Куб Ки

*****К==у==б   К==и*****

Folk-fantastik future
action

я кожного ранку піднімаюся
на сходинки пам*ятника Скотту –і все прояснюється. Я ніколи не бачив світу таким яскравим. Не хвилюйся, все в порядку, все в абсолютному повному порядку. Тепер я розумію, що межі між шумом і звуком умовні. Будь-які межі умовні. І створені для того, щоб їх переступати.  Всі умовності переборні, варто лише поставити собі це за мету.В такі моменти я відчуваю твоє серце так чітко, як своє,  розумю, що розлука- це ілюзія.моє життя продовжується набагато далі фізичного тіла.

к\ф «Хмарний атлас»

Межа 
В очах Астролябії, прямо в центрі зіниць, світилося сузір′я Оріона. Воно 
дзвеніло на вітрі або й на вістрі її спокійного задумливого погляду. А Ярчик  був 
Сердитий. Сьогодні був його день. Йонас ж довго уважно розглядав сузір′я, а 
потім спитав: 
- Мабуть, воно тобі заважає... - зауважив. 
- Заважає, - трохи роздратовано відповіла Астролябія. При цьому вона 
струснула своїм спіральним волоссям. Йонас і Ярчик зачаровано стекли 
цими розкішними шовковими хвилями. По відчував, як тане, а Ярчик усе 
ще перебував у полі свого внутрішнього невдоволення. Там дув 
зимний вітер, він подумав, що варто повернутися в реальність, щоби 
хоча би светр захопити. 
- Чому операцію не зробиш? – спитав Йонас. 
- Прийдеться йти до  Ім Ноама, - Астролябія заперечно похитала головою. 
- Того, що воскрес? – спитав Йонас. 
- Того...- Астролябія засумувала раптово й непояснене. 
- Він став нестерпний після воскресіння, - пожував губами Йонас. При цих 
словах каженя, що постійно сиділо на його плечі, вчепившись своїми 
кігтиками, та поводячи усміхненим писочком так смішно, що усі, хто 
мав змогу або був змушений спілкуватися з Йонас, не зводили з нього 
очей. При цьому, люди випадкові через каженя іноді потім не могли 
нічого сказати про самого Йонас: ні як він виглядав, ні який був у нього 
вираз обличчя, ні його реакцій на розмову, а іноді розмовлялося про 
важливі речі. Кажан Рило просто притягував до себе усю увагу. Після 
останньої фрази Йонаса, Рило заворушився, стріпонувся усім своїм тільцем 
і уважно втупився в Астролябію. У його погляді світилося щось схоже 
на розум та розуміння. Хоча це й було не можливо з раціональної 
точки зору, Астролябія наїжачилася, бо переважно бувала 
ірраціональною. А щось усередині неї підказувало, що Рило був не 
простий собі кажан, якого По колись його знайшов на дорозі та взяв до 
себе. 
- А ще – це не дешево, - простягнула Астролябія. 
Ярчик дивився за вікно. Там , за вікном, наче вбита якимось тупим 
предметом, лежала дорога, вкрита сірим пилом. Йому вже був час йти. 
- Іти...- прошепотів Ярчик. 
- І я? – повернулася на цей шепіт Астролябія. 
- І ти...- зітхнув Ярчик, не дивлячись на неї. А потім додав- Іти...тре... 
Він устав з рипучого фотеля. Йонас уважно вдивлявся у кожен порух, 
чекаючи фортеля. Але Ярчик, навіть не мугикнувши жодного слова, вийшов за 
двері, тихо за собою їх причинивши. Двері теж невдоволено рипнули, як і 
фотель, як і увесь будинок, що насправді здавався живою розумною 
істоткою. Потім заспокоїлися. 
- Щодо Ім Ноама, - знову рипнули двері. Вони уміли розуміти думки і 
почуття. – він чимось незадоволений, постійно шкрябає якісь байки на 
стінах та дверях. Зі зворотного боку залишив на мені якийсь напис, 
лоскотно було. А що там написано, я ж не второпаю...Хотілось би 
знати. 
Усі мовчали, тому двері рипнули голосніше. 
- Я потім гляну, - спокійно відповів Йонас. Ярчик вийшов та повернув на 
Захід. 
. 
Ярчик йшов дорогою. Дорога його любила. Це був кремезний міцний 
бородань з міцними ногами та руками. Казали, що він умів гнути підкови. 
Хм...підкови...Проте, на його обличчі світилася пара таких незвичайно 
синіх очей, що його погляд або засліплював, або від нього мороз йшов поза 
шкірою. Це залежало від настрою Ярчика. У ньому відчувалася прихована сила і 
розум. Він був сталкер. 
На ньому були витерті джинси та светр, вбитий колись кількома точними 
ударами гострого колючого предмета. Цей светр розлазився на очах і від 
цього здавався живим, його нитки, наче живий клубок змій постійно 
змінювали візерунок, перепліталися різними способами. Йонас не зважав, 
вважаючи це просто забавками. 
Ярчик крокував польовою дорогою. Вона теж звивалася, наче жива. Це й були 
її жарти, Живи...Він відчував це усім своїм єством. Іноді вона ховалась, але 
уміла оживлювати усе навколо. Тоді починали говорити рослини і тварини, 
наче живі. Значить вона була десь тут. Поруч. 
Тоді починала кувати зозуля. Звук шелесту листя на деревах складався у 
слова. Він чув. Та ще Астролябія. Та ще Йонас. Та ще деякі. Але мало. 
Це означало тільки одне: він пересік Межу та потрапив у Хащі. 
У Хащі не ходив ніхто, крім сталкерів. Таких, як Ярчик. Але таких теж було 
мало. Ду перевів подих. Не те, щоб він стомився. Але треба було встигнути 
до Зеленої Тари. Віщі сестрички: Жива та Зелена Тара перебували у Хащах з 
тих самих часів, після котрих пройшло багато поколінь, з пам′яті яких усе 
було стерто. Стерто дощенту. Ніхто нічого не пам′ятав. 
Крім сталкерів. Астролябії теж. Та Йонас. Але таких теж було мало. 
Коли ж він згадав про Астролябію, серце його раптом розчахнулося 
навстіж, і у нього у цей самий момент рвонуло так багато вітру з запахами 
дощу, жовтого листя та грибниці, десь, тепер вже всередині, роздалися 
голоси птахів. Він закрив очі. Цього треба позбутися. У Хащах небезпечно 
ходити з серцем розчахнутим, наче відкритий дім. Тут таких вбивають. 
Ім Ноам дійсно став дивний, - продовжувала Астролябія. – Я бачила у 
нього якісь свитки. Він постійно в них щось шкрябає. І ховає їх. 
Почитати би... 
- Почитати, - усміхнувся Йонас. – Хто ж тепер це зможе прочитати. Після 
того, як люди перейшли на електронні мови, ніхто не вивчає людських 
мов. Нікому це не потрібно. Крім нас. Але таких мало. 
Астролябія знову стріпонула кудрями. 
- Вони там у місті навіть розмовляти перестали. Спілкуються тільки в 
Мережі. Ніхто не відривається від пристроїв. Деякі почали втрачати 
голосові зв′язки. Усе, що потрібно було для мовлення атрофується. 
Але , схоже на те, що це нікого не обходить. 
- Тому я туди й не хочу. – простягнула Астролябія. 
Йонас позіхнув. Він давно не спав та відчував себе трохи стомленим. Рило 
стріпонувся та переповз на інше його плече, чіпляючись кігтиками за 
сорочку. Йонас навіть оком не змигнув. Астролябія з обережністю спостерігала 
за каженям. Іноді він її трохи виводив з рівноваги своїм виглядом та 
поведінкою. Але він був твариною, хай милою, але усе ж таки. Тільки 
погляд був розумний. Вона наїжачилася. 
Йонас довго дивився у вікно у слід Ярчика, котрий прямував дорогою. Поки той 
не щез, наче дорога проковтнула його, як жива змія. Він знав, що Ярчик пішов 
у Хащі. Навіть знав,до кого. Сьогодні було його чергування у віщих 
сестричок. І він бачив, як живими хвилями поморщилося поле обабіч 
дороги. Це Жива охороняла Ярчика й охоронятиме до самого їх пристанища. 
Десь у глибині Хащів. 
Сам Йонас не був стакером. Але у Хащі ходив. Іноді. Недалеко. Астролябія 
теж ходила. 
Він подивився на неї. Вона була найзагадковішою жінкою у Сьмому 
Едемі. Ніхто не знав, скільки їй років. Їй подобалися камінці та гербарії, 
жуки та метелики, олійні фарби та холсти, фотоапарати та лінзи, книги, 
справжні книги, яких уже ніхто не читав, просторі довгі речі, браслети та 
каблучки, платівки та грамофони, їй подобався посуд, якісь горщики та 
дивні філіжанки, запахи парфумів та спецій, кави та шоколаду, солодощі і 
гіркі трави, свіже повітря, ліси й море, тварини й квіти у вазонках, кораблі 
та повітряні кулі, гірські потоки та те, як вночі тріщать дрова у вогні, 
прохолоду та тишу, легенди древніх ацтеків та майя, загадкові історії про 
минулі століття, філософія Дваньої Греції та література усіх п′яти 
континентів, психологія та магія, подорожі та пригоди, старовинні замки та 
напівзруйновані фортеці, не. Вона була найдивовижнішим проектом 
Сьомого Едему. Її ненавиділи й не могли без неї обійтися. Люди Сьомого 
Едему вже й не були раді, що обрали її, настільки багато місця зайняв її 
дивний та дикий внутрішній світ. 
Йонас усміхнувся. Вона була рідкісною, таких майже не залишилося. На 
таких йшло приховане полювання. Була висока з чорною шкірою. Настільки 
чорною, що розчинялася у темряві. Закривала очі. Припиняла своє 
існування. Ходила навшпиньках, носила довгі просторі сукні. На голові в неї 
завжди був білий вельон. Наче в нареченої. Хоча не була заміжня. Йонас знову 
усміхнувся. 
Чому вона його носила, ніхто не знав і не питав. Просто хто умів 
відчувати, той знав усе без слів. Але таких було мало. Він та ще Ярчик . Та ще 
деякі. 
Її очі були темні. А в цих очах і світився той самий Оріон, через який її 
вигнали з Міста. Бо це вже було занадто. Разом з усім цього було забагато 
навіть для Сьомого Едему. Йонас і Ярчик були ходоками. Тобто могли йти з 
Сьомого Едему та повертатися. А вона не могла. Вона була вигнанницею. І 
це було незворотньо. 
Вона любила читати книги якогось дивного письменника. Його герої були 
мовчазні та структуровані, їх життя було розписане по хвилинах. З книги у 
книгу вони майже не змінювалися: любили самотність, джаз, книги, плавати 
на самоті, мало їли та ще менше спали. Але в середині кожного з них була 
якась тріщина, у котру потрапляли дивовижні речі. І тоді вони бачили те, 
чого не існувало: душі людей, незвичну красу, втрачені мрії, непрожите 
кохання. Його герої вчилися жити з цим надбаченням. Іноді це було боляче. 
Постійно. Виникало таке враження, що постійно їм боліло. Колись Йонас 
попросив почитати одну з цих книжок у Астролябії. Але не зміг. Не став 
читати. Не витримав цього суму. А вона перечитувала їх по кілька разів. Він дивувався цій її властивості навантажити себе чиєюсь печаллю і носити її в собі потім. Вона це могла витримати. 
Тому це й було занадто для Сьомого Едему. Там, у Місті, що було занадто 
структуроване, не вистачало місця для таких речей. Там було достатньо 
іншого. Бетону. Скла. Заліза. Над швидкого транспорту. Тунелей. 
Парканів. Розкреслених доріг. Хайвеїв. Хмарочосів. Людей. Всього було 
доволі. А для неї місця не стало. 
У неї десь у середині було срібне яйце. Десь у підшлунковій. Вони сказали, 
що вона носить в собі отруту. А потім ще й цей...Оріон. Він світився. 
Йонас зітхнув знову. Тому Астролябія жила тут у цьому будинку. На Межі 
між Містом та Хащами. А вони могли ходити туди й назад. Ярчик і він. І ще 
деякі інші. Але таких було мало. 
Її можна було виміряти лише інтерферометром. 
По ще трохи посидів, вдивляючись у глибину очей Астролябії, потім 
врешті піднявся. 
- Мені треба йти. 
- Теж? - тільки й спитала вона. 
- В Місто, - додав він. 
- Ярчик - в Хащі. Ти- в Місто. – прошепотіла Астролябія. Її Оріон в очах 
хитнувся і задзвенів. 
- Да...Ти теж хочеш? – здивовано подивився на неї Йонас. Рило переповз з 
одного плеча на друге і пронизливо пискнув. Астролябія пересмикнула 
плечима, а Рило, наче усміхаючись, похитав мохнатою голівкою з 
гострими вушками. 
- Не хочу, не можна... 
Астролябія усміхнулася, а потім встала і, підійшовши до старовинного 
грамофона, плавними, майже нечутними рухами, торкнулася його, кімнатою 
рознеслося старовинне звучання: м′який ніжний бархатовий голос, вільна 
імпровізація на старовинних інструментах. Астролябія захиталася в такт. Йонас
кілька секунд послухав: тепер вже не було таких інструментів, ніхто не вмів 
на них грати, ніхто не слухав вже цієї музики. Крім Астролябії, Ярчика, його – 
Йонаса. Та ще деяких. Але їх було мало. 
Йонас відкрив двері, ступив за поріг. На нього дихнуло пилом тієї ж дороги, 
якою пішов Ярчик. По розвернувся та пішов на Захід. 
Дорога недолюблювала Йонас, він це знав. Він був високий з видовженим 
блідим обличчям, довгими ногами, з розумними сірими очима та 
розтріпаним білявим волоссям. Наплічник не сковував рухів. Сумка із смарт- 
буком похлопувала його спереду по нозі. Але він звик. Усміхнувся, бо ніхто 
вже не користувався такими речами. Там, у Місті, всі ходили із вживленими 
у підкірку смарт-чіпами, за допомогою яких можна було дистанційно 
підключатися до будь-яких смарт- пристроїв, а також до чіпів інших людей, 
запрошувати, отримувати та передавати інформацію, візуальну чи текстову, 
чи закодовану, будь-яку, можна було спілкуватися на будь-якій відстані, 
керувати, впливати, змінювати налаштування, смарт- чіпи передавали навіть 
тонкі енергетичні коливання: почуття та емоції. Ярчик відмовився. Не схотів 
того смарт- чіпу. Досі носив з собою застарілу модель смарт- буку. Не 
довіряв свої почуття технологіям. 
Дорога клубочилася пилом. Він складався в орнаменти, мандали та 
пентаграми в тому місці, куди повинна була ступити його нога, коли, не 
встигнувши змінити напряму свого руху через інерцію, він усе ж таки ступав 
у ці візерунки, руйнуючи їх, пил сердито скрипів, закручувався сірими 
невеликими спіралями, що окутували його спочатку до пояса, а потім усе 
вище та вище. Скільки міг, ігнорував ці жарти, що виробляла дорога з ним. 
Закутувався в куртку. Рило притих десь за коміром, наче відчуваючи, що 
вони опинилися не на дружелюбній території, не шкрябався, не пищав, 
навіть не ворушився. 
Потім сірий пил закрутився смерчем навколо його голови, набиваючись у 
рот, вуха та очі. Ярчик пару раз чхнув, але йти з заплющеними очима було 
незручно. Ступивши пару кроків, хлопець зняв наплічник, трохи 
попорпавшись, витяг довгий, трохи обтріпаний вітрами та дорогою, шалик, 
пов′язав його, накрутивши на шию та закривши пів обличчя до самих очей. 
Потім видобув з того ж таки наплічника старовинні окуляри від сонця, 
начепив та усміхнувся у той шалик. Він був готовий до того, бо завжди так 
було з ним і Дорогою. Надів на голову каптур, Рило за коміром стрепенувся, 
знову затих. Шкірою Ярчик відчував його серцебиття. Крокував далі, вперто 
опустивши голову. Тоді дорогу попустило. Вона заспокоїлась і стрілою 
випрямилася вдалину, туди, де над обрієм висіла хмара смогу. Там було 
Місто. 
Місто 
Лакі зручно влаштувавшись у м′якому фотелі над швидкого потягу, 
дивилася у вікно. Можна було й не дивитися, бо там , за вікном, усе 
зливалося у дві смуги: світлу – небо та темну там, де повинен бути пейзаж. 
В салоні швидкість відчувалася лише за ледь вловимою вібрацією долівки, 
виробленої з пружного матеріалу, що поглинав звуки. Але Лакі не зважала 
на відсутність видовища за вікном. Її власний смарт- чіп, підживлений до 
підкірки головного мозку був включений, вона могла підключитися як до 
Загальної мережі, так і до локальних мереж, наприклад, мережі потягу. Але 
зараз Лакі була у Загальній мережі, виловлюючи звідти різну інформацію. 
Перед її очима була віртуальний смарт – монітор, скручений у вигляді 
сувою, на увігнутих стінках якого світилися робочі вкладки, їх було кілька, 
і Лакі подумки гортала їх, переставляла, закривала чи відкривала, читала, 
роздивлялася, іноді вона ворушила блідими губами, і тоді у одному чи 
іншому чаті з′являлася та фраза, яку вона подумки друкувала, вона кидала її 
на ту чи іншу ссилку, і подумки ж відправляла у Загальну мережу. Врешті 
вона отримала давно очікуване запрошення і відразу перейшла у 3d режим. 
Її власна 3d модель, опинившись у смарт- тунелі, відкрила мапу Міста, 
швидко перегорнувши декілька кварталів з лабіринтами вулиць, вона 
знайшла потрібну будівлю, збільшила зображення та увійшла всередину. 
Це був відомий готель. Вестибюль був порожній. У 3d модель мали 
доступ тільки ті, хто мав пароль від даної проекції на даний момент часу. 
Лакі роздивилася, а потім пішла до бару. Там її чекав чоловік. 
- Лакі? – просто спитав він. 
- Да, це я. 
- Сідай... 
- Звідки ви дізналися про мене? 
- Новини біжать попереду тебе. А хто знає, кого шукати, завжди 
знаходить. 
Лакі присіла на краєчок високого стільця. У дзеркальній стінці бару 
побачила власне відображення: біле волосся спадало на плечі, білі вії та 
брови, ледь блакитні, майже прозорі очі дивилися наче потойбічно, але 
уважно, майже незмигно. А шкіра обличчя була така бліда, що, 
здавалося, ніби сонце ніколи не торкалося її щік своїм промінням. Вона 
була альбіноскою. Але її зовнішність не перешкоджала їй бути тією, ким 
вона була. 
- Ти ж мисливиця? – спитав чоловік. 
Лакі не любила це слово. Поморщилась. Чоловік відчув, але промовчав. 
