Розділ 2.6

— То я маю лише домогтися аудієнції, передати дарунки й вмовити його почекати?

— Саме так. Виграй для нас кілька місяців.

— І все? — підозріло уточнила я. 

— І все. 

А оце вже точно брехня. Навіть якщо я залагоджу справу, потім мене так само безцеремонно повернуть назад, до щасливого нареченого Джейкобса, як там його — макель… акель… — словом, бургського.

— Втім перемовини можуть виявляться напруженішими, ніж ти уявляєш. Раптом виникнуть складнощі, дозволяю пустити в дію свої чари без огляду на наслідки. — Я аж сіпнулася, що не лишилося непоміченим Адріаном. — Звісно, я кажу лише про жіночу магію: флірт, улесливі компліменти, танці-обіди, всі ці романтичні торкання, ну, загалом, ти вже не дівиця, тож дій на власний розсуд. 

А як же пишномовні розмірковування про честь та репутацію? От же старий зводник! Я зашарілася. Ну звісно ж, для такої ролі ані сам король, ані принц не підійдуть, хіба що князь Елвін має зовсім збочені смаки. Втім сподіваюся, у подібних крайнощах навряд виникне потреба, адже найефективнішою моєю зброєю завжди були мізки, а не те, що ховається під корсажем. 

— Зрозуміло, мій королю, — я смиренно опустила очі. — Проте маю зустрічну умову.

По обличчю короля пронеслася хмаринка здивування.

— Яку це ще?

— В разі успіху я хотіла б отримати офіційну посаду представника Локвіль-Бургу в Ноктеліоні й титул дами роду Саксум, аби назавжди закрити питання мого статусу.

Адріан незадоволено насупився, підвівся й заклав руки за спину.

— Ти хочеш назавжди лишитися в Ноктеліоні? — безпомилково переклав він моє прохання. — Кинути родину, батька, сестру та братів, мене…

— Я хочу принести користь короні й готова бути наполегливою та рішучою, аби виконати ваше доручення. Але також хочу нарешті позбутися пліток за спиною, ваше величносте, — виправила я, ледь не втрачаючи свідомість від хвилювання. Ну давай же, давай! Адже це такий шанс!

Він помовчав, ніби подумки зважував моє нахабство й користь, яку можна з нього отримати. 

— Як забажаєш, — врешті кивнув Адріан. — Даю тобі слово.

— Дякую, ваша величносте! — я знов присіла в реверансі.

— Ти завжди була розумною, Ебігейл. Не сумніваюся, що ти впораєшся. Ну, а тепер йди, відпочивай. Буду радий бачити тебе на сьогоднішній вечері.

На ватяних ногах я вийшла з кабінету та з приймальні, і лише у коридорі дозволила собі спертися плечем на стіну. Коліна тремтіли, долоні спітніли, а серце калатало, наче переляканий птах.

Але я виграла цей раунд й відстояла те, чого справді прагнула всі ці роки: шанс на власне незалежне життя!