

Джунглі навколо храму стали густішими, а повітря — вологим від магічного туману. Герої, об’єднавшись у Гільдію Розбитих, вирушили досліджувати нові райони Арени.

— Хтось ще відчуває, що цей туман… живий? — Лейла озирнулася, намагаючись збити пил з магічного бластеру.

— Він спостерігає за нами, — відповів Вейл, витягуючи руку в напрямку, де туман шепотів хвилями енергії.

Мія стояла поруч із Гассеном. Їхні погляди зустрілися:

— Ти завжди такий спокійний… навіть коли світ ламається? — запитала вона.

— Спокійний? — Гассен посміхнувся. — Я просто знаю, що твої очі завжди зможуть знайти вихід, навіть якщо Арена вирішить нас знищити.

Мія відвернулася, відчуваючи, як щось тепле пробігло по щоках.

Перед ними з’явилася тіньова зона, де земля зникала під ногами, а з темряви виступали форми ворогів — сплетіння світла і тіні.

— Це… не реальні істоти, — промовила Кагура, махнувши парасолем. — Але їх можна вбити.

— Супер, — усміхнувся Алукард. — Ніхто не любить простих завдань.

Команда почала бій. Мія стріляла з лука, Гассен ковзав у тіні, Алукард блиснув мечем, Лейла влучала з бластера, Вейл контролював вітер, а Кагура підкидала іскри парасолем.

— Не забувайте синхронізувати атаки! — закричав Гассен.

— Тільки ти міг сказати таке під час хаосу, — буркнула Мія.

І, попри паніку, вони злагоджено відбили атаку.

Після бою вони спинилися на підвищенні, відновлюючи дихання.

— Ти… вражаюче рухаєшся, — тихо сказала Мія.

— А ти — завжди напоготові, — відповів Гассен, блиснувши очима.

Їхні погляди перетнулися, і туман наче підкреслив цю мить: вони не просто союзники, вони стали партнерами у виживанні.

Гільдія дісталася старого лабіринту, де стіни рухалися, а підлога світилося червоними магічними знаками.

— Схоже, це новий рівень складності, — промовив Вейл.

— Ти завжди спокійний… або просто нудний, — кинула Кагура, кидаючи іскри.

— Обоє, — відповів він, і на мить вони всі посміялися.

У лабіринті почалися пастки: кам’яні плити падали, магічні промені летіли у всіх напрямках. Команда мусила працювати разом.

— Гассен, відійди! — крикнула Мія, коли він знову вирішив “зробити пафосний крок вперед”.

— Занадто пізно, — відповів він і зухвало усміхнувся.

— Зараз ми обидва впадемо, — буркнула Мія, але стріли її лука блиснули в темряві, знищуючи пастки.

Вони вибралися з лабіринту, сміючись і лаючи один одного одночасно.

На вершині пагорба стояв кристал, який світився надзвичайною магічною енергією. Вейл пояснив:

— Це — ядро Арени. Творець міг би контролювати все звідси.

— І хтось вирішив погратися з нами, — додав Алукард.

Мія піднялася на пагорб поруч із Гассеном.

— Якщо ми контролюємо цю енергію, можемо впливати на весь світ? — запитала вона.

— Можливо… — Гассен підняв руку, і тінь від його руху перелилася в світлі кристалу. — Але для цього нам доведеться працювати разом.

Мія глянула на нього і злегка посміхнулася: вони нарешті стали командою не лише в бою, а й у виживанні.

Кристал вибухнув світлом, а команда відчула, що Арена реагує на їхні дії.

— Здається, ми її зачепили, — промовила Кагура.

— Або вона зачепила нас, — усміхнувся Гассен, дивлячись на Мію.

— Тобі все одно вдається дражнити навіть під загрозою життя, — буркнула вона.

— І тобі вдається… залишатися надзвичайно привабливою, — відповів він, і їхні погляди перетнулися ще раз.

Під кінець розділу герої зрозуміли: Арена більше не просто поле бою. Вона живе, дихає і чекає, хто перший зрозуміє її код.