- А вам треба декого вполювати? 
Чоловік усміхнувся. 
- Майже. Скоріше просто віднайти. 
- Навіщо? 
Лакі уважно вдивлялася у вираз обличчя чоловіка, хоча розуміла, що усіх 
відтінків почуттів чи емоцій 3d моделі не передають, але уважна людина 
може дещо побачити. 
- То навіщо? – знову спитала вона. – Ви знаєте Закон. У нас з 
мешканцями Хащів перемир′я. Я не можу безпідставно полювати на 
них. Потрібні вагомі мотиви і докази. Якщо їх немає, то порушувати 
Закон я не буду. 
Чоловік кивнув головою. 
- Я розумію – Закон, - потім він трохи помовчав. – Але ніхто не говорить 
про те, що щось відбувається з ними. Щось пішло не так. Із Законом 
теж. 
- Це не моя справа. Порушувати Закон я не буду. І крапка. 
Лакі дивилася на чоловіка своїми прозорими очима, вона знала, яке 
враження справляє її погляд, і не помилилася. 
- То що мені робити? – просто спитав він. 
- Зверніться до сталкера. Вони ходять у Хащі. Хоч не полюють, але 
можуть бути посередниками. Якщо просто поговорити чи домовитися 
– це найкращий варіант. 
Після тих слів вона встала та пішла. Вийшла на порожню вулицю. Не 
спішила виходити з 3d моделі, бо любила такі хвилини, коли залишалася 
сам-на-сам з Містом. 
Йшла вулицями, роздивляючись навколо. Місто залишалося Містом. 
нагромадження металу, хрому, бетону та скла не тисло на Лакі, вона 
приймала усе таким, як воно є, з усіма переплетіннями комунікацій, рур, 
дротів, хайвеїв, якими там, у реалі, мчали надшвидкісні потяги, 
переплетіння проспектів та вузьких бічних вулиць, якими мчали 
надшвидкісні смарт-мобілі. Вона не бачила ні потягів, ні смарт – мобілів, ні 
натовпу, який постійно товчеться Містом, але знала, що вони там. Просто 
насолоджувалася моментом, коли може побути з Містом наодинці, без 
нікого, просто для себе, просто побути собою навіть у цій знеособленій 3d 
моделі, навіть у Загальній мережі, навіть у цьому виокремленому від усього 
світу 3d тунелі, на іншому кінці якого залишився той чоловік у барі готелю. 
Наразі побачила зеленаву стрічку сигналу – її потяг прибув на станцію 
призначення. Відключила 3d режим. І опинилася у звичному тунелі зі 
своїми робочими вкладками. На панелях з′явилися вказівні курсори, що 
вказували виходи з підземки. Лакі просто пішла за ними. 
Хащі 
Ярчик стояв прямо перед прямовисною стіною Хащів. Повітря пружинило 
щільною, наче матеріальною, енергією, яку можна було відчути долонею. 
Переплетіння стовбурів дерев, різноманітного гіліччя, галузок, листя було 
настільки щільним, що, здавалося, звичайній людині неможливо було 
пробратися крізь ці зарості. Але Ярчик знав стежки. Перечекавши кілька 
хвилин, він простягнув долоню та, наче розсунувши повітря з певним 
зусиллям, ступив на невидиму звичайним оком вузьку стежку. 
Відразу його охопило дивне відчуття, яке завжди з′являлося у Хащах, наче 
його наскрізь сканують та вивертають навиворіт, наче у ньому щось почало 
обертатися, складатися у якісь певні послідовності, а потім ці послідовності 
з дивовижною швидкістю почали перекручуватися,складаючись у інші 
послідовності, він відчув у середині свого єства якісь дивні ланцюгові 
реакції, у голові загуло, а в очах раптово потемніло, але він встояв на ногах. 
Це тривало кілька хвилин, як звичайно, а потім у голові наступило 
просвітлення: яснішало в очах, в мозку, кров наче швидше починала бігти у 
венах, він задихав на повні груди, відчуваючи повітря на смак, воно було 
гіркувате, напоєне смаками трав. Почав чути далекі звуки: спів птахів, 
перегук сирен та козуль, шурхатню їжаків та кролів. Вдихнув ще раз та 
повільно пішов стежкою, прислухаючись до усього, що відбувалося 
навколо. Змушений був триматися насторожі, пильнувати стежки під 
ногами, бо Хащі кишіли зміями та іншими рептиліями. Не хотів нікому 
зашкодити. 
Її він спостеріг запізно. Прямо перед ним на стежці виросла постать 
бойової мавки. Вона стояла прямо напроти нього, насмішкувато 
усміхаючись, обіпершись на довгий гострий спис. 
- Що то за сталкер такий, що не помітив сторожу? 
- Помітив, - невдоволено буркнув Ярчик. 
Вона повертала свою загострену голову по колу то вправо, то вліво, наче з 
цікавістю роздивлялася щось незвичайне. Ярчик нахмурився. Бойові мавки 
могли бути небезпечними, в залежності від того, чи в доброму гуморі 
знаходилися. Проте, через кілька хвилин Ярчик заспокоївся – ця була 
налаштована дружньо. Він перевів подих. Видовжене обличчя мавки, наразі, 
не виражало нічого, крім байдужої цікавості та іронії. Вона була висока, 
одягнена у важкі лати чи то з металу, чи то з якоїсь щільної органічної 
речовини, її довге зеленаве волосся вільно спадало до плечей, на голові мала 
шолом. Крім спису, на її поясі висів двобічний гострий меч, кілька 
заточених кілець, які вони – Ду на власні очі бачив – дуже влучно метали в 
обличчя ворогам, на ногах мала високі , вище колін чоботи з пластинами, що 
захищали коліна. Він бачив, як під її прозорою шкірою протікала жилами її 
зеленава кров, скорочувалися волокна м′язів та пробігали, наче електричні, 
нервові імпульси. 
- Чого втупився? – врешті обізвалася мавка. 
Ярчик не здивувався. 
- Не дуже люб′язно, - тихо пробурчав у відповідь, а потім додав – гостей 
зустрічаєте. 
- А ти чого чекав, сталкере? Хороводи водитимемо навколо тебе? 
Іронія просто вихлюпувала з її прозорого зеленавого погляду. 
- То ти до друїдів? – нарешті спитала. 
- Ні, до Віщих Сестричок. 
Мавка здивовано скинула брови. 
- Ну то ходімо, проведу тебе. 
Сперечатися з бойовими мавками не приходилося, тому він просто кивнув 
головою у відповідь. 
Мавка ступала упевнено попереду нього, безшумно рухаючись крізь 
щільну гущавину. Її котячі вушка, наче бойові локатори, живо реагували на 
різні звуки, навіть на ті, які не міг сприймати Ярчик. Міцно тримаючи списа, 
вона іноді робила короткий рух, попереджаючи його про якусь небезпеку, 
потім завмирала, піднімалася навшпиньки і носом нюхала повітря. Її шкіра 
при цьому дивно пересмикувалася. Потім вони рухалися далі. Повільно крок 
за кроком. Але у Хащах по іншому ходити не можна було. 
Через кілька хвилин Ярчик бічним зором спостеріг ще кілька бойових мавок, 
озброєних так само, що так само безшумно рухалися обабіч стежки, 
сторожко прислухаючись та принюхуючись до нього та до усього навколо. 
Цей супровід трохи нервував Ярчик, проте він розумів, що вибору у нього не 
було. Це була їх територія. Між собою мавки спілкувалися телепатично, він 
не міг їх чути. 
- Чому стільки пересторог? – врешті зважився спитати Ярчик. – Раніше 
такого не було. 
- Раніше було спокійно. 
- Що ти маєш на увазі? – насторожився Ярчик. 
- У свій час все дізнаєшся. Ттсссс... 
Раптово вона зашипіла, наче розлючена кішка, та пружно 
відштовхнувшись від стежки, заскочила на найближче дерево. Ярчик 
розглянувся навколо. Зброї у нього не було, але він насторожено розумів, що 
тут присутній хтось іще, кого він не чує. Інші мавки теж раптово щезли. 
Ярчик вдивлявся у гущавину, і врешті побачив: повітря стало ущільнюватися, 
потім щось завирувало, набираючи обертів та брунатного кольору. Щільна 
брунатна хмарина набувала людської подоби, поки на стежці не 
матеріалізувався чугайстер. Він сміявся. 
- Що розколошкав я цих диких кішок? 
Ярчик полегшено перевів подих. 
Брунатні довгі пасма та довгий плащ, що спадав до землі та видовжене брунатного ж кольору обличчя зі змієподібними очима та майже безгубим ротом, з якого іноді з′являвся і знову ховався роздвоєний язик- такої 
подоби він прибирав зазвичай, хоча міг трансформуватися у кого завгодно 
та набувати будь-якої форми. Видимої зброї у чугайстра не було, але Ярчик
цим не обманювався. Він знав, що немає більш небезпечного створіння у 
Хащах. Мавки повільно злізали з дерев, усе ще сердито фиркаючи у бік 
чугайстра. Той розсміявся ще голосніше. 
- Я , власне, до тебе, - повернувся він врешті до Ярчик. – Ти ж сталкер? 
- Я, - відповів Ярчик. 
- Чув, ти до Віщих Сестричок? А потім? – він запитально дивився в 
обличчя Ярчика. Той звів плечима. 
- Звідки він знає, - сердито зашипіла мавка. – Може, щось Віщим 
Сестричкам потрібно. Хто –зна... 
- Ну, да...- кивнув головою чугайстер. При цьому його язик визирнув і 
знову сховався в пащі. – А потім я піду з тобою. 
- Ти? Зі мною? – Ярчик не хотів видати, що його охопило неприємне 
млосне відчуття. Чугайстер був непередбачуваний, - а куди саме тобі 
потрібно? 
- В Місто, - просто відказав той. 
Мавки роздратовано переглядалися, починаючи показувати знаки, що 
варто поспішити. Чугайстер кивнув: 
- Там, - він махнув рукою кудись, звідки прийшов Ярчик, - починається 
Межа. Чекатиму тебе. 
В наступний момент він розчинився так само, як з′явився. Поки брунатний 
пил осідав на стежку, мавки вже пішли вперед. Ду ледь за ними встигав. 
Межа
  Астролябія, залишившись сам-на-сам з цим дивним живим будинком, 
проте не відчувала себе самотньою. Тихе рипіння дверей, долівки під її 
скрадливими кроками, дихання стін нагадувало те, що будинок усе ж таки 
жив своїм життям і прагнув розказати їй свою історію, коли вони залишалися 
наодинці. У своїй свідомості іноді вловлювала не свої слова, не свої фрази, 
не свої візії, наче картини з чийогось давнього минулого. Тоді вона бачила 
сіре небо з клаптями хмар, сповнене тривоги й небезпеки, бачила погрозливі 
чорні цятки на тлі цього неба, а потім чула дивний гул, наче гула сама 
земля, коли щось удар за ударом прагне її вбити, прагне дістати до глибини 
її нутрощів, наносячи рану за раною, а потім наставала дивна пронизуюча 
тиша, і давні чорно-білі фотокартки на стінах, наче оживаючи, обзивалися до 
неї, люди на тих фотографіях починали дихати, усміхатися одне до одного, 
вони обіймалися зі слізьми на очах, наче після тривалої розлуки, розлуки у 
кілька життів і смертей. Тоді Астролябія просто дивилася на їх обличчя, за 
спиною поскрипували чорні вінілові платівки, дім дихав і сповнювався 
пророцтв і спогадів. 
Іноді відчувала, наче її власні думки та візії перепліталися з тим, чим 
снить будинок, тоді перед її внутрішнім поглядом проходили безкінечні 
чорно-білі черги візій, наче дивилася стару німотну кінострічку, герої якої 
змушені були кричати руками і очима, простягаючи їх зі свого невідомого 
забуття. 
А потім вона настоювала міцний чорний чай та, зручно влаштувавшись у 
фотелі, просто слухала музику. Іноді в звуки музики , переплетені зі 
скрипом старої платівки, впліталися насторожені шурхати будинку, наче там 
десь хтось бродив між цих стін зі напівстертими візерунками шпалер. 
Хоча постійно вдивлялася за вікно, де було видно чітку лінію, ту саму 
уявну лінію, де небо дотикалося до землі, там була дорога, якою пішли Ярчик та 
Йонас , а зараз там бовваніла видовжена фігура, яка повільно наближалася до 
будинку. Астролябія уважно вдивлялася у цю фігуру. Поки що не можна 
було розрізнити хто це був, але через декілька хвилин Астролябія вже 
роздивилася високу постать, що наче плила над поверхнею, не дотикаючись 
ногами до землі, пасма її довгого чорного волосся спадали на бліде обличчя, 
а руки безвільно висіли уздовж тіла. Через пару хвилин потороча, 
прослизнувши крізь двері, підпливла до Астролябії. Та не здивувалася, 
знала, що іноді мешканці Хащів з′являлися на Межі. Та німотно вдивлялася 
перед собою, а потім перевела погляд на Астролябію. 
- Тобі не самотньо? – просто спитала 
- Не знаю, - відповіла Астролябія. – Я вже забула, як може бути по 
іншому. Мабуть, це вже звичка. 
- Невже нічого тобі не болить? 
- Те, до чого звикаєш не завдає болю, - відповіла Астролябія. 
- Ти тут буваєш зовсім сама, коли твої друзі йдуть. А вони завжди 
уходять. Я знаю, бо часто чатую на тій дорозі. Знаю, хто проходить. А 
вони мене не часто бачать. Або зовсім ніколи. 
- А мені часто буває самотньо, - додала потороча. – Тоді я починаю 
згадувати своє життя. 
- І що згадуєш? – спитала та. 
- Кажуть, що після смерті душі вже нічого не болить. Не вір. Тоді ще 
болючіше все стає. І те, що колись не зумів пробачити чи сказати 
найбільше допікає. 
Потороча коливалася, її безплотною енергетичною оболонкою 
пробігали якісь імпульси та еманації. Астролябія просто дивилася. 
- Так що живи, поки можеш. Наповняйся цим життям так, щоб те, що 
ти згадуватимеш, не боліло, а сповняло радістю. 
Дівчина кивнула. Потороча ще якийсь момент мовчала, хитаючись між 
стелею та підлогою, наче у кімнаті віяло протягом, хоча протягу не було, 
вікно було щільно зачинене. Проте, очевидячки, що енергетична форма 
поторочі була настільки тонкою, що коливалася від тих найтонших коливань 
повітря, які звичайні люди чи грубіші створіння не сприймають. 
- Мені тут у тебе все дуже подобається, - продовжувала потороча. – Тут 
усе нагадує моє минуле життя: меблі, шпалери, фотокартки на стінах, 
музика, запахи. У Місті такого немає. 
- Ти бувала у Місті? – спитала Астролябія. 
- Бувала...Там багато цікавого: хмарочоси, потяги, машини..Але всі ті 
звуки, запахи, та швидка динаміка змінює свідомість, руйнує щось 
всередині. У тих, у кого ще жива душа. А ти чому не хочеш в Місто? 
Астролябія не знала, що сказати. Вона пам′ятала Місто у ньому не було 
простих речей. І люди теж були не прості. Іноді виявлялося, що вони 
бували не тими, ким виглядали, що вони робили протилежне тому, що 
говорили, що вони в різних місцях і при різних людях говорили 
протилежні речі, що вони не любили одне одного, кожен прагнув 
залишитися при своєму, або обдурити іншого, щоб отримати якісь пільги. 
Не те, щоб це її обходило, просто не погодившись грати в цю гру, вона 
опинилася викинутою з мережі соціальної комунікації. А потім вже 
з′явилася всередині неї ця дивна хвороба: срібне яйце і нестерпний Оріон 
в зінницях. 
- Бо тут мені спокійно, - відповіла Астролябія. 
- Місто неспокійне? Хаотичне? 
- Це не Хаос, це дещо інше...- Астролябія задумливо поглянула у вікно. 
Небо там було чисте й прозоре. – Колись я у книзі я читала про початок 
еволюції, про первинну біологічну субстанцію, у якій зародилося 
перше життя: живі одноклітинні організми, які потім почали 
приєднуватися одна до одної, утворюючі симбіози. Потім з′явилися 
складні утворення: амінокислоти, що протягом певного часу 
еволюціонували у більш складних істот, які кінець кінцем набули 
інтелекту. Так от Місто – це теж така первинна субстанція. Тільки 
соціальна. Там усе вирує і кипить. Люди - в масштабах еволюції – це 
як одноклітинні організми, які тільки й уміють, що реагувати на 
зовнішні подразники, потім вони утворюють складніші речі- 
амінокислоти- сім′ї, організації,- які кінець кінцем, якщо набудуть 
інтелекту, еволюціонують у більш складні розумні організми – 
держави чи союзи держав. 
- Я розумію тебе, - раптово усміхнулася потороча. – Колись у минулому 
житті я вчилася у школі. 
- Школі? – нерозуміючи подивилася на неї Астролябія. 
- Ну, школа...Була така амінокислота...соціальна...колись... 
Астролябія голосно розсміялася. 
- Але все це перебуває у постійній динаміці. Бо вони народжуються і 
гинуть безслідно. Якщо не еволюціонують. А еволюціонувати може 
лише те, що відчуває внутрішню потребу набути інших форми і змісту, 
лише те, що здатне до самоусвідомлення, до глибинної внутрішньої 
трансформації. Бо енергія, яка є основою матерії прагне 
еволюціонувати, набути інтелектуальних форм, бо тільки інтелект 
здатний продукувати ідеї, що змінюють світ. Бо кінець кінцем, 
органічні організми гинуть, виживає лише інтелектуальний продукт, 
закодований у наукових чи мистецьких творах. 
Потороча давно вже з цікавістю слухала Астролябію. Патефон врешті 
зупинився і зашипів, а чай у філіжанці вистиг. Астролябія вилізла з 
фотеля, підійшла до патефона, переставила платівку, потім взяла 
філіжанку та почовгала до кухні. Потороча увесь це час вешталася за 
Астролябією, стоячи невідступно з плечима і уважно спостерігаючи за 
кожним рухом, коливалася та мінилася різнокольоровими еманаціями. 
Потім Астролябія вже з паруючою філіжанкою в руках, повернулася і 
знову умостилася у фотелі. 
- І знаєш що? 
Поторочу від несподіванки трохи знесло, наче від подуву вітру, але 
через мить вона вже набула звичної форми, схилила набік голову, приготувавшись уважно слухати 
- Думаю, що там, у космосі, відбувається все те саме. Планети – це 
одноклітинні організми, сузір′я – амінокислоти, зіркові та планетні 
системи – наче якісь космічні амоніти, равлики, молюски чи рептилії. 
Там теж усе знаходиться у динаміці, постійно прагнучи набути 
інтелектуальної форми. 
- І яка ж остаточна мета? 
