Кузня характерів

                                                                 Кузня характерів

  Здається, людина доволі успішно може пристосуватися до всього.  Пройшло тільки чотири місяці військової служби, а ти вже почуваєшся, неначе тут живеш кілька років.  Стала звичною послідовність нарядів, занять, щоденної фіззарядки, стройового маршу з піснею, навіть прибирання снігу на плацу, який засипав його з неймовірною впертістю. А там і весна, як годиться, прийшла несподівано.  

   А весна в Білорусії – то таки щось чарівне. Залиті біло-блакитною  піною пролісок  лісові  галявини, багатоголосся пташиного співу, п’янкі пахощі березових бруньок, чисте, як прозора  джерельна вода,  повітря. Сядеш отак на пеньок посеред лісу, очі закриєш, сонечко лагідно лоскоче промінчиками твоє обличчя, і здається, що то і є рай. Шкода, що така благодать випадає не часто, тільки коли  старшина дає завдання ставити чи міняти банки під березовий сік. Ми його діжками заготовляємо для всієї, напевне, дивізії.

   Тут і наступний наказ міністра оборони про новий призов-демобілізацію не забарився. Нам то ніби й все рівно, а «діди»  стали  дембелями і деяким, як говориться, знесло дах. Вирішили відсвяткувати  по-дорослому, з «винчиком». Взагалі у нашому підрозділі «сухий закон» діяв вимушено: на ближньому хуторі магазину не було, а самогон його жителі солдатам не продавали принципово, мабуть військове керівництво на це наклало суворе табу. Магазин був у селі за сім кілометрів від нас лісовими стежками.Тому туди й готувався десант. Нас попередили, щоб сильніш тренувалися, бо пробіжка на чотирнадцять кілометрів  - то не для слабкодухих. Час «ч» настав у суботу, коли парко-господарський день, офіцери і прапорщики вдома, а з нами тільки черговий лейтенант Бабченко, якому хтось-колись  причепив призьвісько «Балбес». Вдалим прикриттям послугувало завдання нарізати  дров  із сухостою для якогось військового начальства і група «лісорубів»  спеціально розмістилася поблизу таємного лазу.

  - Ну що, хлопчики,- наставляв нас перед «висадкою» все той же Нефьодов,- у нас на всю операцію лише година. Туди біжимо з порожніми мішками – це  відпочинок, а назад з повними-то вже робота.

Він же раніше і відбирав  потенціальних «десантників», пробігши з нами одного разу на фіззарядці, що, зазвичай, ні «діди», ні дембеля  собі не дозволяли. Ними стали Віталик, Петро Безсонов і я.

 Швидко здолавши «непрохідну» загорожу, побігли  ледь помітною лісовою стежиною,частенько ухиляючись від молоденьких  гілочок .

- Заросла стежина, - філософськи резюмував Нефьодов. - Нічого, за весну-літо  діди   стежку  протопчуть.

    Далі пішла вже вузенька лісова дорога, схоже пробита колесами від возів, і стало трішки легше. Назустріч йшло невеличке стадо корів і кудись зник Віталик. Я покликав його, не зупиняючись і озираючись по бокам. Як раптом він вигулькнув з кущів попереду нас, з виглядом  явного переляку.

- Що таке, ти куди подівся так швидко, навіть нас обігнав,- здивувався Нефьодов.

-Та…-  ніяковів він- на мене корова напала.

- Не чуди, - засміявся я,- корови свійські тварини і на людей не нападають. Хлопці теж зайшлися від сміху.

- Ага, - заперечив Віталик, - вона йшла прямо на мене і цілила своїми рогами.

- То вона йшла до тебе за скоринкою хліба, видно господарі до цього привчили, - підказав Петро, відкривши в собі знавця сільського життя.

       І вся ця розмова на ходу, не зупиняючись ні на хвильку. Взагалі то біг на сім кілометрів без зупинки, хоч і без навантаження, то таки справа не з легких. У село ми прибігли за двадцять хвилин і були геть мокрі.

 - Щось давненько вас хлопчики не було, - усміхнулася продавчиня  Нефьодову, як давньому знайомому.

 - Та це вже в останній раз, незабаром додому. Дембель.- весело відповів він.

  Швидко наповнивши два мішки пляшками популярного на  той час вина «Біле міцне»,  ми заспішили в підрозділ.

 - Першими  беруть мішки Дрозд і Безсонов, через кілометр ми вас міняємо з Тараном, і так далі, не зупиняючись. – командував Нефьодов.

 - Так от чому тобі так зраділа продавчиня, ми їй, мабуть, місячний план зробили,- зауважив я, обережно закидаючи на плечі важезного мішка.

 - Одна дзвеніти не буде, і три  дзвенять не так,- нагадав Віталик нашу студентську приказку.

Зворотня дорога до підрозділу  була без пригод, але виглядали ми всі, неначе ті загнані коні. Біля лазу нас вже чекала делегація  дембелів, які забрали мішки і понесли до схованки. Доречі, схованка була організована в стилі народної мудрості: хочеш надійніше сховати – поклади на видному місці. Пляшки з вином розміщалися на антенному полі, на якому не росли ні дерева, ні кущі, а тільки трава. Просто засовувалися у пісок під мох у заданому квадраті. Мішок на одному полі, другий – на іншому. На випадок несанкціонованої знахідки. Хоча хлопці казали, що випадків провалу не було.    

Далі буде...