12. Галина

Марічка останніми днями була якась дивна. Шарілось невідомо від чого. І вона знала, що я помітила. На моє німе питання вона знижувала плечима. Останні кілька днів в селі все втихомирилось. Селяни призабули про скандал у комендатурі, а я вже звикла на здивовані погляди у спину. Люди любили пліткувати. Я і сама була такою. Ми з Іванкою мали слабкість поперемивати усім кісточки. Той факт, що Іванка жила у гуртожитку робив її неймовірною пліткаркою. Подруга знала останні новини та історії з перших вуст і завжди розказувала мені. Ми безтурботно сміялись, не думаючи, що, можливо, предметам насмішок та пліток не було настільки весело.

Тепер я була об’єктом для обговорення. Люди перешіптувались, тицяли пальцями. Я впевнена – плітки розійшлись зі швидкістю світла. Доходило до повної дурні – що я коханка Гінкельберґа. Ха! За кого вони мене мали? Хоча, хто його знає? Більшість селян знали один одного мало не з народження, вони виросли разом і були разом коли напали німці. А я була чужою. Навіть для своїх.

З такими думками серпень потроху минав. Люд готувався до врожаю восени. Спека спадала під вечір, дозволяючи дихати під сонцем пізнього літа. Цього дня Марічка була сама не своя. Ледь не розбила тарілку, зашпорталась за власну ногу та кулею літала наверх туди-сюди.

- Що з тобою таке? – я схопила її під лікоть, коли вона повернулась назад, прибігши з другого поверху.

- Усе нормально. – вона акуратно забрала мою руку та зникла на кухні. Я фиркнула та закотила рукави. День довгий, я ще її розколю.

Розколоти не вийшло. Більшість дня ми пурхали над солдатами, приносячи їм їсти. Потім прийшов нацистський лікар і попросив занести їжу в госпіталь. Довелось нам з Марічкою йти і туди. По дорозі назад я знову спробувала розговорити її.

- Марічка…

- Так? – вона була схожа на хвору. Щоки червоні, дихання збилось. Здавалось, її лихоманило.

- Що сталося? Ти ніби хвора. Скажи, це щось в сім’ї? Якщо так, то я не буду розпитувати.

- Ні. Вдома все добре. Листи приходять регулярно. – дівчина замріяно усміхнулась. Згадка про батька та братів завжди піднімала їй настрій. Листи були знаком, що вони живі. Але усмішка Марічки була недовгою. Назустріч нам ішов Ганс. Юнак коротко нам кивнув і на долю секунди затримав погляд на Марічці. Вона закусила губу і опустила погляд униз. Щоки в неї стали ще більш червоні. То от у чому справа!

- Галюсю, можна тебе попросити?

- Звісно. – я вже наперед знала що вона скаже. Їй подобався Ганс. І це лякало її. Не дивно, я б теж злякалась.

- Ти можеш сказати тому ад’ютанту щоб він перестав носити мені квіти?

- Він носить тобі квіти? – то це взаємно! Ну ми і влипли! Ганс був хорошим, але він був нацистом. Ще й помічником найгіршої тут людини. Після Бернда. Мене охопило розгублення.

- Так. Пару польових квіточок. Уже чотири дні підряд.

- Ти впевнена що це він? – я озирнулась. Ганса уже не було видно. Проте, його погляд не давав спокою. Дивився він на Марічку інакше, ніж на решту. Без вдаваної ввічливості.

- Та… - протягнула Марічка. Вона нарешті глянула мені в очі. Засоромлена. Мені кортіло її обійняти та втішити. Але на вулиці це робити не варто було. Викличе забагато питань. – Сьогодні зранку зловила на гарячому. Добре, що мама ще спала. Ото було б крику!

- Добре. Я скажу йому. – відповіла я через кілька хвилин. Ми якраз підійшли назад до кафе. Марічка вдячно усміхнулась та полегшено видихнула.

- Дякую. – прошепотіла вона і взяла мене під руку. Тепер вона була схожа на себе. Тепер над мною зависла проблема – як це сказати Гансу?

Думати я мала достатньо часу. На щастя, Ганс поїхав кудись з Гінкельберґом через місяць. Та і Бернда ніде не було видно. На якусь мить ми всі видихнули. Час минав швидко. Вересень світив прохолодним сонцем, обіцяючи бабине літо. Пані Пазя попросила мене сходити до лісу по гриби. Стефа захворіла, тому мати не могла залишити її. Я з радістю погодилась. Ліс був моїм улюбленим місцем. Там легко було сховатись від зайвих очей. Він не був дуже густим, щоб заблукати, але і гаєм його не назвеш.

Я обережно переступала гілки. Чим далі я йшла стежкою, тим частіше мені траплялись гриби. Закотивши спідницю, я переступила через стовбур великого дерева. Кошик потроху заповнювався. Пташки співали над головою, а сонце завертало за обрій. Вітер ставав прохолодним. Треба буде вже вертатись.

- Агов! – якийсь голос окрикнув мене, коли я вже повернула на вихід. Озирнувшись, я нікого не побачила. Але голос повторив: - Агов! Дівчино! – я закрутила головою вліво-вправо. Нарешті я побачила власника цього голосу. Десь за тридцять метрів від мене біля дерева стояв юнак. Він покликав жестом мене до себе. От бляха! А раптом то якийсь маніяк?

- Ходи сюди! – з-за дерева ліворуч вийшов ще один. Скільки їх тут? Так, годі. Я на дурепу не схожа. Розвернувшись, я пішла геть. Позаду почулись кроки. Вона побігли за мною! Бляха, бляха, бляха!

- Ну ти і швидко ходиш. – перед мною зупинився молодий хлопець. Я позадкувала. В роті пересохло. Навіть якби я хотіла закричати, сумніваюсь, що в мене вийшло б.

- Що вам треба? – пискнула я. Господи, який сором! Голос був схожий на побічну дію гелію.

- Ти з цього села?