- Ми цього не дізнаємося...Бо тут на Землі ми проходимо швидко. А, 
може, й немає ніякої остаточної мети і все це є просто ланцюжком 
випадковостей. 
Астролябія зробила ковток чаю, Оріон в її зіницях світився і ніжно 
дзвенів. Будинок скрипів, прагнучи й собі втрутитись у ці дивні розмови. 
Потороча безмовно висіла у повітрі, еманації робилися усе швидше, поки 
не розсипалися із середини світловими феєрверками, Астролябія невільно 
заплющила очі від подиву, а коли відкрила їх, поторочі у кімнаті вже не 
було. Вона прослизнула крізь двері, як і прийшла,без сліду, без спогадів 
після себе. А там за вікном дорогою плила, віддаляючись, стаючи усе 
менше й менше, видовжена фігура з пасмами чорного волосся, що 
звисало майже до землі. Астролябія знала, що та повернеться, вони 
завжди поверталися. 
Хащі 
Мавки, очевидно, спішили, іноді підштовхуючи в спину Ярчика. Це було трохи грубо, тому він намагався кожного разу щось їм сказати. Але вони грубо його перебивали, знову штовхали і робили знаки, щоб він поквапився. Ярчик не розумів, що відбувається. 
- Ти коли- небудь залишався в Хащах на ніч? – врешті зашипіла, наче 
кішка, одна з них. - Сонце сідає, нерозумний чоловіче, поквапся,- додала інша. - Навіть ми на ніч стараємося опинитися в якомусь укритті. 
    Ярчик згадав, що дійсно, на ніч ніколи в Хащах не залишався, завжди все старався залагодити засвітло і повернутися на Межу. Але, схоже було, що на 
ей раз не вдасться. Він врешті спостеріг, як починає ущільнюватися повітря навколо, сповнюючись видовженими фіолетовими тінями, проміння, що просіювалося крізь листя та гілліччя, утворюючи навколо світлові плями, починало темніти, врешті майже зникло. 
Він спостеріг тривогу мавок. 
- А що тут буде уночі? – врешті спитав він. Вони вже бігли важким 
бойовим бігом, мавки міцно тримали зброю, спружинивши м′язи, очевидно, готові застосувати її у будь-який момент. У нього зброї не було. Він знаком показав одній з мавок на короткий меч, що кожна мала на поясі. 
Та покачала головою: 
- Це не допоможе. Крім вампірів, щезників та гаддя, тут з′являються не 
проявлені істоти. Вони найнебезпечніші. Таких не вполюєш ні списом, ні мечем. А вони висмокчуть твою душу. - У тебе ж є душа, сталкере? – спитала та, що очолювала їх загін. - Я ж людина, - відповів на це Ярчик, - повинна бути. Хоча хто зараз в таке вірить? - Віщі Сестрички вірять. Говорять, що у вас, людей, є душа. - І що це? 
Але найближча до нього притулила палець до губ, наказуючи йому мовчати. Хащі сповнювалися невиразного гулу. Під ногами Ярчика відчував вібрації, стежка ніби спливала, мавки різко розвернулись , пришвидшивши біг, знову вперто попростували вперед. Ярчик без зайвих слів рвонув за ними. Через декілька сотень метрів їх загін наблизився до високого гірського водоспаду. З вертикальної скелі вниз спадала щільна стіна води, утворюючи невелике кругле озеро. Ярчик знав, що серед щільного зеленого бадилля, що вкривало вертикальну скельну стіну, звивалася ледь помітна стежка. Майже не затримавшись на березі, загін відразу став підійматися вверх. 
Мавки дряпалися крутизною, як кішки,майже не торкаючись руками гілок, Ярчик ж потрібно було шукати певної опори, вчепившись за галуззя, він підтягувався стежкою, прагнучи не відстати від мавок. Водоспад гув так, що Ярчикові здавалося, що він не чує власних думок. Підніматися прийшлося довго. 
Кілька разів щось величезне й сіре зачепило його по голові. Бічним зором він спостеріг широкі м′які крила. Це були вампіри. Ярчик знав, що варто хоч на мить зупинитись, вони обліплять його з голови до ніг, і тоді ніщо його не врятує. Вампіри розшматували би його не встиг би він оком змигнути. Десь зовсім недалеко свистіли перелесники. Хащі вже ходили ходором, усе навкруги гуло й заходилося чи то плачем, чи то стогоном. Ярчик приходилося тяжко, натомість бойові мавки пересувалися, здавалося, ще швидше, чи то перескакуючи з дерева на дерево, чи то перелітаючи, з гілки на гілку. 
У наступний момент до нього наблизилася одна з мавок, вона прошепотіла йому на вухо: 
- Коли згасне останній промінь сонця, з′являться не проявлені. Ми не 
зможемо врятуватись. Треба ще швидше, сталкере. Треба ще швидше. 
Ярчик  зміг тільки кивнути, хоча відчував, що це була його межа. проте, він знав, що бувають моменти у житті, коли прийдеться зробити те, що понад сили. Щось сталося з ним. Він відчув, наче до нього прибуло сил, він не знав, звідки воно взялося у ньому, серце раптово вирівнялося, дихання поглибшалось, м′язи налилися енергією, вигострішав зір, і тоді він зрозумів, що перестав відчувати власне тіло, земне тяжіння, його дух рвонув вверх, понад щільне сплетіння галуззя, а його тіло тільки й того, що не було крил, набуло надшвидкості. А звідкись зверху він бачив зелене море без берегів – то були Хащі, - потім він побачив лінію крайнеба, над якою щезали останні стрічки заходу. 
  Після декількох хвилин шаленого бігу загін увірвався врешті на яскраво освітлену золотим західним промінням широку полонину, де щедре тепле повтря було гіркувато- солодке, наче вино. Ярчик повільно повертався на цю землю з того такого ж осяйного піднебесся, ковтав повітря, пив його, наче спраглий, обернувшись на Хащі, він бачив, як щезають між щільного галуззя хижі волохаті та зубасті пащі вампірів, вони розчаровано клацали щелепами, а бойові мавки, ховаючи мечі до поясів, відсапуючись, знову рушили вперед вже цією осяйною полониною. 
- Залишилося недовго, сталкере, не зупиняйся. Ходімо, - кинула йому 
одна з мавок. Ярчик рушив за ними, вже не відчуваючи втоми, він знав, що тепер йтиме скільки треба. А залишилося й справді недовго. 
Загін простував ламаним гірським хребтом, від бойового бігу у Ярчика кров вирувала в жилах, наче там, під його шкірою нуртував надпотужний смерч, змітаючи на своєму шляху утому, біль, сумніви, залишаючи лише це оп′яніння від волі, від неба, від цього чистого повітря та цього осяйного простору. 
- Швидше, сталкере, швидше...- підганяли його мавки, але він і сам вже летів, майже не торкаючись ногами землі. – не проявлені гірші за усе, що є в Хащах. Після того, як наступить ніч, ніщо нас не порятує. 
Через пів години шаленого гону, вони врешті вибрались на найвищу полонину, і побачили оселю Віщих Сестричок. 
Місто 
Йонас стояв посеред величезного майдану. Шість його кутів були майже довершено рівними, а від них розходилися вулиці. Майдан теж був майже довершено рівний, шість його граней підіймалися в небо прямовисними дзеркальними стінами хмарочосів. Майдан ворушився, наче живий мурашник, - безліч людей діловито снували ним, і на перший погляд здавалося, що цей рух був безладним та схожим на броунівський. Проте Йонас не обманювався цим враженням, адже знав, що за цим безладом приховане дещо потужне й всюдисуще, те, що насправді керує цим рухом. Його не можна було побачити, але Йонас знав, що це. 
         Люди снували безупинно, але в їх рухах він спостерігав усю ту ж автоматичність, так, наче вони ходили уві сні. їх очі були розплющені, а рухи спокійні, іноді вони щось несли у руках, іноді навіть їхні обличчя були усміхнені, деякі ворушили губами, наче прагнули говорити, хоча більшість з них втратила здатність до мовлення, але рефлекси залишалися і діяли на рівні підсвідомого. Але переважно люди у Місті мовчали, тому Йонас чув лише шурхіт смарт-автівок, гул вітру там, де хмарочоси уходили вверх, чув монотонне гудіння кабелів над своєю головою. Підживлені до Загальної мережі, вони ходили у своїх віртуальних тунелях, і Йонас з жалем відчув себе самотнім серед цього натовпу. Але в Загальну мережу не хотів. 
        Йому потрібен був певний час, щоб тіло, його клітини, мозок, кров прийняли в себе Місто, його повітря, ритм, щоб його кров призвичаїлася до загальної пульсації, щоб його мозок прийняв ментальну форму його 
мислення, щоб заговорив тією самою мовою жестів символів, якщо вже не стало живих слів. 
       І поки він навикав Містом, відчув, що воно починає змінюватись навколо нього. Люди на майдані змінилися, вони повертали голови у його бік, принюхувалися, ворушили губами, деякі простягали руки, щоб доторкнутися, а потім відверталися і йшли собі далі, а він продовжував стояти, знав, що то Він – Патрік – простягає до нього свої чутливі ментальні щупальці, намагаючись зрозуміти: що то за один прийшов до неї, що він хоче, що шукає. Йонас знав, що Патрік не дістане його, не підживленого до Загальної мережі, не зможе ні прочитати його думок, ні зрозуміти його намірів, ні оволодіти його свідомістю, запустивши у його мозок свої ментальні програми. У його голові смарт- чіпу не було, але Він міг дістати його через них, адже вони, - люди,- усі керовані Ним робитимуть те, що накаже їм. Зазвичай Йонас уникав контакту, але не в цей раз. Сьогодні він прийшов у Місто саме заради того, щоб поговорити з Ним. А поговорити було потрібно, бо щось відбувалося, він це відчував. Інтуїцією. А ще Астролябія. І ще деякі, але таких було мало. 
         Під′єднатися до Патріка він міг з власного старенького нот- буку, його потужності для цього не бракуватиме, але не тут, не на майдані. Йонас пошукав поглядом зручне місце, та майдан видався йому занадто настороженим, бо люди вже не приховували свого інтересу до чужинця. Навколо себе Йонас відчував концентровану ментальну енергію цікавості, спраглості і жадібності. 
      Йонас пішов просто прямо. Вийшов з майдану і простував далі вулицею. Пройшовши ще трохи, він побачив терасу великої кав′ярні. Зайшов, роздивився: людей усередині було мало – лише декілька чоловік сиділо за столиками посередині залу. Сам Йонас зайняв місце біля вікна. 
          Увімкнув свій ноут. Недалеко від нього сиділа парочка, що замилувано дивилися одне на одного, проте, якщо придивитися, то можна було побачити зеленаві вогники в глибині погляду хлопця, що сидів обличчям до Йонаса- це означало, що парочка під'єднана до загальноі мережі і перебуває у віртцальному часо- просторі. Трохи далі сидів літній чоловік, він повільно пив щось зі своєі філіжанки, його вогник відсвічував аж сюди. На Йонаса ніхто не звертав уваги. 
        Екран зблиснув, по його чорному тлі пробігла яскраво- червона стрічка, що означало початок процесу підключення до загальноі мережі. Це підключення було автоматичним- будь- які смарт- пристроі опинялися в зоні цього підключення. Рило під коміром заворушився, але не виліз, а навпаки, Йонас відчув, як малий скрутився ще щільніше. 
Йонас чекав пару секунд, доки на екрані не з'явилася абстракція у вигляді ряду сходинок у вигляді довгого ланцюжка молекули ДНК. По придивився уважно: на кожному кубічному міліментрі зд моделі молекули було розташовано ніби ціле місто з будівлями та дорогами, між якими снували крихітні чоловічки. По деякий час приголомшено дивився на цей малюнок, а потім усвідомив, що забув дихати, забув просто вдихати і видихати повітря. Він видихнув. Краєм ока спостеріг, що поруч чекає робот- обслуговувач, повернув до нього голову. На яскрвому смарт- екрані робота спалахнула усмішка, потім механічний голос вимовив привітання. 
- Привіт, - автоматично відповів Йонас. Потім згадав, що можна просто 
натиснути потрібну клавішу. Він замовив каву, легкий сніданок. Робот змінив малюнок на екрані на знак питання, відвернувся та зашурхотів коліщатками по підлозі. Через кілька хвилин робот привіз йому тацю, на якій парувало його замовлення. Йонас узяв тарілку та філіжанку, тиснув кілька клавіш, робот усміхнувся механічнтм смайлом, розвернувся і знову укатив. 
Тим часом натис на екран власного ноуту. Малюнок з молекулою щез, натомість темним тлом побіг рядок, що мінився різними кольорами. - Привіт, Йонасе... 
Це був Патрік. По неодноразово спілкувався з ним. Цього не можна було уникнути в Місті. Йонас знав, що міг би просто говорити, Патрік почув би його, але став друкувати на ноуті. - Привіт, Патріку... - Я чекав тебе... - Для чого? – спитав Йонас. - Ти програмер, Йонас. Хочу дещо обговорити з тобою. - І що це? - Ти повинен прийти до Центру. Там у мене всі розробки і креслення. - Покажи так. - Хочу, щоб прийшов. Надам тобі доступ до усіх серверів. 
Йонас замислився. Він прийшов у Місто, щоб купити дещо потрібне з техніки. А тепер прийдеться теліпатися в самарт- центр, вести перемовини з Патріком, хто- зна, що тому треба. Він був химерний та вигадливий, дарма, що штучний інтелект. Йонас думав, що відповісти Патріку. 
- У тебе повно програмерів. Куди кращих. – врешті знайшовся він. - Точно...- екраном зблиснула широка чеширська усмішка. Патрік був 
явно чимось задоволений.- Але мені потрібен ти. Ти маєш ще деякі небхідні знання. Мої програмери техніки, але вони не знають більше нічого. У них немає потрібного досвіду спілкування з живим світом, з природою. – після певноі паузи, що була спричинена, очевидно, якимись роздумами Патріка, він додав- з Хащами. 
Йонас усміхнувся. Це була поавда. Патрік жив у середині велетенськоі машини, а переплетіннях кабелів та шурхотінні струму, він не знав природи. 
- Чим можу стати в пригоді? - Прийди в центр. Я буду тебе чекати. - Я не знаю, я хотів дещо купити і повернутися на Межу. - Знаю, - з'явилося на екрані.- Але певен, що прийдеш. 
         Потім на екрані з'явилася золотава зд модель єгипетськоі піраміди. По здивувався, він дещо чув про піраміди, проте ніколи іх не бачив. Хіба що нп картинках у тих старовинних кгигах, що іх часто гортала Астролябія. 
- Піраміда? - Йонас був подивований. - Гарно, правда? – Патрік явно був задоволений зі своєі витівки. Йонас чекав, що буде далі. Піраміда переливплася різними кольорами, то збільшувалась, то зменшувплась, Патрік змінював ракурс, крутячи іі в різні боки. Коли в черговий раз піраміда розвернулась до нього своєю вершиною, Йонас вдивися в малюнок уважніше. Грані ті сторони піраміди теж були у вигляді молекул різноманітноі форми. Йонас усе ще не міг зрозуміти, що відбувається. 
Екраном побігла строка: 
- Давні єгиптяни не просто так побудували ці споруди. Піраміди- це 
жінки. Фараонів клали ім усередину, сродіваючись на те, що колись вони народяться знову. 
Йонас починав розуміти 
- Патріку, ти захопився пірамідами і молекулами ДНК не просто так? - Не просто так...- підтвердив той. - То що ти задумав?- видрукував Йонас після паузи. - Я теж хочу народитися. - Як це, Патріку? Чим я можу тобі допомогти? – Йонас відчував, як 
усередині нього розливається холодна калюжа поганого передчуття. - Ти ж програмер. Я хочу, щоб ти вписав у мою програму оцифровану 
формулу ДНК. Я створив особливий чіп. Його буде вживлено в ембріон. В особливий ембріон. Тоді я зможу народитися. 
Йонас відчував, як його власний світ став розпадатися, наче складався з пазлів. І тепер картинка просто розсипалася на очах. 
- Патріку, чому ти вирішив, що твій план спрацює? Вписати в програму 
формулу ДНК не легко. Я не дуже розуміюся на цьому. - Ти повинен справитись. - Патріку, я навіть братися не буду. 
  Екран потемнів. Йонас чекав, що буде далі. А діла було те, що раптово його увагу відволікло дещо, що відбувалося за сусіднім столиком. Парочка й далі безтурботно перебуваючи у віртуальному просторі, не бачили, що поруч з дівчиною матеріалізувався Щезник. Він був одягнений у довгий зеленавий плащ, а його довгі сплутані косми спадали на спину. Його довгі маслакуваті руки, що були схожі на хиже кострубате гілля дерев повільно обпліталося навкруг плечей, рук та шиі дівчини, що нічого не відчувала й не підозрювала. Йонас відчув запах Хащів та боліт, що зазвичай супроводжував усіх щезників. По хотів сполохати щезника, цвикнувши крізь зуби, той повільно повернув своє вишкірене зеленаве обличчя з запалими щоками. Очі щезника зблиснули жадібно і хижо. Він був голодний, з роззявленоі пащі щезника доносилося глибокий низький гортанний рик, а гострі ікла готові були устромитися в шию дівчини. Йонас знав, що парочка нічого не бачить. Вона навіть не відчує. Йонас схопив стілець та скочивши з- за столу з усієі сили громихнув ним побіля парочки. Щезника наче злизало, а дівчина, наче відчула щось, якийсь порух повітря біля руки чи вуха, вона відсмикнулася набік, але голови не повернула. 
Йонас засапано дихав, наче після бігу, але знав, що щезник сюди не повернеться. 
Садиба 
        Віщі Сестрички чекали стоячи на порозі. Зелену Тару Ярчик побачив ще здалеку. Від неі розходилося урізнобіч яскраве золоте сяйво. Він знав, що вона світилася, але кожного разу дивувався, наче заскочений зненацька. Бойові мавки вже заспокоілися та пішли повільніше. Вони вже не підганяли хлопця, тільки зиркали на нього іронічно з- під брів та переглядалися між собою. Одна з них просичала йому прямо у вухо: 
- Ось, сталкере, ми на місці. Нас навіть ніхто не зжер, - вона засміялася. 
