Осінній призов

Володимир Дрозд

   Мені прийшла повістка до армії. Не скажу, що несподівано. Навпаки, я чекав її вже давно. Ще наприкінці червня, від моменту  закінчення  технікуму. Воєнком тоді від здивування майже присів. Ми прийшли до нього  повним чоловічим складом нашої  групи, з вимогою забрати  нас на службу.

-Ви мене здивували, хлопці!- відповів підполковник, почесуючи свою посивілу потилицю, коли дванадцятеро хлопців, неначе ті богатирі ( хоч і не тридцять три), заповнили його невеликий кабінет.-  Я гадав, що все вже тут бачив: ухильників, симулянтів, дезертирів, самострілів, бажаючих сховатись в армії, від тюрми, були й поодинокі добровольці йти на службу, ховаючись від одруження. Але, виходить, не все. Це, щоб отак,  група    молодих  людей забажало в армію! Молодці! Порадували, порадували. Але вибачайте, призов закінчився ще на початку червня. Все. Чекаю на вас усіх восени.

   Вийшли ми від нього засмученими. Дуже вже не хотілося  роз'їжджатися, адже кожен мав на руках направлення на роботу в різні місця. Вирішили не зніматися  тут з військового  обліку, щоб  восени  знову  зібратися  разом.

   Вулиці міста вражали нестерпною літньою спекою, п’янким медовим запахом розквітлої акції та звабливим відблиском дівочих ніг з під коротеньких спідниць. Ну що ж, тоді попереду ще цілий липень розгульного  та безтурботного відпочинку.

 Далі розлетілися по нових  містах і селах.  Сахалін – у рідну Чаплинку, я – в Каланчак, Коля Яковлєв залишився у Херсоні, а Віталика Тарана відправили  геть далеко – у Середину Буду на Сумщині.

    Тепер я  вже, хоч невеличкий, а керівник - електромеханік  дільниці зв'язку та радіомовлення у селі Гаврилівка. У моєму підпорядкуванні три лінійних монтера і один станційний  (точніше одна), для обслуги АТС і радіовузла. Гарненьке молоде дівча ( хто її тільки сюди прислав!?), що хвацько вміє тільки натискати   тумблер «Включити». І все! Всього іншого боїться торкатися, як вогню. Але на телефонні дзвінки відповідає справно, і то вже поміч. Тут і згодилося все, чому вчив мене свого часу  Леонід Шишкевич. Робочий тиждень влітку завантажений по саме нікуди. То п'яний тракторист стовпа збив, то причепом пообривали кабель, то якийся дурень сміття палить під кабельним ящиком. Не занудьгуєш. Сільська романтика, як писав класик. І тільки по п'ятницях, після роботи,  осідлавши  свого залізного коня, я мчав  додому.  А там вже друзі,  гітари, танці, футбол  - і знову в понеділок раненько на роботу. Три місяці – що одна мить, і от  тримаю в руках  повістку: «Прибути до військомату  двадцятого жовтня». Робота на тому й скінчилася.  Проводи в армію на той час були такими шумними та велелюдними, що, на моє враження, відрізнялися  від  весілля  тільки відсутністю нареченої. Віталик  Таран встиг завчасно примчати з іншого кінця України, то ж вдома його провели на день раніше.  Він ще й  до нас із Сахаліном приїхав, щоб разом вже покуражитись. Вранці, припухлі від випитого та очманілі від  свята, інакше це й не назвеш, ми відбули до Херсона.

- Хлочики, ви чи до Сибіру зібралися?- кепкував дорогою Віталій із нас з Сашком, показуючи на мішковидні клунки, що  нам зібрали  батьки.- Ось дивіться, у мене звичайнісінький невеликий рюкзак.

-Знаю я твій рюкзак, набитий ковбасою. – відпові я йому, натякаючи, що його батько працював на м'ясокомбінаті і  ця їжа, яку ми  вважали  делікатесом, у їхньому вжитку була повсякденною, як у нас домашній сир та сметана.

- Віталик, то більше теплий одяг в дорогу, адже осінь надворі. – у такт мені насміхався Сахалін.- А так їжі й не багато: сало, масло,  та курочка, гусочка, окорок, тушонка ,  ото й  усього.

- І що, горілки  геть не взяли? – робив здивовані очі  Віталій.

-Ой не кепкуй, ти ж бачив, коли я ті п'ять пляшок  ледве  порозпихував у рюкзаку, щоб не дзенькали.- відповів я.- А от у тебе, б'юся об заклад, – жодної. Відчуваю, що Марія Григорівна   ( це його мама) «шмон» твого  рюкзака перед від'їздом зробила, знаючи її  відношення до алкоголю.

  Віталик змовчав, тільки  шмигнув носом ( завжди так робив, коли нервувався), і відвернувся  до вікна, певне  згадуючи неприємний  інцидент.

   На обласному збірному  пункті  зібралося багато знайомих новобранців з нашої групи  та з інших  спеціальностей  нашого технікуму. Метушня, шум, привітання, обійми. Когось вже  відправляли, і ми гамірливою юрбою проводжали до вагонів. Потім ще дві ночі провели на дерев'яних  нарах,  без  будь-якого натяку на білизну, чи навіть матраса, нівелюючи  ці незручності  горілкою  та салом. Несподівано, тим  небагатьом,  що залишилися,  вручили  нові повістки «Прибути третього  листопада» і відправили по домівках.  Нашому обуренню не було меж:

-Як це по домівках!? Нас там провели до війська, мами, як годиться, вже й поплакали на дорогу. І що, це повторювати знову?

- Ні, додому не поїду! – заявив я.- Десь «перекантуюсь» ці десять днів. Поїду до рідних: до дядька Миколи в Нікополь  та до сестри  Ольги  і дядька Василя  в Орджонікідзе.

- Я теж по рідних «помотаюсь «-  піддакнув і Сахалін.

І тільки Віталій  стояв розгублено, не знаючи, що робити.  Потім таки знайшовся і запропонував:

- Слухай, Володю, а давай і я з тобою. Удвох веселіше ж таки подорожувати. Твої  рідні не будуть проти?

- Запитати у них про це  немає змоги, тому поставимо їх перед фактом. Тільки ж рюкзаки тягати з собою не хочеться. Вони хоч і полегшали трішки за ці  три дні, але ще запас далеко не вичерпано.