Ярчик перевів подих. Якщо мавки жартували, значить все обійшлося. Ярчик розглянувся навколо. Плай та й сама садиба вже потопала в сутінках. Хащі залишилися за спиною. Ярчик відчув спокій, що панував тут, і він відгукнувся десь глибоко всередині нього його власним внутрішнім спокоєм. Дихання Ярчика сповільнювалось. Хотілося пити й істи. Він знав, що залишалося ще кілька метрів. Зелена Тара світилася в темноті. А поруч, він знав, стояла Жива. Віщі Сестрички завжди були разом, ніколи не розлучалися. Були вони чи то богині, чи то мольфарки, чи то відьми, ніхто точно не знав, навіть сам Ярчик. Може, друіди знали, та у Віщих Сестричок з друідами не заладилось, тому вони постійно сперечались і через щось боролися. Ярчик це теж знав. Але те, що сестрички були віщими, ні в кого сумнівів не виникало. До них можна було прийти з будь- яким питанням, вони завжди знали відповідь: на те, що було, на те, що є, на що буде колись. Скільки ім було років, ніхто не знав точно. Виглядали вони завжди молодими та гарними. Ярчик частенько бував у Віщих Сестричок. Але ніколи- вночі. Загін підійшов до двостулкових різьблених дверей, що зараз були розчахнуті навстіж. Звідти падав щедрий золотий сніп густого світла, схожого на мед, та й пахнучого чимось солодким, від чого в Ярчика відразу запаморочилось в голові. Жива, яка була темніша з лиця, мала непроникний чорний погляд, вуста стулені, наче боялась випустити з них якесь слово, чорні коси були вкладені на голові, наче то був клубок змій. Іноді вони ворушилися та котрась підіймалася над головою, ніби наміряючись устромити отруйне жало прямо у серце людині. Хоча, Ярчик знав, що немає добрішого  створіння, ніж Жива. Але на вигляд була сувора. Зелена ж Тара була навпаки уся осяйна й просвітлена, наче зіткана з самого золотого проміння. Волосся в неі просто спадало золотими каскадами, від нього пахло зіллям та листям. Ярчик разом з бойовими мавками опинилися у просторій освітленій та натопленій вітальні. Жива махнула рукою до великого на пів кімнати столу, на якому вже красувалися різноманітні тарілочки та глечики, філіжанки та сулійки. Мавки відмовидися, сказавши, що людського не ідять. Відпросилися відразу на двір, бо мали чатувати садиби . Ярчик опинився з Віщими Сестричками. Зелена Тара сіла за стіл навпроти гостя, а Жива стала біля простороі печі, від якоі пашіло жаром. - Добре, що почув нас, сталкере, та прийшов. Ми знаємо, що тобі  прийшлося подолати складний шлях. Ярчик відчував, що розмова йтиме про щось важливе. Він кивнув головою. - Почув як кликали мене. Ваші голоси в голові завжди найголосніші,- Ярчик усміхнувся.- І найприємніші. - Знаємо, - кивнула у відповідь Зелена Тара. 
      Ярчик прийшлося прикликати на допомогу усе своє самовладання, щоб не виказати здивування й захоплення, коли вгледів, як на столі заворушились сулійки та філіжанки, присуваючись до нього чи відсуваючись. Одна з карафок, нахилившись над філіжанкою, плеснула туди чогось запашного та солодкого, а потім та, ніби ненароком, прийшлася ненароком біля руки Ярчик. Він узяв філіжанку, трохи надпив, відчуваючи, що то не простий напій, як не було нічого простого у Віщих Сестричок. Посуд, ніби витанцьовуючи химерні хороводи, мінявся на столі місцями, ходив колами, щоб Ду зручніше було спробувати кожноі страви. Ярчик  відчув, наче сили йому прибувають, бо страви теж були не прості. Незвичайна сила завирувала в його жилах, так, що він готовий був хоч зараз подолати небезпечний зворотній путь нічними Хащами, не відчуваючи страху перед проявленими чи непроявленими хижаками. Жива усміхалася, а Зелена Тара обернувшись до сестри, кивнула головою. 
- Я ж сказала, що хлопець він тямущий. Це той, хто нам потрібний. - А що за справи такі? Знову якісь негаразди з друідами? - Ні,- Зелена Тара трохи поморщилась, згадавши про друідів. - А Некромант не турбує? - Щось про нього давненько й не чувати, - додала Жива. 
- Це й добре, - зауважив Ду, - бо мороки з ним вийшло тоді багато. 
Зелена Тара кивнула. 
- Ні, сталкере, тут у нас справи інші. 
   Жива услід сестрі закивала головою, витираючи руки мережаним рушником. 
- То що ж таке? - Хіба ти нічого не відчуваєш, сталкере. Воно вже у повітрі, як павутиння, 
літає...Передчуття ....хіба не маєш? - Е...ну..у нас у людей з цим не дуже. З передчуттями, тобто. Ми не такі 
вже й чутливі. 
   Жива кивнула знову. Перед Зеленою Тарою, наче плаваючи прямо у повітрі, з'явився прозора кришталева куля, що наче мінилася усередині різними барвами. Ярчик знав, що це.. Він уважно вдивлявся у глибину кулі. Там простилалися безкінечні зелені поля, скільки сягало око, якими гасали вільні табуни коней, а над ними ширяли великі хижі птахи, видивляючись у траві свою поживу. Ярчик  усе ще не розумів. Але через кілька хвилин він побачив те, про що говорила Зелена Тара. Там, вище над птахами та зеленими полями, розпростерши величезні чорні крила, літало щось чорне, від погляду на що у Ярчик кров стила в жилах. Він відчув, як сипонуло по шкірі морозом. Дивився, зачудовано та невідривно на тих прояв, розуміючи, що ніколи не бачив в Хащах цих дивних створінь. 
- Непроявлені...- просто відповіла Зелена Тара. При цьому на іі обличчя 
лягла темна тінь, наче від сумних турбот. - Я вже сьогодні про них чув. Непроявлені...Мавки про них казали. 
    Жива сумовито подивилася на сталкера. Усередині кришталевої кулі поля змінилися сірими гострими шпичаками Міста. Над ним також ширяли велетенські чорні фігури Непроявлених. До вух Ярчик донеслися пронизливі різкі звуки, від яких холонула кров. Ярчик поморщився і перевів погляд на Зелену Тару. Йому здалося, що від тих звуків шкіра йому на голові тріскається від напруги, а мозок та внутрішні органи скручуються у сувоі. 
- Звідки воно взялося? - Ніхто не знає, -    сумовито відповіла Жива. - Навіть ми,- додала    Зелена Тара. 
Віщі Сестрички просто вдивлялися у глибінь очей Ярчик. Він відчував, наче усе у ньому заспокоюється, наче влягаються хвилі після шторму на морі, наче заспокоюються листя на деревах після грози. 
- Нас турбує те, що ми не можемо іх бачити. А вони усе бачать 
прекрасно, вловлюють людей і наших з Хащів, висмоктують душу та будь- які види живоі енергіі. Звичайно, в кого воно є... - Звичайно, - кивнув Ду. – Іх не можна побачити? - Ні,- відповіла іх Жива.- Куля бачить, бо це надпотужна річ, вловлює  найтонші енергетичні коливання. Люди і навіть ніхто з наших іх не відчувають. Ми не знаємо, що робити. - А я чим можу стати в пригоді? 
     Ярчик повільно переводив погляд з Живи на Зелену Тару. Віщі Сестрички переглянулися, а потім Зелена Тара перевівши погляд на кришталеву кулю, що наче стала випромінювати ще більше світла. Там, у самій іі глибині народжувався дивний образ дівчини з білим волоссям та пухнастими білими віями. Іі сині очі, здавалося, вдивлялися прямо в саму його душу, іі погляд був твердий і холодний, як вигострена криця, і не було у ньому ні любові, ні ненависті, але й пощади не було. - Знайди іі, сталкере. Вона десь у Місті. Це мисливиця- Лакі. - Мисливиця? – Ярчик був щиро подивований, - ви хочете бачити  мисливицю? Цю Лакі? Я думав, що ви навряд чи захочете на власні очі зустрітися з мисливицею, адже такі як вона полюють на мешканців Хащів. - Знайди Лакі, - твердо сказала Зелена Тара. – Вона найсильніша мисливиця у Місті. Хочемо поговорити з нею. - Де мені іі шукати? - спитав Ярчик. - Іди в Місто, Ярчику. Знайди іі та приведи до нас. А зараз лягай спати,  хлопче. Мавки чатуватимуть. А нам треба поміркувати. 
     Він прокинувся опівночі, розбуджений якимось химерним ніжним співом. Розплющив очі і відразу закрив іх, бо по радуйжці вдарило яскраве золоте проміння. Він знову заплющив очі і подумав, що, може, йому це все сниться, але дивний ніжний спів не припинявся. Він знову розплющив очі й повернув голову. Посеред вітальні, очевидно, відбувався якийсь магічний ритуал. Жива сиділа прямо на підлозі на посередині химерного мережаного килимка у позі лотоса, заплющивши очі та склавши руки у давні мудри. Він бачив колись такі фігури на картинках у тих книгах, що іх часто читає Астролябія. За 
спиною у Живи стояла над нею Зелена Тара, від іі обличчя й розходилося кімнатою це дивне золоте сяйво. У неі теж були заплющені очі. Навколо Віщих Сестричок, наче у якомусь прадавньому хороводі, колом ходили простоволосі дівчата у довгих мережаних сорочках, співаючи якоїсь прадавньої пісні- замовляння та хитаючись у такт власному співу. Деякі звуки вони викрикували голосно, піднімаючись навшпиньки. Потім застигали у таких позах, а через мить вже зривалися вниз, припадаючи до землі. Фігури дівчат були прозорі, наче були вони поторочами або проявами, крізь них вільно просіювалось золоте поміння, яким була сповнена кімната. Ярчик не здивувався, побачивши цю картину. Віщі Сестрички були відомими вигадницями та химерницями. Ярчик певний час спостерігав ритуал, не розуміючи його суті, але здогадувався, що заплющивши очі, Віщі Сестрички бачать більше, ніж деякі з розплющеними. Ритмічна пісня заколисала хлопця, втома давалася взнаки, очі його, наче налившись свинцем, опустилися, а через мить він спав знову глибоким цілющим сном. 
    Наступного разу Ярчика розбудили запаморочливі пахощі свіжих млинців та інших наїдків. Ярчик відкрив очі і побачив, що наступив світлий яскравий ранок. Він повернув голову та побачив Віщих Сестричок. Жива поралася біля печі, а Зелена Тара просто сиділа на покуті. Вдень вони були схожі на звичайних молодиць, і ніщо не нагадувало в них ні чарівниць, ні мольфарок, ні богинь. Денний побут стирав ознаки магіі та чарів. Ярчик зітхнув з полегшенням, йому було простіше спілкуватися з ними такими звичайними та людяними, з іх запахами борошна та зілля. Він пішов до діжки з зимною водою, плеснув собі в обличчя кілька пригорщів, остаточно прокинувся та підійшов до стола. Там на нього вже чекала кринка свіжого молока та ціла гора смаколиків, що якимось дивом встигли наготувати Віщі Сестрички. Він взяв млинець та зі смаком став його жувати, запиваючи молоком. І знову у нього з'явилося відчуття, що то не проста їжа, а сповнена магії, від якої прибуває сила та кров починає швидше бігти в жилах. Він пробурмотів з набитим ротом: 
- Я вночі був прокинувся, бачив якийсь дивний танець. .. - То давній ритуал для того, щоб привабити силу та набути іі. Давній  жіночий ритуал. Такий давній, як світ, - проказала Зелена Тара. Жива кивнула головою, підтверджуючи слова сестри. - Так ми можемо бачити багато і далеко. Далі, ніж звичайна людина. 
     Ярчик теж кивнув головою у відповідь, бо і так це знав. 
- А чоловікам можна брати участь у таких ритуалах? - Є й чоловічі ритуали. Переважно бойвові, пов' язані з битвами. То тобі 
до Магури треба та іі уславлених воїнів. Ярчик знову кивнув головою, він чув про Магуру, але ніколи не бачив. - Але спочатку знайди Лакі, - сказала Жива, - приведи іі у Хащі. - І ще дещо, - продовжила Зелена Тара. – Ми бачили ту дівчину  Астролябію, що живе на Межі. Ій загрожує небезпека. А в ній сильна магія. Іі треба оберегти. Не віддавайте іі. - Кому? – Ярчик з подивом вдивлявся в обличчя Віщих Сестричок. - Не знаємо,- похитала головою Зелена Тара, - не бачимо його. Але  відчуваємо через інших. Він чи то непроявлений, чи то не пов'язаний з живим світом: ні з землею, ні з водою, ні з повітрям, ні з вогнем. 
Ярчик знизав плечима: 
- Може, то Некромант? - Може й він, - тихо проказала Жива, - але ми не бачимо та по усьому. - Лакі приведи до нас, - додала Зелена Тара. І якнайскоріше. А тепер іди, 
сталкере. І придивись там за чугайстером. Він хоче в Місто податись. В лісі він сильний, а у Місті сили його й половини не стане. Щоб у яку халепу не втрапив. 
   Ярчик промовчав. Не хотів говорити, що чугайстера йому не дуже хотілося б вести у Місто, проте знав, що Віщі Сестрички й так здогадалися. І вибору в нього особливого не було. 
Двері відчинилися, у отворі з'явилося обличчя однієі з бойвих мавок. 
- Треба йти, сталкере, - проказала вона сердито, брязнувши за дверима 
якоюсь зброєю. - Йди, Ярчику. Ми охоронятимемо тебе, доки йтимеш крізь Хащі. І трохи- до 
Межі, а далі не зможемо, бо сили не вистачить. Віщі Сестрички вдвох встали на порозі, проводжаючи загін. Жива підняла руку, махала на прощання, а Зелена Тара стояла просто, уважно вдивляючись ім услід. Загін вирушив в зворотній шлях. Зранку яскраво сяяло золоте сонце, заливаючи своім промінням плай та нерівний гірський хребет, що відкривався звідси, наче на долонях. Над ними куполом розкинулося безмежне блакитне небо, у якому ледь видно майоріли чорні крапки- 
хижі птахи, що видивляли свою здобич. Вони пішли, але швидко. Видно було, що тепер вранці мавки не спішили, йшли повагом, переглядаючись, іноді посміюючись, очевидно, що вони спілкувалися, хоча Ярчик й не чув іх розмови. А коли через декілька хвилин вони дійшли до водоспаду, занурившись у його ревіння та шумовиння, побачили, що стежка підсохла, спускатися нею не було складно, як вчора ввечері. Ярчик майже збіг ті кілька десятків метрів майже вертикальноі стежини за мавками. А потім, опинившись у Хащах, Ярчик на повні груди вдихнув чисте вологе повітря, яке тепер зранку було напоєне незвичайними пахощами зілля та квітів. З- під ніг розбігалися миші та іжачки, шурхотячи торішнім листям, а над головою, майже зачіпаючи його голову крилами, спурхували яскраві птахи, скрекочучи та витьохкуючи своі пісеньки. Мавки відмахувались від них руками, а Ярчик посміювався собі з них. Так вони пройшли смугу Хащів і вийшли до Межі. Мавки зупинилися і просто дивилися на Ярчик. Трохи насуплені, вони скупчилися на стежці: - Ми далі не підемо, - просто сказала одна з них. - Знаю. Дякую за допомогу. Без вас я б вчора не добрався до Віщих 
      Сестричок. У вас тут багато що змінилося. - Да, сталкере, усе змінюється на очах. Треба тільки уважно спостерігати: прислухатися, придивлятися. І тоді все починаєш чути і розуміти. Мавки дивилися на Ярчик, але сторожко принюхувалися кошачими носиками до відкритого простору, який проглядав крізь стовбури дерев та переплетене галузяччя. Очевидно, що було ім одночасно лячно й цікаво: що там за Хащами, де та невідома Межа і Місто, у якому вони ніколи не бували. Мавки були суто лісовими створіннями, жили у стовбурах дерев, зливаючись із ним, вплітаючись ночами у іх гілляччя та ліани, а іх очі тоді у місячному сяйві світилися, наче дикі нічні квіти. Вони ніколи не виходили з Хащів. І тепер, коли Ярчик зробив вже кілька кроків, опинившись на відкритому освітленому просторі, стоячи серед чистого поля, він обернувся і дивився, як розчиняються у Хащах обличчя й фігури бойових мавок. - А вони не сентиментальні, хоч би попрощалися... 
   Він пішов спочатку прямо цим чорним полем, а потім втрапив на свою дорогу. 
   Чугайстер сидів прямо на стерні, підібгавши ноги по- турецьки, та палив довгу люльку. У його довгій бороді заплутались лісові метелики, і Ярчик, побачивщи фігуру чугайстра, враз згадав прохання Віщих Сестричок. 
- Чекаю тебе,- просто сказав той. - Всю ніч чекав? - Авжеж, - чугайстер цідив слова кірь зуби повільно, наче пробував кожний склад на смак, і якщо йому щось не подобалось, він морщив носа і фиркав в бороду. Ярчик усміхнувся з цього. - То ходімо, нам треба до Межі дістатись. Дорогою підемо. 
   Вона так і лежала перед ними запилюжена та безгомінна. Чугайстер встав та, отряхнувши свій довгий плащ, підняв довгий кострубатий костур. 
- То ходімо, сталкере. - А навіщо тобі в Місто? - Подивлюсь...Та й справи там у мене. - Які? Мені не потрібні неприємності. Мені треба відшукати людину, а у 
тім багатолюднім місті це й так буде не просто. А Віщі Сестрички просили за тобою придивитись. То що ти там хочеш? - Мені потрібно піднятися на найвищу вежу в місті. Там же є така? - Скільки завгодно. Там одна вище другоі. А навіщо тобі? - Роздивитися... - А гори що вже не підходять? - Непроявлені не тільки над горами літають. Над Містом іх теж багацько 
збирається. Цілі зграі. Кажу ж: роздивитись хочу. - А ти іх бачиш? - Іноді бачу, але тільки на межі між світлом та тьмою. У якийсь момент, 
на закаті чи на світанку. - Ясно, - простягнув Ярчик, - непросто буде. Башти належать корпораціям чи компаніям. Там скрізь охорона. - Ну то ти сталкер, чи як? Я це все знаю, якби міг пройти сам, то не питав би. Я можу ставати невидимим, наразі. Але все одно треба знати, куди йти, кого обійти, а кого можна обдурити. - Хм.. Не подобається мені це. І ідея твоя не дуже подобається. - Ну подобається- не подобається, а Віщі Сестрички сказали мені зробити так. Я можу бачити непроявлених, так у мене зір пристосований, але тільки з узвищща у малу хвильку між заходом і тьмою. Можу бачити іх силуети. Віщі Сестрички хотять знати, скільки зібралося іх над Містом, що та чого вони там купчаться. Тому мені й потрібно на найвищу вежу. Щоб вище цієі не було. 
Межа 
     Вони йшли дорогою. Ярчик вже трохи притомився, хоча йти належало ще кілька годин. Чугайстер же чимчикував, наче й не відчуваючи ні утоми, ні голоду, ні небезпеки. Переставляючи своі довгі ноги та опираючись на костур, він йшов рівно, виструнчивши спину, навіть не засапавшись. І коли віддалеки забовванів кострубатий чорний силует будинку, що наче самотня скеля серед океану, височів серед поля під безмежним блакитним небом. Дорога наче теж під ногами звеселилась, завирувала з- під ніг сірими стрічками, а над стернею, різко розрізаючи щільне, напоєне пахощами зілля та землі, повітря, пурхали стрижі. 
- Он вже будинок. - Якийсь він невеселий, - пробурмотів чугайстер. - Тільки всередині нічого такого не говори. Він живий, усе чує. - Не подобаються мені будинки, - продовжував бурчати чугайстер. Не  люблю я будинки, і в будинках бути не люблю. - Як тоді в Місто зібрався? Там одні будинки. - Знаю, - буркнув чугайстер. Чим ближче вони підходили до будинку на Межі, тим темніша хмара накривала обличчя чугайстра. Ярчик розумів почуття чугайстра, він і сам не дуже полюбляв будинки, вузькі вулиці, хмарочоси Міста, не любив міську метушню з іі постійним глухим гулом автівок та хайвеів, гудінням та вібрацією комунікаційних рур. Ярчик рідко ходив у Місто, йому більше до вподоби були відкритий простір полів на Межі або сирий дух Хащів, подобалося переплетіння сонячних променів та зеленого галуззя. Йому навіть подобалася атмосфера цього будинку, що вже нависав над ними своіми темними стінами. В одному з вікон вони не те, щоб побачили, бо обличчя цієі людини зливалося з сутінками, але відчули силует Астролябіі. Вона стояла біля вікна та вдивлялася в іх фігури. Вони підійшли до дверей, Ярчик тільки встигнув доторкнутись до клямки, як двері, здавалося, самі розчахнулись перед ним. Перед тим, як увійти, Ярчик відійшов, пропускаючи вперед чугайстра. Той довго шпортався на порозі, сторожко придивлявся до коридору та арки, за якою видно було безлад вітальні. А потім на фоні цього безладу з'явилася темнава постать Астролябіі. У сутінках зблиснули її очі і білосніжна усмішка. - Агов, хлопче, я переживала за тебе. В нас гості? – Астролябія  намагалася зрозуміти, що то за один прийшов до них на Межу. Чугайстер на якусь мить завмер, вдивляючись в її риси, навіть принюхуючись до її силуету, а потім усе ж таки увійшов до будинку. Він залишив костур біля порогу, Ярчик пройшов сразу у вітальню, недбало кинув рюкзак у куток, впав на канапу, припрохуючи поглядом чугайстра. Той пройшов повільно, уважно та прискіпливо обдивляючись навкруги, роздивляючись посуд на столі, потерши пальцями скатерку, потім він копнув меблі, доторкнувся долонею до фотеля, до шафи з книжками, до самих книжок. Розгорнув одну з них та зачудовано втупився на картинку, що виявилася на цій сторінці. - Що це? – обернувся він до Ярчик. - Книга. Це книга. Тут іх багато, якщо захочеш, подивишся потім. В книгах  колись змальовували усе життя, усе, що відбувалося у ньому, іноді зустрічаються дуже гарні історіі, деякі навіть смішні. Я почитаю тобі. Чугайстер погортав книгу, подивився ще кілька сторінок із картинками, принюхався до неі. - Книга – це добре. 
Астролябія дзвінко розсміялася. 
- Хто ти такий? – врешті зважилась вона спитати. - Я- чугайстер. - Лісова людина? Прийшов до нас на Межу. То що тобі тут могло 
знадобитися? - Мені в Місто треба. 
    Астролябія похитала головою, ніби у такт власним внутрішнім сумнівам. Потім ще раз уважно роздивилася чугайстра, його довгий плащ та довгі сплутані косми. 
- То дивно це,- проговорила. 
   Вона вийшла з кімнати, а коли повернулася, то несла тацю з чимось, від чого йшов запаморочливо смачний аромат. Ярчик принюхався, а потім, помітно звеселившись, жваво скочив з канапи. 
- То в нас буде знаменита вечеря, раз Атролябія сама іі зготувала. - А кому ще? – спитала вона, пораючись біля столу, - ти пішов, По відразу 
теж подався у Місто. Потороча приходила. - Що робили? - Говорили, трохи музики послухали. Але то ще вчора було. А тепер з ранку вас виглядала. Тебе та Йонаса. Ось ти перший і повернувся. Зараз кавник принесу. - О, каву я люблю...- пробурмотів собі під ніс чугайстер, - А з поторочами 
ти не зв'язуйся, химерні вони, і теревені в них химерні, можуть заманити в ліс на глухі стежки чи в болото. Цур ім...пек... 
Чугайстер сплюнув через плече, всідаючись за стіл. 
- Чому світла немає? – врешті сптитав Ярчик, - скоро споночіє, як без світла 
сидіти? - Щось з генератором, я не дивилась, бо я на цьому не розуміюся. - То свічей хоч запали, а я завтра вранці піду подивлюся. Ярчик вже  поглинав наїдки за обидві щоки , чугайстер їв повільно й поважно, розглядаючи і принюхуючись до кожного шматочка, а іноді навіть просив пояснити, що це та з чого приготовано. Астролябія терпляче пояснювала, лукаво усмвхаючись, і в темряві іі усмішка зблискувала, як місячний промінчик. Потім вона вийшла з кімнати, і чути було, як вона піднімалася сходами кудись на вищий поверх, потім вони чули, як дім зашарудів і скрипів під іі кроками десь там на горі. А коли через кілька хвилин прийшла, тримала в руках три товсті виті жовтаві свічки. Одну з них тут же прилаштувала, а Ярчик, витягнувши з якогось зі своіх бездонних кишень старовинну запальничку, іі запалив. Сутінки трохи розсіялися, а коли вогник став яскравіший на силі, Астролябія вже зібрала посуд зі столу та понесла його до кухні. - В іі очах зорі світяться, - пробурмотів чугайстер, - це сузір'я Оріона. Я на  небі бачив. Тільки на небі воно високо, а в іі очах тут зовсім поруч. І дзвенить, як дзвіночки. - Через це вона й тут на Межі, - відповів Ярчик. Він вже повечеряв, а тепер наливав кави з кавника до порцеляновоі філіжанки. 
    Астролябія повернулася, а чугайстер уважно вдивляючись в обличчя дівчини, спитав в неі: 
- А що ти тут робиш? 
- Читаю, слухаю старі платівки, розмовляю з будинком. Він теж- зі мною. - Віщі Сестрички сказали, що в тобі є магія і багато сили. - Сили? – Астролябія здивовано обернулася на чугайстра, - не сила це, а 
хворощ. - Хворощ? Хто тобі сказав таке? - Патрік, - відповіла дівчина, - там у Місті. - Хто то- Патрік? – чугайстер відпивав ковток за ковтком свою каву, 
морщив носа та роздивлявся кожний смаколик перед тим, як покласти його до рота. - Це знаменито, - зауважив Ярчик, - Патрік – головний у Місті. - Що за один? - Штучний інтелект. Вреднючий зарозумілий химерний тип. Собі на умі. - А ти тут до чого?- повернувся чугайстер до дівчини. - А він мене не злюбив, коли я ще в Місті жила. Тому й зробив так, що 
містяни стали мене ненавидіти та переслідувати, а потім я змушена була прийти на Межу. - А як він таке зробив? - Через загальну мережу. Містяни ж усі підключені до неі. Я не була підключена, та ще деякі, але таких мало. А він через загальну мережу робить з ними, що хоче, може будь- яку химерну ідею чи думку навіяти. І всі йому вірять. 
   Чугайстер пожував губами, задумливо почесав бороду, потім дістав свою люльку і заходився іі розпалювати. 
- То що ти збираєшся робити? Так і будеш тут на Межі потерпати? - Не знаю, - відповіла Астролябія, - поки мене все влаштовує. Мені тут 
подобається. Я полюбила самотність, можу читати безліч книг, а ще в мене є Йонас і Ярчик. Іноді потороча приходить. 
   Чугайстер палив люльку,випускаючи кільця якогось пахучого диму, Ду вже лаштувався спати, коли раптово вони почули тихий стук у двері. За вікнами вже споночіло і нікого вони не чекали, хоча Астролябія іноді виглядала з вікон, але більше зі звички, ніж дійсно хотіла щось розгледіти. Проте вона перша й почула цей стук. Підбігла до дверей та відразу й відчинила іх навстіж. На порозі стояв Йонас. Усмішка осяяла іі обличчя, а Йонас вже протупав до вітальні. 
- Привіт, аміго, - роздався його втомлений з дороги голос. Він жбурнув 
кудись під стіну свій наплічник і сліпучо усміхнувся Астролябіі, яка саме увійшла за ним у вітальню. - То як наші справи, аміго, - в тон відгукнувся Ярчик, іронічно усміхаючись. - Кепсько, аміго. - Ти, може, істи хочеш, - спитала дівчина. - Я сам потім візьму, дякую. А це що за гість в нас? - Я – чугайстер, - поважно привітався той. - Лісова людина? Що робиш тут в нас? - Мені в Місто треба. Він мене поведе, - чугайстер кивнув на Ярчик. - Йонас вже давно присів до столу, поруч сіла Астролябія. А між ними на 
столі танула жовтава свіча, розливаючи кімнатою тепле світло. - Спочатку ти, друзяко. Що треба було Віщим Сестричкам? - Справи такі, - почав Ярчик, - в небі над нашими головами збираються у 
зграі якісь непроявлені істоти. Ми не можемо іх бачити, а вони нас можуть. Нападають на усе живе і висмоктують психічну енергію. Чи живляться нею, чи збирають для чогось. Віщі Сестрички стурбовані, просили знайти в Місті мисливицю- Лакі, привести до них. По тільки плечима знизав. - В мене теж усе погано, - тихо сказав він, - Патрік вимагає привести до нього Астролябію. Йому потрібен особливий ембріон, щоб вживити йому спеціальний чіп, хоче народитись. А ще вимагає, щоб я йому вписав у програму молекулу ДНК. - Зовсім з глузду з'іхав, - тихо проказала Астролябія. – Що будемо робити? 
Над столом нависла дивна мовчанка. 
- То я вам таке скажу, хлопці, - почав чугайстер, - Астролябія, звичайно, хай лишається тут. До Патріка іі вести не можна. А от за Лакі у Місто сходити прийдеться. Та й на вежу мені треба. - А це ще навіщо? – скинувся Ярчик. - Та усе та ж тема. Він може побачити непроявлених, але тільки на кілька 
хвилин, на межі між світлом і тьмою. - Що за містична маячня? - Не маячня, хлопче, а так і є. Можу іх побачити тільки після того, як 
сонце сіло за обрій, перед тим, як стемніє. 
Чугайстер пускав ротом кільця диму, а Йонас та Ярчик пили каву. У цей момент звідкись з- під коміра светра на світ Божий вилізло каженя. Рило втупився в усіх своіми чорними намистинками очей, та прудко поповз з плеча на руку, чіпляючись кігтиками за нитки. Астролябія помітно напружилась, але сиділа тихенько, як миша, і тільки Оріон і іі очах дзвенів та спалахував, а всередині, десь внизу живота відчувалося тяжіння срібного яйця, що наче переверталось, і тоді ій боліло і нудило. Так і тепер. 
- А тобі щось болить усередині, - сказав чугайстер. Він обережно узяв каженя з руки Йонас, коли той підніс філіжанку з кавою до рота, щоб зробити ковток. Рило, наче усміхнувся, повів писочком. На руці чугайстра він не злякавшись, учепився знову кігтиками і завмер. Чугайстер в собі з ніжністю усміхнувся до нього, підніс руку до рота та зашепотів тому щось прямо у величезне прозоре з прожилками вушко . Рило послухав тієі казочки, але наступноі миті зірвався з руки чугайстра, його крильця пролопотіли над головами присутніх, зробивши почесне коло, каженя пурхнуло кудись на горішні поверхи сходами. - На дах полетів , - сказав Йонас, - це вже до ранку. Мабуть, на полювання 
вирушить. Чугайстер кивнув головою: - Прекрасне створіння. - То все хворощ, як Патрік сказав, - тихо відповіла Астролябія. Вона з 
полегшенням провела поглядом каженя, бо у його присутності завжди помітно нервувала. - Ні, не хворощ... 
Чугайстер заперечливо хитав головою, - бреше Патрік. Або не розуміє нічого. Магіі не розуміє. Сили. Тобі до Віщих Сестричок потрібно, вони навчать, що з цим робити. 
- Підемо потім, - докинув свого Ярчик, - спочатку в Місто підемо за цією 
Лакі. А потім повернемося, заберемо Астролябію – та до Віщих Сестричок. - Це хороший план, хлопці. То ходімо. 
Чугайстер встав з-за столу, вклонився господині, подякував за хліб- сіль та злагодився до дверей. 
- Ей, шановний, зажди...Не поспішай так, бо встигнеш,- зашпортався Йонас, - 
сьогодні ніхто нікуди вже не піде. Нам треба відпочити. 
Чугайстер здивовано втупився на хлопців. 
- Що? - Ну..відпочинок..сон... 
Ярчик розсміявся: 
- Ти, лісова людино, повинен зрозуміти, що нам, звичайним смертним, 
іноді потрібно відновлювати сили, втрачену енергію. Істи й спати. - А..істи я люблю,- кивнув чугайстер, - а от щодо сну, то я можу вирушити 
хоч зараз. - Ти можеш, а ми не можемо. 
Чугайстер зніяковіло топтався на порозі вітальні. 
- То що мені робити усю ніч? Істи? 
Чугайстер з надією подивився на Астролябі. 
Та теж дзвінко розсміялася. 
- Ти можеш книги читати, - докинув Ярчик, - цікавенна річ, повинен сказати. - Ага..Ну то добре. Книги мені сподобались. А що означає: читати, 
перепрошую? Може, хтось пояснить? - Я покажу, - усміхнулася Астролябія, - це просто. Дивися, спочатку треба  зрозуміти, що таке абетка. 
Хлопці розійшлися спати: Ярчик ліг і відразу поринув у сон, а Йонас ще посидів, втупившись в екран ноутбуку, але через кілька хвилин все одно змушений був лягти, бо відчував страшенну втому. Астролябія показала чугайстрові абетку та у кількох словах пояснила, як треба читати букви, як складати іх у склади, а потім у слова. Пояснила, як зрозуміти значення незнайомих слів, проте порадила шукати книжки з картинками. Потім дівчина, колихнувши спіральними кучерями та дзенькнувши Оріоном, пішла кудись на горішні поверхи, і чугайстер, гортаючи цупкі сторінки книжок, довго чув іі стишені кроки та скрип будинку. 
Коли ж уранці, коли тільки перші промені визолотили увесь той завіконний простір: поля, небо й безгомінну дорогу, Ярчик  прийшовши у вітальню, застав чугайстра за височенькою стопою книжок. На його бороді вниз головою висів Рило, і, здавалося, що спав. придивившись до скоцюрбленоі у фотелі бородатоі фігури, хлопець побачив, що той не просто гортав сторінки; очі 
чугайстра швидко пробігали чорними рядочками, потім він перегортав сторінку та знову заглиблювався у зміст цих чорних значків. 
- Агов, чугайстре, ти читаєш? - А що тут читати? Все просто. Астролябія показала. Я прочитав вже медичну та анатомічну енциклопедію, підручник з біологіі та хіміі, а ще книжку з віршами. 
Ярчик розреготався так голосно, що з горішнього поверху спустилася Астролябія, а зі своєі кімнати показався Йонасу. В цей же момент стріпонувся Рило, зірвався з бороди чугайстра та учепився за светр Цонаса, а потім прудко сховався під комір. 
- Книги- це добре, - повторив чугайстер. - Ого, аміго, ти скоро станеш, як Патрік, - закинув Йонас. - Ні, не стану. 
  Астролябія не показала своє здивування, проте була вражено приємно, бо звикла і в Місті , і тут до певних жартів з приводу іі любові до книг. Містяни книг не читали, у них не було на це часу, а Йонас та Ярчик читали тільки те, що потрібно було для роботи. А чугайстер прочитав поезіі іі улюбленого поета. Вона взяла до рук книгу, повертіла іі та лукаво подивилася на чугайстра. 
- То як тобі? - Наука- це добре. Все ясно. А вірші не схожі на науку. - А на що схожі? - Схожі...- чугайстер задумливо чесав бороду, - схожі на магію. 
Він теж лукаво усміхнувся, дивлячись в глибину погляду Астролябіі. 
- Не все зрозуміло, але дуже красиво і сумно, - додав, - а я більше люблю 
веселитися й сміятися. Веселі забавлянки люблю, жарти усілякі. Мавок люблю полохати. І істи теж. Астролябія знову пішла й повернулася з тацею, на якій принесла для усіх сніданок. 
Місто 
           Лакі стояла на порозі. Перед нею в перспективу уходила довга засклена галерея. - Кляті потерчата! – видихнула Лакі. 
Вони були скрізь. Стіни, підвіконня, дроти та рури, що наче дикі ліани звисали зі стелі, були всіяні дрібними чорними фігурками. Вони були прудкі і сильні. Зі сплутаними чорними космами, що звисало на іх обличчя, у брудних сорочках, з чіпкими довгими чорними кігтями на руках і ногах, що, здавалося, вивертаються з суглобів, потерчата швидко перебігали через галерею, або переповзали по стінах, навіть, наче мавпочки, висіли на дротах та рурах. Іх було дуже багато, вони купчилися під ногами, намагаючись схопити іі знизу за одяг чи за ноги, вони оточили іі зусібіч, якесь, найнахабніше вчепило пасмо іі волосся та тягнуло кудись, а інші вже штовхали, збиваючи з ніг та боляче щипаючи, де змогли дістати. Лакі як могла відбивалася від цих створінь. Були вони, хоч і діти, проте, дуже агресивні та злобні. - А як же перемир'я? – бурмотіла собі під ніс мисливиця. Вона не могла застосувати до них серйозноі зброі, вона не могла ім нічого зробити, а вони, здавалося, шаленіли й нахабніли усе більше. Вони верещали ій прямо у вуха, викрикували в обличчя брудну лайку і вергали усім, що потрапляло ім під руки, вириваючи зі стін шматки рур, трощили усе, що було в цій галереі вцілілого. Навколо стояв гвалт і таке громихання, що Лакі своіх думок не чула, так і стояла, вдивляючись у безлад та руйнування, що влаштуавали потерчата. А ті стрибали, як навіжені, навколо. Крізь звуки цієі трощі вчула в голові настирливе джужчання. Патрік. Да, це він проривався у іі свідомість, намагаючись докричатися з віртуального свого світу до реального. - Дуже вчасно, Патріку, дуже вчасно, - Лакі змушена було включити 
загальну мережу. Відразу ж почула а голові його напружений механічний голос. - Що це за чортівня? - Це потерчата, Патріку. - Потерча...Що це таке? - Це діти, Патріку, - у цей момент Лакі намагалася віддерти від своєі  горлянки двоє чіпких брудних рученят, що вже своіми кігтями шкрябали іі шкіру. - Що вони виробляють?- знову почула голос. - Ти ж бачиш, Патріку, в тебе ж камери, вони тут усе трощать. - Вони трощать моє Місто?- голос був напружений. - Так, Патріку, вони трощать, але не перебільшуй. Поки що тільки цю кляту галерею. 
- Але це моя галерея. Я іі збудував, - Патрік скаженів, - зроби щось. - Як бачиш, роблю, що можу, - в цей момент Лакі відчула, як у іі шию ззаду встромились чиісь гострі зуби. Не розрахуваши своіх сил, розвернулась надто різко, потерча, високо підлетіло вгору та, завищавши, шмякнулося під стіну. У той же момент на неі накинулася ціла зграя ще більш озлоблених малюків. - Тоді вбий іх, - очевидно, що Патрік був рогніваний. - Ти, Патріку, з глузду з'іхав чи що? Розслабся, це просто дітлахи. - Дітлахи? Ти жартуєш зі мною? Ці дітлахи розтрощили мою галерею! 
      Вбий іх, я сказав. - Не можу, - твердо відказала Лакі. Вона намагалася вирвати у потерчат своі руки, вчепившись у які, ті з визгом розтягали іі врізнобіч, - у нас з Хащами перемир'я. До того ж це просто діти. Я не буду іх вбивати. 
     Наче чорні каракурти, купчилися та кублилися потерчата над її головою, на її обличчя летіла піна з іх роззявлених ротів та падали шматки штукатурки, керамічноі плитки та, наче сніг, спадала побілка. - Звідки вони узялися?- знову роздався вже трохи заспокоєний голос 
Патріка. - Кажу, з Хащів, - Лакі вирвала нарешті своі руки з іх чіпких пазурів та  дотягнулася до палиці на паску. Увімкнувши силовий клинок, вона огріла пару найнахабніших потерчат по головах та плечах. Ті, наче ошпарені, сипонули врізнобіч. Інші теж кинулися врозтіч, проте, розсілися недалеко від неі, вишкіряючи гострі заточені зуби та почісуючись. Якийсь час вони так і сиділи, роздивляючись Лакі з певноі дистанціі, перемовляючись між собою жестами та якимись високими звуками, схожими та клацання. Здавалося, вони трохи заспокоілись. Патрік і далі джижчав десь у голові, але Лакі його не слухала. До неі наблизилося одне потерча, очевидно, трохи сильніше і більше за інших. Воно уважно вдивлялося у іі очі, поводячи головою туди- сюди, а потім вишкіривши зуби, зашипіло щось, але, очевидно, що людські слова давалися йому не просто, Лакі знадобилося напружитися, щоб почути і зрозуміти: - Ти Лакі...мисливиця- змогла з того шипіння та рипіння видобути  дівчина. - Я, - відповіла вона, - що вам треба? - Віщі Сестрички просили привести тебе, - з трудом просичало потерча і знову вишкірилося. 
- То ви хотіли мене вкрасти, щоб відвести до Віщих Сестричок? 
     Потерча дивилося з- під лоба, його обличчям стікали цівки поту, а з зубів скрапувала слина. Лакі вимкнула силовий клинок, застромивши палицю знову за пасок. 
- А просто сказати – не у вашому стилі? Спочатку треба спробувати на 
зуб? Що ви таке? Розмовляти вмієте, але замість того, щоб піти простою дорогою, вибрали складну. Потерча задерло голову та засичало, наче змія, якій наступили на хвіст. - Багато говориш, - просичало воно знову. - Скільки хочу. Не я на вас напала, а ви на мене. - Якщо не з нами підеш, то з іншими, - почула Лакі крізь гамір, що знову став наростати. Раптово, наче чимось сполохані, потерчата повернулись в той бік, звідки, очевидно, вчули неприємний для себе звук, бо у наступну мить Лакі з подивом побачила, як іх п'яти світилися у кінці галереі. Через пару секунд Лакі залишилась сама серед розтрощеноі розбитоі галереі. Вона пішла туди, у той кінець, де щезла зграя чорних потерчат, обережно ступаючи уламками скла та прибираючи з дороги шматки рур чи штукатурки. Патрік не замовкав в іі голові. - То чому вони прийшли сюди? Що ім треба? Чому не сидиться у своіх  Хащах? - Не знаю, сказали, що за мною прийшли, щоб відвести мене до Віщих 
Сестричок. - Нахабні відьми, - бурчав своєі Патрік, - вони переслідують мене. - У тебе манія переслідування, - відповіла Лакі. Вона вже стояла на   протилежному кінці галереі, звідки відкривалося чорне переплетіння порожніх потрощених коридорів. За потерчатами й слід прохолов, наче іх і не було в цій галереі. На неі дихало пусткою, сирою цеглою та мотлохом. - Іди сюди, - покликав іі Патрік. - Чекай, я ще пройду трохи, може, когось знайду. 
   Лакі йшла, виплутуючись з безкінечних переплетінь темних коридорів, наче блукала невідомим лабіринтом, але не мала в руках жодноі нитки для порятунку. В голові дзижчав голос Патріка, вона не хотіла його слухати. Вона не любила виходити з загальноі мережі, бо Місто було велелюдне, 
гуркотливе, усе в ньому кудись поспішало, мчало наввипередки, усе було сповнене амбіцій та марнославства. Але тепер у у цій пустці почувала себе коміортно. 
      Вона ж була просто мисливиця, найманий вбивця. Поторочі і привиди, щезники та потерчата, домовики та інша лісова нежить колись добряче допікали містянам, зарозумілим та схибнутим на кар'єрі, комфорті та соціальних гарантіях. Тоді знайшли таких як вона, зібрали, навчили знищувати цих паранормальних створінь, яких під впливом якогось незбагненного натхнення витворила природа. Вона стала найкращою у цій справі, досягла найвищоі майстерності у володінні усіма видами зброі, психотехнік, розпізнавання емоцій, володіла усіма необхідними знаннями. І вони затято узялися до своєі справи, бо знали, відчували, що треба захищати це тендітне людство, самотнє й загублене у жорстокому всесвіті, нерозумне й дитинне людство, що само ще не усвідомило ні свого походженння, ні призначення, ні мети свого існування, а так по- дитинному просто каталося на глобальній космічній каруселі – своій унікальній самотній планеті, яку у будь- який момент може щось перетерти там у космосі, і нічого не лишиться, крім блискучого космічного пилу. А вони навіть не зрозуміють,- так думала Лакі, дивлячись на міську метушню. Тому уходила в загальну мережу, шукала там своіх шляхів, хоча знала, що і там іх немає, і тут, в реальному світі іх вже стерло з лиця землі. А потім з Хащів прийшла делегація: були друіди, від Некроманта хтось був, бо сам цей химерний тип зі своіх печер не виходив, від Магури були представники, Віщі Сестрички були. Вона пам'ятала і Зелену Тару, і Живу. Вони зустрілися з Отцями- засновниками на Межі, у якомусь будинку, що стояв ще з незапам'ятних часів. Довго говорили, перетирали слова, сварились, мирились, потім знову заводились. Патрік транслював усе на величезні екрани, що скрізь розвішані міськими майданами. У Місті спочатку дивилися, а потім набридло. Але після тривалих перемовин добилися перемир'я. 
       Лакі вийшла врешті у садок під скляним дахом. Тут усе вціліло. Чорні безлисті дерева тягнулися своім кострубатим покрученим гіллям до сонця, що ледь пробивалося крізь товсте скло даху. Тут вона завмерла серед цього саду. Прислухалась до тиші. Потім увімкнула загальну мережу, включила 3d модель та увійшла у віртуальний тунель. Подумки перенесла реальний садок у свій віртуальний вимір. Тепер вона стояла, наче облита золотим сяйвом. В іі садку була весна, навколо розливалися пахощі чарівних квітів, над ними 
пурхали золоті та бірюзові пташки, метелики з величезними крильми злітали над головою, з- під ніг вигиналися ніжні тонкі стебла з прекрасними квітами. За лічені хвилини квіти бралися зав'яззю, на них визрівали золоті та червонобокі плоди, що стікали солодким соком, а через мить ці плоди, відірвавшись від своіх гілок, повільно піднімалися прямо у це золоте, сповнене теплом небо. Лакі усміхалася, відчуваючи, наче саме щастя сповнює іі вщерть, таке щастя, від якого задихаються. 
     В цей момент з- поміж дерев на неі виплила видовжена фігура кремезного міцного чоловіка у солом'яному брилі. На його обличчі крижаним холодом світилася пара блакитних очей, а губи були стулені у тонку тверду смужку. 
- Дуже мило, - іронічно докинув він. - Патріку, - досадливо поморщилася Лакі, - ти і тут мене знайшов. - Цей садок, - він роздивлявся навсібіч з явним задоволенням, захоплено  та радісно, - ти справжній митець, Лакі. Ти художниця, моя мила. - Чого тобі треба, Патріку? 
Дівчина була трохи роздратована. 
- Це мій віртуальний простір... - Як тобі пояснити, що це ти у мене живеш, а не я у тебе... - Хм...Можливо, твоя правда, але фантазія моя. І у ній я нікого не хочу 
бачити. 
Патрік узяв один із плодів і з насолодою устромив у нього зуби. Його підборіддям потік солодкий сік. 
Лакі схилила на бік голову. 
- Що ти за людина така? Усе псуєш. Чого ти хочеш добитися? - Ти що жартуєш? Чи це такий блеф? Ти бачила цих пекельних створінь? 
Вони були тут ще декілька хвилин тому. Вони потрощили мою галерею. Та вони усю будівлю рознесли. 
Патрік знову був розгніваний. 
- У тебе проблеми з гнівом, - Лакі підняла брову. - Чомусь тільки цей садок залишили, - незрозуміло повів рукою Патрік. - Бо це природа, Патріку. - Природа, - повторив Патрік. 
- Природа- це квіти, дерева, птахи, метелики, трава під ногами. - Немає там трави і метеликів. Там тільки криві чорні дерева. - А вони бачать усе так, як я. З метеликами і пташками, - Лакі упрямо 
стріпонула білим чубчиком, - і ні..я не блефую. А ці пекельні створіння- потерчата. Просто невихована дітлашня. - Вони- витвір пекла, я тобі кажу. А твоя робота – охороняти від них 
людей і моє Місто. - Моє Місто...- повторила Лакі, як пересмішник, - говориш так, наче  схибнувся. Місто не твоє. Воно належить людям. А ти – штучний інтелект. Тебе взагалі немає. Навіть поторочі мають матеріальне тіло, воно хоч створене з тонких енергій, але воно є, - уідливо закинула Лакі, але у той же момент Патрік розпався прямо у повітрі на пікселі, з яких у наступний момент склалася якась рідка маска, що постійно змінювало форму - у ній змінювалося тисячі облич, вони були різні, деякі обличчя були спотворені ненавистю, інші- страхом, наступні/- азартом, інші- сарказмом, - усе це змінювалося з блискавичною швидкістю. Лакі навіть не намагалася щось зрозуміти. - Дуже вражає, - сказала вона. То що тобі треба? Я не знаю, чому 
розтрощили твою будівлю. Але у нас з Хащами перемир' я. А ти наказав іх вбивати. Я відмовилась. Це просто будівля. Збудуєш ще одну. Або ще цілу купу. - Не зли мене, - прошипіла маска. - Ой- вей, лелечко, налякав, - альбіноска знущально дивилася на маску, - 
і що ти зробиш? Знову розсиплешся на пікселі? Чи завалиш мене картинками з погрозами? А, може, твоі люди вб'ють мене прямо на вулиці? Я не боюся. Пам'ятаєш, я ж мисливиця. І я не блефую. Коли треба, я чесно виконую свою роботу. А ти втрачаєш контроль і божеволієш від власного свавілля та своєі влади, тому що забагато на себе береш. Маска пішла хвилястими смугами. - Забагато? Я піклуюся про суспільство. Я охороняю цей світ. - І без тебе знайдуться мудрі люди. Освятиться все без тебе, - просто  сказала Лакі. 
Кут 
      Ніч спливала непомітно. Вона була якась липка і волога, напоєна чи то передгроззям, чи то навпаки: гроза пройшла десь поруч, недалеко, а тепер Астролябія відчувала над своєю головою сіре громаддя хмар, що кублилося та харапудилося, наче якийсь древній дракон, вивергаючи з власних нутрощів залишки електрики, наче пережерши на ніч, він тепер десь над головою урчав своіми нутрощами та відригав яскраві спалахи блискавки. 
- Який дракон? Немає ніяких драконів, - пробурмотіла Астролябія,- 
Це просто гроза. 
              Це був і не сон, і не явність, бо свідомість іі бродила без припону, видобуваючи з темряви і тиші звуки й спалахи. Вона металася у вологій постілі, поки дім остаточно іі не розбудив своім зачаєним шарудінням, поскрипуванням і ворохобністю. Він був насторожений, наче наіжачився чи то проти поривів вітру, чи то ця гроза навіяла йому щось давнє і вже забуте. Так і лежала з розплющеними очима серед темряви, розчинившись у ній, наче не мала вона матеріального тіла, не могла відбивати світло, наче вона поглинала його промені, наче вони проходили крізь неі. - Покінчи з цим... 
Астролябія з несподіванки сіла на постелі. Це був чужий голос в іі голові. - Покінчи з цим, - знову чітко почула вона. 
В іі голові часто траплялися різні речі, ходило й бродило, жило багато людей і химерних персонажів. Це були різноманітні фантастичні створіння з прочитаних книг, що виходили зі своіх ментальних структур та починали жити своім життям. Іноді вона випускала іх на волю, втрачаючи з ними зв'язок. Але це був зовсім чужий голос. І він не належав жодному з тих персонажів, що жили в ній. - Покінчи з цим... - Що за маячня? – пробурмотіла сама до себе Астролябія та встала з постілі. Вона спустилася сходами та пішла до кухні. Дім шелестів стінами, наче хотів щось сказати. По та Ду разом з чугайстром пішли відразу після сніданку у Місто за тою Лакі, мисливицею. Ій залишилося тільки чекати. А тепер уночі, вона відчула наче якийсь незрозумілий поштовх, як попередження про небезпеку. Вона зробила собі чорноі міцноі кави та, повернувшись у вітальню, залізла з ногами в улюблений фотель, але не відчула ні  затишку, ні звичайного внутрішнього комфорту. Якась тривога піднімалася з дна душі, наче осад у склянці з темним міцним напоєм. Щось було там, за вікном, у цій ночі, щось там ходило й дихало, щось живе та насторожене там чатувало та видивлялося чи то іі, чи то ще когось. Дім , наче у відповідь на іі передчуття, скрипнув підлогою прямо поруч із нею, наче тут ходив хтось, невидимий звичайному людському оку. Астролябія встала та пішла до дверей, тримаючи філіжанку з кавою у руці, відчинила двері навстіж. На неі пахнуло сирим вологим протягом, запахами поля та неба, та небесних вод, що збиралися десь у хмарах. Й хоча темрява була непроникна, а місяця не було видно, Астролябія тепер точно знала, що там хтось є. Через кілька хвилин вона побачила іх. 
           Друіди вийшли з темряви нечутно і встали перед нею. Це були високі кремезні чоловіки з суворими обличчями, у грубих плетених светрах та штанях кольору хакі, з волосся, зібраним у хвости на потилицях та твердим незворушним виразом на обличчях. Астролябія не злякалася, просто стояла на порозі, облита зі спини теплим електричним світлом, іі силует чітко вимальовувся на тлі цього  прямокутника. Друіди повільно підійшли ближче, спираючись на міцні кострубаті костури, що, як здогадалася дівчина, могли служити їм і як посохи, і як зброя. Іх було п' ятеро.  Астролябія знала, що тікати нема куди, тому так і стояла з філіжанкою у руці, вдивляючись в обличчя друідів. Нарешті один, той, що стояв попереду інших, порушив мовчанку: - Ти чорна відьма? 
- Що? Ні...Я не відьма. Ви хто такі?- Астролябія обурилася, але вигляду не подала. 
- Ми – друіди. Тобі треба прямо зараз йти з нами, відьмо. 
- Куди? Ви що з глузду з'іхали, хлопці? Нікуди я не піду. 
- Тоді за тобою прийдуть від схибнутого Голума. 
- Кого? Якого Голума? Що вам треба? 
- Голума, який живе в загальній мережі та керує Містом, - вагомо 
пробасив старший друід. 
- Голума? Ви так його називаєте? Е..хлопці, його звуть Патрік, він штучний інтелект. 
- Да, він. Голум послав за тобою своіх людей, іх багато, і вони скоро будуть тут. Ці люди навіть говорити з тобою не будуть. А ми змушені витрачати на це час, - старшому друідові, очевидно, починав уриватися терпець і він починав сердитись, - а цього не повинно трапитись. Поки твоі друзі у Місті шукатимуть мисливицю, ти можеш втрапити прямо до рук схибнутого Голума. Ми не можемо цього допустити. Астрлябіі раптом стало зрозуміло, що сперечатися з друідами просто немає сенсу, бо вони певні себе, своєі сили та й прийшли сюди саме по неі. Вона повірила ім. - Точно, - сказав старший друід, - нащо нам брехати тобі? Ти нам ні до чого, але Голумові ми тебе не віддамо. Він схибнувся, і його план нам не подобається. Тобі прийдеться піти з нами. - То ви ще й думки читаєте? – пробурмотіла Астролябія собі під ніс, - просто чудово. З вами буде весело. - Ага, - на обличчі друідів не ворухнувся жоден м'яз, - треба йти, відьмо. 
Прямо зараз. Бо люди Голума вже близько. Зовсім близько. - Не називай мене так, - Астролябія виставила на друіда вказівний палець, але в цей момент іх відволікло близьке ревіння моторів, а потім по очах вдарили промені надпотужних фар: до будинку наближалося кілька важких всюдиходів і по барабанних перетинках вдарили децибели басів. 
Старший друїд не став чекати продовження, схопив свій костур та легенько стукнув Астролябію по ногах. Та впала, як підкошена. У наступний момент вона зрозуміла, що зв'язана висить на плечі одного з кремезних бородатих друідів, і усі вони несуться кудись крізь темряву з шаленою швидкістю, а повз іі вуха тільки вітер свистить.
А потім, коли загін опинився перед щільною стіною Хащ, які Астролябія пізнала за запахом зілля та вогкості, бо у темноті годі було щось роздивитися, її просто грубо скинули на землю, і добре, що вона була готова до цього руху, бо вчасно схопилася на ноги, щоб не гепнутися прямо під носом цим суворих людей. вони незворушно позирали на неї.
Тепер треба чекати, бо вночі у Хащі не можна, - проскрипів старший друїд.
Чекати? А , може, підемо в обхід? - почула вона голос у темноті. Це був хтось із інших друїдів.
В обхід? Да, це був би вихід. Підемо в обхід, - почула Астролябія прямо над вухом, - потім відчула, як їй розв*язують ноги. Потім друїди, очевидно, вирішивши, що цього для руху їй буде достатньо, попростували вперед, перед тим грубо штовхнувши її в спину.
Ей, не дуже ввічливо, - встигла проказати вона, - але друїди її вже не слухали навіть, - Ей, я до вас звертаюся, шановні, може, руки теж ров*яжете? Не дуже зручно бігти зі зв*язаними руками. її крики потонули у тиші та темряві. Її знову штурхнули в спину, Астролябії довелося дуже швидко перебирати ногами, аби встигнути за ними. 
ні, - роздався у темряві твердий голос старшого друїда, - прийдеться тобі йти так. так ти не втечеш у темряві, бо нам не хочеться потім бігати за тобою Хащами. Хоча, може, й не прийшлося би, бо варто зараз лише поткнутися у Хащі, як миттю станеш жертвою Непроявалених. Вони таких бідолах за багато миль відчувають.
 Її знову було штурхнуто так, що їй прийшлося піти ще швидше.
І не зволікай дуже, відьмо, йти треба швидко. І пельку стули. Нам не потрібна зайва увага, бо ти своїм вереском зараз усі Хащі розбудиш, то за нами тут ув*яжуться і лісовики, і мавки, і щезники, і вампіри з болотяниками. А нам це треба?
Ні, не треба! - почула вона голос одного з друїдів. - Нам треба швидко пробратися до Кута. 
 Тепер Астролябії стало ясно, куди вони йдуть. Кут був давнім культовим осередком друїдів, звідки вони вибиралися дуже рідко. Астролябія багато чула про Кут від Йонаса та Ярчика, які неодноразово бували там, та розповідали багато цікавого. Кутом називали не зовсім місто, а скоріше укріплення, побудоване на острові серед широкої річної затоки. Острів був високий та неприступний через своє природне розташування та через відвисні скелі, з яких зривалося кілька водоспадів прямо річку, народжуючи у підніжжя острівних скель  шалений вир та кипляче шумовиння. Підійти до цього острова можна було лише знаючи таємний вузенький прохід серед цих страшних ревучих вирів. Тому ніхто, крім, власне, самих друїдів, не наважувався залишати цей острів чи , там більше, повертатися на нього. На вершині острова й було укріплення Кут, побудоване з сухого обробленого дерева, міцного, як криця. Жодна стріла не могла доткнутися стін Кута. Жоден човен не зміг би підійти навіть близько до нього. 
  Вони йшли вже кілька годин, Астролябія відчувала, наче її руки та ноги, немов налиті свинцем від утоми, відмовляються рухатися, але з друїдами годі було про це говорити.Вони поспішали. рухаючись уздовж щільної стіни Хащів з його густим плетінням верболоззяччя та іншої рослинності, вони відчували сирий дух лісу, до них іноді доносилися звуки, від яких у Астролябії кров холонула в жилах. 
Що там таке? - не витримавши, спитала вона, хоча засапавшись, говорити було важко, вона ледь переводила подих.
Що там? Та хто-зна, що там тепер. Хащі вже не ті.
Зовсім не ті, відьмо, - додав старший друїд. - Щось там прокидається усередині, якась древня сила. 
Щось страшне, - роздався голос у темряві. - Ми відчуваємо її, але вона, та сила, на часі мовчить, не говорить до нас. 
Ми майже прийшли, відьмо. Скоро світанок. Тоді ми зможемо пройти через Хащі. Залишилось якихось півгодини. Перечекаємо тут. 
     Друїди сіли прямо на стерні серед чистого поля, умостивши костури поруч із собою. Асторолябія постояла трохи, розуміючи, що ні її обурення, ні її незручності не турбують її провожатих, тому просто сіла так, як стояла. Її пробирало від вранішнього холоду та туману. А над обрієм починала світлішати перша смуга, а через двадцять хвилин вона вже змогла побачити обличчя друїдів. вони сиділи навколо неї, оточивши її наче колом, та незмигно вдивлялися в Хащі, ніби могли бачити крізь стовбури дерев та сплетіння ліан. 
Ми й бачимо, - просто сказав старший друїд. 
Справді, - прошепотіла Астролябія, - чому ні?
Раптово загін зірвався на ноги, друїди посхоплювали свої посохи та здивовано втупилися в Астролябію, яка не чекаючи такого повороту, так і залишилася сидіти на стерні.
Піднімайся, відьмо, пора рухатися далі.
Ну то могли би просто сказати, я думок не читаю, - пробурчала Астролябія повільно піднімаючись з землі, обтрушуючи свою довгу сукню від стебельців та листочків, що причепилися було до тканини. 
Як це, відьма не читає думок?
Скільки разів повторювати- я не відьма, - Астролябія хотіла ще щось додати, але спостерігши цілковиту байдужіть друїдів до її пояснень, замовчала.
Ага, молодець, швидко вчишся, - зауважив старший друїд.
Це просто нестерпно, - знизала плечима Астролябія. 
      Кілька хвилин вони вже пробиралися стежкою серед зеленого галуззя та пагіння, яке чиплялося за волосся, одяг, намагалося залізти у ніс, у рот та вуха, обкручувалося навколо зап*ясток та щиколоток, наче живе, наче хотіло їх затримати. А потім Астролябія побачила, як різноманітні живі істоти: змії, їжаки та кролі, кроти та лисиці сбігалися до стежки, якою вони простували, ластилися до ніг, намагалися доскочити до рук, чиплялися пазурями за одяг, пташки спурхували на нижчі гілки, сідали на голови та плечі. Друїди, відмахуючись від звірят та пташок, майже не озираючись на них, поспішно йшли вперед. Астролябія ж намагалася обережно зсадити з себе на землю чи на гілку дерева особливо настирливе пташеня чи іжаченя. Вона гладила їх чи просто кілька секунд затримувала у долоні, хоча вони й не спішили полетіти чи втекти.
Е, відьмо, немає на це часу, - незадоволено пробурчав старший друїд, - Так ми до вечора не потрапимо у Кут. Швидше рухайся.
То куди такий поспіх?
Якщо зустрінемо мавок чи щезників - будуть неприємності.
Та ну? - іронічно відгукнулася Астролябія. Вона знала про постійні суперечки, що виникали між друїдами та Віщими Сестричками через усе, що завгодно.
Ага, - на цей раз Астролябія із здивуванням побачила на суворому зазвичай обличчі старшого друїда широченну радісну посмішку. Схоже було на те, що ця перспектива не дуже його й лякала, але потім він усе ж таки незворушно на неї шикнув.
Часу немає. Нам поспішати треба. 
Схоже на те, що ні в кого часу немає.
Ага...Хащі не для прогулянок, це дика місцина, відьмо.
Та не відьма...А ладно…- Астролябія вирішила не сперечатися з ними.
    Коли ж через кілька годин вийшли на берег Ріки, то сонце вже підбилося над обрієм, очевидно, що полудень вже минув і було вже по обіді. На чистому піщаному березі не було жодної живої душі, лише в них за спиною, у Хащах переспівувалися птахи та перегукувалися лисиці та вовки. На них чекав човен, що легко міг помістити кілька людей. 
     А острів темним силуетом бовванів серед широкого рівного сірого плесу, що ледь морщилося під легким вітерцем. Повітря ж було тихе й прозоре, наче кришталеве, і крізь нього просіювалося золотаве сонячне проміння. Швидко повскакувавши у човен, друїди побралися за весла, які лежали на дні човна, старший друїд, схопивши Астролябію обома руками, перекинув її через борт, легко, наче була вона невагома, потім заскочив і сам. Він вказав їй місце на лаві між двома веслувальниками, а сам усівся на носу човна. Через мить човен вже легко гойдався на хвилях, а весла з дзвінким плюскотом вдарилися об воду. Астролябія жила у Місті. Там були стіни, багато стін, людей теж багато, скла, бетону, запахів горючих речовин і комунікацій. Потім довго жила на Межі, вбираючи в себе запахи будинку, дороги та навколишніх полів, неба та хмар, запахи дощів та снігів. Іноді вона ходила у Хащі, там були дерева й квіти, там був живий світ зі своїми запахами. Але того, що тут на воді, вона не відчувала ніколи. Ріка була прекрасна й безмежна, а у широкому плесі відбивалося небо. Звуків не було взагалі, бо вода поглинала їх. Дихалося так, наче п*єш саме це повітря, наче воно теж- ріка, або її продовження, наче воно теж - вода, але та, що набула іншої форми й змісту. 
  Старший друїд уважно вдивлявся у острів, що поступово,але усе ж таки наближався до них. Хоча насправді це вони, їх човен наближався до острова.         Те, що здалеку було видиме оку, як темний силует, тепер з близької відстані вражало по- справжньому. Це було велетенське темно- брунатне скелясте громаддя, що піднімалося над рівнем води метрів на сто, а звідти з самої столової вершини цієї гори зривалися вниз, ревучи та утворюючи тут у підніжжя скель шалено вируюючі течії, водоспади широкі й вужчи. Астролябія вражено вдивлялася в цю пиродну неприступну твердиню, розуміючи, чому воїни-друїди обрали це місце для свого укріплення. Але вона все ще не розуміла, як вони потраплять на сам острів. Звідси знизу це здавалося неможливим. Проте, на незворушних обличчях чоловіків Астролябія не спостерігала жодного сумніву чи розгублення. Вони знали, що робили. А ще через якусь хвилю, яку Астролябія навіть не помітила, човен легко сковзнув між двома страшними потоками води, виринаючи майже на гребені двох жахливих зустрічних хвиль, що підхопили суденце, та , Астролябії на мить здалося, що готові швиргонути його об тверду скельну породу, вона заплющила очі, а коли відкрила їх, то виявилося, що човен гойдається посередині невеликої бірюзової затоки, наповненої настільки прозорою водою, що, здавалося, сонячне проміння дістає аж до дна, висвічуюючи найдрібніші різнокольорові камінці. у неї вихопився напів видох- напів зойк  від захоплення. 
Злякалась, відьма, - старший друїд дивився на неї трохи насмішкувато, в його очах плясали смішинки.
Ага, - Астролябія навіть не помітила, що на цей раз навіть не обурилася  у відповідь на це слово. 
Очей не зав*язували, бо сама ти нізащо вдруге не знайдеш це місце. Навіть якщо упритул підійдеш. Хоча ти навіть упритул не зможеш підійти.
Хіба що на мітлі перелетить…- 
Вона таке вміє?- старший друїд підозріло без жартів сердито втупився у Астролябію.
Та що ви? Хто зараз таке вміє? 
Але зрозумівши, що той цілком серйозно задав своє питання і схоже було на те, що чекав відповіді. 
Та не вмію, - сказала, - що з вами? Відьма...відьма...Взагалі не розумію, про що йдеться.
Не важливо Жрець зараз усе пояснить.
О, жрець, ну звичайно. Час від часу не легше. Якщо він такий саме люб*язний, як і ви, то зустріч буде дуже тепла.
Ага, тобі сподобається. 
 Човен ткнувся носом у кам*яну брилу, на яку перший легко вискочив старший друїд. Не встигла Астролябія й оком змигнути, як двоє інших підхопили її та майже викинули з човна, вона встояла на ногах лише тому, що змушена була вчепитися у руку старшого. 
Тепер ми вже дома. Зараз наверх піднімемось. 
Піднімемось? 
 Астролябія закинула голову- вони стояли посеред ідеально круглої скелястої чаші, і жодної стежини на стіні вона не бачила.
Стежка? Ти ще б сходи замовила…
Чи ескалатор, як у Місті…
 Друїди зареготали від задоволення з власного жарту.
А й по усьому, як ми наверх потрапимо?
Дуже просто, відьма. Підкинемо тебе, а хлопці зверху спіймають, якщо тобі повезе. 
 Це було сказано абсолютно серйозно. Але в цей момент над ними метрів за десять відкрилось щось схоже на дверцята, вибиті прямо в скелі, але так незвичному оку не видні, звідти визирнуло кілька голів, потім одна голова усе ж таки вийшла на світло й опинилася ще одним височенним кремезним друїдом.
Чекали на вас, - сказав він, - що так довго?
На танці ходили з дівчатами знайомитись. 
Тю на вас...Що там, відьму привезли?
Аякже...Ось вона. Пускай кошик.
   Тої ж миті звідти скинули щось схоже на плетену гойдалку, що трималася на міцній мотузці. Старший зловив кошик, та сказав Астролябії туди залізти.
Нізащо! Я в цьому не поїду. 
Ага, - ствердно кивнув той, - ладно. Я так і думав. 
   Наступної миті Астролябія вже теліпалася над затокою у гойдалці, вона відчула, що поступово позве наверх. Коли ж опинилася наверху, то її знову хтось підхопив і поставив на ноги. Потім просто сказали:
Ходімо. 
  “З цими хлопцями дружньо не потеревениш”, - подумала собі, але змушена була підкоритися. 
А вони як піднімуться?
Як? У нас стежка є. 
А сказали, що немає. Нащо тоді кошик?
Кошик у нас для відьом. А самі ми стежкою ходимо.
  Цей друїд був трохи лагідніший та лукаво усміхався. 
А якщо я не відьма?
Ну тоді кепсько буде, бо жрець просив відьму привезти. 
А якщо я не та відьма, наприклад?
Та наче та. 
 Друїд уважно оглядав Астролябію. 
Сказано : чорна, наче ніч, волосся кучеряве, темні очі.  Ходімо, сказав. 
 Разом з цим чоловіком вони піднялися гвинтовими сходами, напів стертими, вибитими прямо всередині скелі,  на саму вершину, звідки відкривався запаморочливий вид на зелену смугу Хащів та Ріку. А ще над ними опинилося безмежне синє небо. 
  Січ, або укріплення Кут, височіло прямо посеред цього осяйного зеленого плаю.
Нам туди, - показав рукою друїд.
А тих ми ще побачимо?
Аякже...Куди ж вони подінуться?
Йшли вони тепер недовго. Хвилин через десять стояли перед високою дерев*яною брамою, у яку друїд обережно постукав. 
Брама відчинилася майже у той самий момент, наче їх так і чекали, стоячи за дверима. Той, хто її супроводжував, відійшовши убік, пропускав її вперед із жестом запрошення, при цьому очі його світилися іронічно. 
“Вони всі тут такі химерні жартівники? Не можна з ними бути чогось певної”.
Точно,  - мугикнув у бороду друїд, наче почувши її думки.
Від брами через усе поселення пролягала добре виїжджена дорога, витоптана кіньми та виходжена міцними ногами друїдів. Обабіч дороги були збудовані міцні січені з дуба будинки під очеретяними дахами. Біля будинків сиділи, ходили чи рубали двора декілька суворих кремезних бороданів, що уважно вдивлялися в неї, коли вона проходила повз. А потім Астролябія спостерегла давній захисний жест, яким вони осіняли своє обличчя при її наближенні. 
“І ці такої самої...Звідки вони узяли, що я відьма? ”
Я сказав.
 На порозі приземкуватої хати стояв повновидий голомозий жрець у звичайних полотняних широченних штанах та мережаній сорочці. Проте, на його поясі висів кинджал. 
Заходь, гостею будеш.
 Той, що її супроводжував кивнув їй головою, змигнувши на прощання насмішкуватим синім оком та пішов, а вона лишилася стояти перед жрецем - друїдом.
То це ти жрець?
А що не схожий?- так само насмішкувато спитав він.
Ні, зовсім не схожий. Я жреця собі іншим уявляла.
Зовнішність - то все ілюзія, омана. Не вір очам своїм.
Десь я вже це чула.
Проходь, немає чого на порозі теревені розводити.
А якщо я відмовлюся? - з викликом спитала Астролябія.
Ага, - він кивнув головою, - вони так і сказали. Ну тоді я сам до тебе вийду. 
  Жрець пішов в хату, а потім вийшов, тримаючи в руках важкий дерев*яний стілець, поставив на порозі і сів на нього.
Серйозно? Я з ніг падаю від утоми.
Я знаю, - він витяг з кишені величезну чорну сливу і відкусивши від неї добрячий шматок заходився його смакувати. Астролябія так і стояла ні в сих, ні в тих.
То чому це я раптом виявилася відьмою? Нащо людям брешете?
А тобі що до них? Не це тебе повинно цікавити. 
Химери вигадуєш, жрець. кажи, що треба. 
Що треба? Та дещо треба. Розкажи мені про Голума.
Що? - цього вона зовсім не чекала, - якого Голума? 
Того, хто Містом керує, - уточнив жрець.
Патрік, - втомлено проказала Астролябія, вона переступила з ноги на ногу, бо таки відчула шалену втому і голод. І спрагу.
 Жрець усміхнувся. Встав, пішов в хату, а коли вийшов, то тримав якусь кринку та філіжанку. Він налив у філіжанку чистої прозорої води і став з насолодою пити.
 Дівчина нічого не сказала, не розуміла, навіщо її притягли сюди, якої інформації від неї вимагають і чим вона могла стати у пригоді друїдам. 
Тобі видніше. Патрік так Патрік. Кажи, що знаєш. 
А вам навіщо? Хіба ви не всесильні чародії? Що самі не дізнатися? 
 Вона відчувала, як гнів затоплює її зсередини. Жрець дивився на неї прискіпливо. Його смагляве вилицювате обличчя мінилося, наче у його голові швидко перебігало безліч думок, але очі дивилися незмигно прямо у глибину її погляду. 
Ці зірки у твоїм погляді - вірний знак, - врешті промовив він.
Астролябія знизала плечима. 
Через цей знак мене з Міста вигнали. 
Знаю, - відповів він, - дещо знаю, але не все. Розкажи. 
Патрік - химерний, самозакоханий, схибнутий на владі штучний інтелект.
 Жерць уважно вдивлявся в обличчя Астролябії. Врешті дівчина спостерегла, як спроквола за її спиною зібралося усе кремезноплече плем*я друїдів. Вони стояли майже упритул до неї, уважно слухали розмову. А потім вона відчула, наче з натовпу позаду неї їй в коліна вперлося щось тверде. Вона обернулася і побачила підставлений стілець. Впала на нього і видихнула з полегшенням. Потім ліворуч від себе побачила філіжанку, простягнуту чиєюсь кремезною рукою. Вона взяла і стала пити. Пила довго, а жрець увесь цей час досадливо морщив носа, наче шкодував на це зволікання часу. Коли ж Астролябія напилася і віддала чашку, з іншого боку побачила таріль, на якій було розкладено багато різноманітних наїдків. 
Що ж, поїж, чому ні? 
І поки вона їла, жрець спокійно й терпляче чекав на продовження її розповіді.
Що означає - штучний інтелект? - врешті спитав він.
Ну як би тобі пояснити? Він існує тільки у віртуальному просторі.
Тобто…
Тобто у комп*ютерах.
А як він керує усім Містом?
Він під*єднаний до мозку кожного мешканця, моніторить усіх і знаходить зони впливу. А потім навіює кожному свої химерні ідеї та думки, відповідно до так би мовити рівня розуміння кожної людини. Це не так і складно, знаючи, що більшість людей у Місті цікавлять цілковито прості речі: гроші, секс, безпека чи якісь соціальні пільги. за допомогою цих важелів можна маніпулювати будь-ким. Спочатку навіює страх, і коли збожеволіла людина починає боятися залишитися без грошей, сексу чи пільг, чи боятиметься за життя своє чи близьких людей, з нею можна робити що хочеш. Ну але це якщо випадок надскладний. А якщо все просто, то вони й так виконають усе, що він хоче, він їх просто по голівці гладить і навіює: ти такий молодець, ти хороший, ти наш, ми тебе любимо. А подивись що буває з тими, хто нам не подобається, як вони страждають та потерпають, тому будь чемним і не смикайся.
Тобто, він їх залякує?
Ні, не зовсім, - Астролябія намагалася терпляче усе пояснити, - навпаки, вони з задоволенням йому допомагають. Вони люблять його.
Люблять? Але він їх явно дурить, вводить в оману..
Очевидячки. Але їм все одно. Головне, що вони мають те, що хочуть: безпеку, секс, гроші та соціальні гарантії. Заради цього вони готові робити, що накаже. 
Усе?
Усе, - Астролябія усміхнулася, - нічим не гребують. На жаль, деякі чинять дуже ниці вчинки. Навіть відразливі. 
 Жрець замислився. Друїди загули за її спиною:
Прибити його та по усьму.
Не все відразу, шановні. Його не можна вбити, бо фізично він не існує.
Як це? - не второпав хтось із друїдів.
А так це-у  нього, як я зрозумів, немає біологічного тіла, - врешті сказав жрець
Немає, - кивнула Астролябія, - Патрік - цифрова віртуальна потороча. Але потужна небезпечна і геніальна.
Ні більше, ні менше, - кивнув у відповідь Жрець.
Астролябія тільки руками розвела.
Тепер розкажи свою історію. Що ти з ним не поділила, раз тебе з Міста вигнали?
О, це довга історія, - Астролябія усміхнулася, - її чорна шкіра відбивала сонячні промені, а в глибині очей потельнькував Оріон, - колись, жрече, я теж була підключена до загальної мережі. Але я там переважно читала старовинні електронні книги чи дивилася фільми, шукала різну цікаву інформацію. Патрік спостеріг, що я вмію читати. З цього все і почалось. Знаєш, люди у місті читати вже не вміють, навіть абетку забули, тому Патрік може навіяти їм будь-що. Будь- яку найбезглуздішу ідею, ніхто навіть пальцем не поворухне, щоб перевірити, хороша це ідея чи погана. А я не просто читала, жрече, я перевіряла деякі його ідеї та інформацію. Звичайно, це видалося йому небезпечним. Як гадаєш?
Гадаю, що поки що вірю тобі, - просто відказав жрець.
Він якось вийшов на мене, почав вивчати мою діяльність в мережі, визначив усіх моїх друзів чи близьких людей, зібрав усю інформацію, яку тільки міг знайти про мене: і добре, і погане. 
Уявляю, - іронічно усміхнувся жрець.
Отож бо, а потім підняв проти мене цілу компанію. Справжній хм...чорний злив. 
 Жрець перестав їсти сливу, хоча це була не перша, викинувши її кудись за плече. 
А потім що?
Що?
Те, що зі мною перестали спілкуватись друзі, рідні, бо усі повірили в цю маячню. 
Як же могли ось так узяти й повірити?
Не знаю, не просто повірили, а кожен, я так розумію, ще й від себе докинув до цієї історії. Кожен зумів щось згадати. Ніхто не залишився осторонь. 
 Астролябія тепер вже просто сиділа й дивилася прямо у глибину очей жреця. Він теж дивився мовчки з-під лоба, але видно було, що в його голові народжу.ться свої думки. 
Але, жрече, я зла не тримаю. Хай вже по тому багато води утекло.
Точно, - кивнув жрець, - Ріка- віща, час мудрий, все проходить, погане треба забувати, а добре пам*ятати.
Да, жрече, я теж так думаю. Я й стараюся згадати усе найкраще, але бачити їх не хочу. 
То скажи мені тепер, як можна йому зашкодити? 
Патріку? Хм...та хто-зна...Він штучний інтелект, найпотужніша самоконтрольована цифорова програма з надскладним кодом. Там такі захисні програми стоять, що не обійдеш ніякими вірусами. А люди його самі охороняють, бо й він забезпечує їм захист. 
Ти говориш про комп*ютери, а я говорю про дещо інше. Він же до людей підключений, кажеш?
Кажу, - проказала Астролябія.
Значить можна використати людський фактор, - з очей жреця давно вже збігли лукаві іскорки, тепер обличчя стало суворим та незворушним. 
Але це ще не все, - докинув жрець, - розкажи про непроявлених.
Нічого про них не знаю, - відповіла Астролябія, - хоча багато чула. 
Теж вірю, - сказав жрець, - що ж, відьмо, тепер тобі треба відпочити. А завтра я тебе ще про дещо запитаю. 
     Очі в Астролябії давно вже злипалися, але вона тримала марку. Тепер обличчя жреця знову трохи відтаяло, він знову іронічно й лукаво усміхався. Відійшовши від дверей, широко повів рукою, запрошуючи її всередину.
   У хаті було затишно та приємно пахло зіллям. Астролябія побачила піч, великий дубовий стіл з довгими лавками, на покуті стояв золотий житній сніп, на столі - тарелі з наїдками, пахло шкірою та тютюном, хоча при ній жрець не палив. Хата була простора, а з цієї вітальні був вхід до інших кімнат. Там були просторі ліжка з мережаними ковдрами, так само пахло зіллям, а на стінах були розвішані пучечки різноманітних трав. 
Е, ні ...не тут..від цього голова болітме, - жрець повів Астролябію у наступну кімнату, - і не тут, бо від цього..хм...ну це не зараз, хоча чому й ні...ну не сьогодні... - жрець затнувся і почервонів. 
    У наступній кімнаті він врешті зупинився, уважним поглядом обвів трави, кивнув сам до себе та наказав лягати спати. Астролябія не стала задавати зайвих питань, сковзнула під ковдру та у наступну мить вже спокійно сопіла, видивляючись сни. 
  Ранком її розбудило потужне сонячне проміння, що било їй прямо в обличчя. Вона розплющила очі, озирнулася навколо та пригадала, де знаходиться. За вікном роздавався розмірений стук заліза. Вона встала з ліжка, охайно його застелила та пішла через усі ті кімнати, які пам*ятала з вечора. Але, на її подив, кімнати були геть порожні. Скрізь було дуже чисто виметено, підлога й стіни пахли зіллям та травами, скірзь панував лад та якась просвітлена гармонія. Але увійшовши до вітальні, дівчина усе ж таки зрозуміла, що оселя чоловіча: скрізь було розвішане чи просто так лежала різноманітна зброя, розгорнуті сувої мап, на підвіконнях лежали стоси книг у гарно оздобленних обкладинках, очевидно, це були старовинні фоліанти, таких Астролябія ніколи й не бачила. Так само, як вчора, пахло шкірою та тютюном, дівчина підійшла до широкого вікна і розгорнула одну з книжок. Мова була їй не зрозуміла та й шрифт напів стертий:
Це латина. Є грека.  Є арабською.Знаєшся на цьому?
Книги люблю, але цих мов не знаю. 
   Жрець стояв на порозі. Ходімо тепер. Вона вийшла услід за ним на широке кругле подвір*я. Це коло утворювали кілька таких самих хатин, як та, що належала жрецю. Біля однієї з них Астролябія й побачила того, хто дзвінко вистукував залізним молотом по ковадлу. Від ковадла летіли іскри в усі боки, а коли вони із жрецем проходили повз, той посунув її подалі.
Відійди, бо відлетить калево та припече тебе, - пробурмотів жрець. Суворий ковач навіть очей на них не звів. 
 Йшли вони не довго, а потім опинилися на широкій галявині, посеред якої стояв величезний розложистий дуб. Під дубом зібрався вже чималий гурт друїдів, які тихо гомоніли між собою.
Починаймо вже, бо на часі, - сказав жрець.
 Чоловіки почали лагодитися  навколо дуба, потім вони всі сіли на землю, підібгавши під себе ноги, заплющили очі та поринули в медитацію. Жрець же в цей час вже встиг швидко залізти на дуб та сів там на розгалуженні гілок, яке , чоевидно, вже не одне століття слугувало сідалом для жерців- друїдів.
Підійти та встань спиною до стовбура, - наказав жрець.
Нащо то?
Потім скажу. Так треба. Закрий очі. 
І що тепер? - спитала Астролябія, після того як усілася під дубом, притулившись до нього спиною.
Рот закрий. Слухай серцем.
   Астролябія так і зробила. Спочатку нічого не було. Крізь повіки просвічувало сонце, спина нила від незручної пози, трохи хотілося їсти та пити. Через кілька хвилин їй стало нудно і вона поринула у власні думки, згадуючи будинок та те, як танцюють пилинки у сонячному промені, коли сидіти собі тихо у фотелі, підібгавши під себе ноги. Згадала спокій і затишок, те ще своє чекання. Останнім часом вона постійно чекала то Ярчика, то Йонаса, які часто кудись ходили. І тепер перед її внутрішнім зором з*явилися обличчя її усміхнені та щасливі обличчя її друзів, таких, якими вона їх пам*ятала у різні хвилини. 
   Але врешті у спокійний плин її думок стало вриватися щось інше: чи то шепіт, чи то голос, чи то якесь нерозбірливе шамротіння. І тоді вона зрозуміла, що чує, як говорить дерево. Вона колись чула від інших та читала в книгах, про дерева, що говорили, але з нею таке відбувалося вперше. Воно було прадавнє, таке, що не пам*ятало своє народження, але пам*ятало,я к вигналося вверх за молодих літ, як пнулося вгору до сонця, розчепіривши своє кострубате гілля, ловлячи ним, як павук ловить у павутину комашок, дорогоцінну енергію й тепло, вбирає в себе усе, що так щедро посилає синє безмежжя, як спрагло слухало вночі голосу зірок, всотувало його в себе, як губка всотує вологу. Як він, цей міцний і потужний здоровань, вигнався понад своїх братів, як віками навикав природної сили і краси, сам-на сам із землею, повітрям, дощами та грозами, як самотужки вчився вистоювати у найлютішу бурю, як мовчав, але говорив з зірками. Астролябія бачила, як прийшли сюди люди, ті самі кремезні чоловіки, як довго прислухалися вони до дерев та говорили з кожним, а потім забрали його братів, а залишили його. Візії були такі яскраві, що вона захлиналася від захоплення і сльози текли її обличчям. Потім люди збудували це укріплення та стали приходити до нього, говорити з ним. Багато таємниць, що раніше належали лише Ріці чи зіркам у нічному небі, довірив він цим людям. І вони не обманули його. Він уважно спозирав за ними через землю та через воду, - ці люди були великими цілителями і завжди допомагали тим, хто цього потребував. Тепер він говорить з нею, дивною жінкою без минулого, без теперішнього. Але …
  Раптово у її візіях виникло незвичайне обличчя: білі прозорі очі, пасма білого волосся, бліда, як сніг, шкіра...твердий крижаний погляд, і не було у тім погляді ні пощади, ні зволікання, але ненависті теж не було.
Покінчи з цим, - почула вона вже знайомий шепіт. 
 Її винесло з цього видіння, вона відчула, наче її вдарило щось ізсередини там, де серце, воно ледь не вискакувало з грудей, а повітря вирвалось з легень  одним поштовхом, наче її проткнули чимось наскрізь. Вона хапала ротом повітря, а жрець вже стояв поруч та уважно дивився їй в обличчя.
Він чекав, доки її дихання знову стане рівним, а погляд спокійним. 
Хто це? - спитав він.
Хто хто? - в перший момент Астролябія його не зрозуміла.
Та біла відьма - хто?
У вас всі відьми? - вона вже трохи приходила до тями, тому могла говорити у своєму звичному тоні.
Ні, не всі. Відьми  - це відьми. 
Не знаю. Дивне обличчя. Але, здається, я щось пригадую.
Ну, то пригадай вже нарешті. Це важливо.
Це та мисливиця, -нарешті пригадала Астролябія. - Я її не бачила, але Ярчик бачив у кришталевій кулі у Віщих Сестричок. Сказав, що вона альбіноска. Лакі. 
Отакої, - жрець здавався озадаченим, - відьма на відьмі й відьмою поганяє. Відьомське кодло.
Що? Маячня якась, жрече, я зголодніла. 
Ага, - він зробив іронічний запрошуючий жест, - то ходімо, сніданок вже готовий. 
Якби сказав де у тебе що, я б сама приготувала, - спересердя відповіла Астроялбія.
Ти наша гостя, - щиро здивувався жрець, - ми що одну відьму не прогодуємо?
  Задоволений своїм кпином, жрець попростував через галявину до крайньої дубової хати.
  Вони виплутали з вуличок поселення і знову підійшли до його оселі. На подвір*ї під черешнею стояв стіл, накритий білосніжною мережаною скатертиною, на ньому столи кринки з водою та ще якимись напоями і тарелі з печеним і вареним, з солодощами та іншими стравами. 
Сідай, - сказав жрець, - снідай.  Пізніше ще підемо до дуба.
А що зі мною там сталося? Я наче бачила візії. Це було схоже на те, що будинок іноді показує: я бачила минуле, тих, хто збудував Кут, побачила багато цікавих речей. Навіть зірки.
Це священний дуб. Його треба шанувати, при ньому не можна ні лаятися, ні думати про погане, бо він злість чує, і тоді вже нічого не покаже. 
Але він показав мені зірки. Та нічне небо.
То, мабуть, через те, що він відчув у тобі сам. Це пов*зане з цими зірками.
Це сузір*я Оріона, - бовкнула Астролябія з напханим ротом.
Ага, - тебе що не вчили, що розмовляти з напханим ротом не можна? - докинув жрець. Сам він майже нічого й не з*їв, лише терпляче спостерігав за дівчиною. 
Ні, не вчили,- усміхнулася Астролябія, - я в лісі народилася.
Хм…- жрець змовчав,але уважно подивився на дівчину, - та Лакі, мисливиця, проя ку ти говорила, розкажи про неї, що знаєш.
Ну, я нічого й не знаю. Вперше почула про неї вчора від Ярчика, як він від Віщих Сестричок повернувся. Разом з чугайстром…
Чугайстер? Тримайте мене семеро, - засміявся жрець, - І що по тому було?
Ярчик розповів про непроявлених, та ще те, що Віщі сестрички послали його у місто за Лакі. Відшукати і привести. 
Так, - це вже щось, - задоволено кивнув жрець, - іноді від відьом теж є користь. 
А Йонас повернувся з Міста…
Ну, - чекав жрець.
Але в цей момент Астролябія допалася до кринки з якимось солодким напоєм, довго пила, показуючи на мигах, що дуже пити хоче, а напій смачний. Жрець закотив очі під лоба та голосно втягнув носом повітря. 
Розказав, що Патрік мене хоче забрати. Хоче, щоб я його народила.
Патріка? - уточнив жрець.
Уяви собі,  - Астролябія вже шумно жувала якийсь пляцок,- Патрік попросив Йонаса вписати йому в програму молекулу ДНК. Він створив якийсь особливий смарт-чіп, хоче вживити ембріону в голову. А тоді народиться, як звичайна людина. Чіп начеб -то створений з усіма нейронами, так, що зможе повністю підживитися до нервової системи. 
Нащо йому таке, - замислився жрець, - якщо він і так потужний та всесильний?
Ну щодо Лакі, мені все ясно. Віщі Сестрички покликали мисливицю, щоб доручити їй полювання на непроявлених. Але як же вона зможе їх побачити? Вони хотять спробувати застосувати якийсь гіпноз чи чари, щоб вона могла їх бачити.
Ми теж так подумали, - Астролябія вже перестала жувати, а тепер просто дивилася незворушне обличчя жреця.
А от химерної ідеї Патріка щось не збагну, - жрець уважно дивився в очі Астролябії. Вона з подивом відчула, як якась дивна магнетична сила затягує її, наче у незвіданний вир, - от бачиш. Не він тобі судився.
 Жрець підморгнув, але при цьому помітно почервонів. 
А ти знаєш, хто судився? - стряхнувши кучерями спитала дівчина.
Точно,  знаю, - явно знущався над нею жрець, - але не скажу. Не на часі. Але й це ще не все,- загадково перевів він на інше,- ту білу відьму нам треба забрати на Кут. Вона твоя -  ментальна пара.
Е...Що? Яка пара? 
Ментальна.
Що? - обурилася Астролябія. Її очі округлилися і рот набув форми букви “О”. 
Ладно, я пожартував. Але не про Лакі. 
Поясни, що це означає?
То слухай і рот закрий, бо джміль влетить. Я побачив вас разом: тебе і Лакі. Вона твоя ментальна пара. То так, ніби ви разом- одне ціле. Те, що в тобі запитання- у ній на нього відповідь, і навпаки. Вам треба зустрітися, тоді ваша сила активується. Без тебе вона нічого з непроявленими зробити не зможе.
Вона - як сестра?
Атож, - замислено кивнув жрець, - як...але не сестра. То кажеш, твої друзі в Місто пішли за Лакі.
Да, - кивнула Астролябія. - Усі пішли: Йонас, Ярчик та чугайстер.
А він навіщо?
Сказав, що може їх бачити. Хоче, мабуть, дізнатися, скільки їх та що роблять. 
Теж непогано. Але Лакі ми повинні привести сюди. Нам потрібна біла відьма.
На бога, а якщо вона не відьма?
Ввечері ми знову до дуба підемо. А до того я спробую з нею зв*язатися.
В тебе є смарт-пристрій? - здивувалася Астролябія.
Ще помізкуй, - відказав жрець, - у нас є краще- дерева…
Дерева? Але, наскільки я пам*ятаю, у Місті дерев не так і багато.
Я знаю два чи три. колись у Місті були потужні дуби, - усміхнувся жрець, - були й друїди. Дещо й зараз є, тільки треба знати, де шукати. 
Де? Розкажи!
   Але жрець вже наче в повітрі розчинився. Астролябія здивовано оглядалася, але так і не второпала сказати, куди і яку мить той щез. У наступну мить щось темне закрило їй сонце, вона відчула, наче велетенська тінь лягла їй на обличчя. Обернувшись побачила незворушного ковача, що стояв прямо за її спиною.
Ходімо, відьма, - просто сказав він.
Та що? З вами? Таке? У мене ім*я є!
Це довго, - ковач терпляче чекав, поки вона встане та обтрусить сукню від крихт. Потім без зайвого слова пішов вперед.