7. Галина

Ніколи не думала, що я настільки фарширована львівська пані. Коли мені вперше показали лазню, що була на вулиці, поруч з туалетом, що теж був на вулиці, мені хотілось впасти. Самостійно помити голову вдалось десь з третього разу і то зі сльозами. Мило було господарське, тому мої і так не густі коси перетворились на солому. Але якщо не враховувати гігієнічні процедури, до яких я звикла за кілька днів, все більш-менш було привичним. Я допомагала Меланії по дому, деколи годувала худобу, хоча мені більше не дозволили близько підходити до кіз, після випадку, коли я ледь не подоїла козла.

На другий день Ігор познайомив мене зі сусідами. Поруч жило небагато сімей, в кожній когось бракувало. Хтось загинув у складі радянської армії, когось розстріляли нацисти, когось відправили остарбайтером до Німеччини. Хтось просто зник. Відчувалось, що кожен пережив уже достатньо горя. Але все одно, люди вірили у добро. І у Бога. Набожність не дивувала мене. Мій атеїзм зник, бо опинившись тут, перше, що я проговорювала подумки кожного ранку, були молитви. Вони допомагали мені не поїхати розумом. Сусіди виявились простими і приємними людьми. Через дорогу трохи збоку жила пані Пазя з дочкою, навпроти пан Брицький, якого обожнював Михайлик. Через дві хати проживала пані Марися з чоловіком Василем.  

Пан Брицький – літній чоловік з довгими сивими вусами без вагань і зайвих питань допоміг мені. За легенду взяли, що я його внучата племінниця зі Львова. А так як у його домі було мало місця, до того ж мав приїхати якийсь новий солдат, що житиме у нього, мене розмістили у його хороших знайомих Розумовських. Тобто у моїх прадіда і прабабці.  

Усі, з ким мене знайомили спершу з підозрілістю дивились і перешіптувались, але потроху недовіра зникла. Я їх прекрасно розуміла, з боку це виглядало мінімум дико: я з’явилась нізвідки, мов сніг посеред липня, з словечками, про які ніхто ніколи не чув. Позбутись сленгу виявилось важкувато, але реально. Я згадала як колись Орест тільки те і робив, що виправляв мене з міною магістра української філології.

Дивно, але у деякі дні я майже не згадувала сім’ю. Німці всіх змушували працювати і я не стала винятком. Через швидкий приїзд командира у комендатурі стояв рейвах і аусвайс мені зробили, з допомогою пана Брицького, швидко. Звичайно, я пройшла справжній допит, зі всіма дотошними питаннями. Деколи ставало страшно, що розкриється брехня і тоді всій моїй сім’ї настане кінець.

Працювала я у кафе пана Брицького разом з Марічкою. Воно було на першому поверсі колишньої сільської ради, де тепер була комендатура. Кафе було невеликим, десь з десяток столиків. Марічці було вісімнадцять, тому ми швидко порозумілись. Вона розповіла про все, який тут побут, як працювати в кафе. Дівчина трохи знала характери солдатів, що були на кшталт головними, тому я знала, кому краще взагалі не з’являтись на очі. Жила вона навпроти комендатури разом з матір’ю. Батько та троє братів були на фронті, тому більшість часу Марічка ходила сумна. І потай стирала сльози, думаючи, що я не бачу.

Спершу драїти столи, підлогу і посуд зіпсували мій манікюр і шкіру рук, а пізніше я вже і не зважала на свій зовнішній вигляд. Іванка, напевно б вжахнулась, подумала я, всоте протираючи стіл..

 - Ти збираєшся протерти в ньому дірку? – запитала Марічка, протираючи склянки за барною стійкою.

Стояла страшна спека. Пан Брицький попросив зробити санітарний день у кафе, тому сьогодні я буду позбавлена неприємного спілкування з деякими солдатами. На вулиці стояла пилюка, але ми все рівно повідчиняли вікна, бо всередині можна було зваритись. За зачиненими дверима виднівся хол комендатури, де всюди бігали туди-сюди солдати. Вчора нас змусили вимити весь перший поверх і сходи. Можливо, тому сьогодні ми «відпочивали».

 - Цьому столу все рівно вже не допоможеш. Цікаво, чого всі такі знервовані? – мовила я, підходячи до Марічки і забираючи в неї тарілки.

 - В селі кажуть сьогодні має приїхати той їхній офіцер, що буде тут всім керувати. Якийсь кат, швидше за все. – буркнула Марічка, відкидаючи пасмо чорного волосся з чола. – Ніби нам так легко тут виживати.

 - Тихше, Марічко, ти ж знаєш, що стіни мають вуха. – шикнула я на неї.

Її довгий язик міг стати для неї великими проблемами. Зеновій Карлович не раз і не два казав нам обом про це, але якщо свій власний язик я деколи не могла контролювати, то хоч зупинятиму Марічку.

Наближався полудень та і ми вже закінчували. На вулиці стало немилосердно і я підійшла зачинити вікно. Краще не підходила б. Біля входу стояли солдати і курили. Серед них були Отто і Фрідріх, що жили у Марічки вдома. Вони були настільки гордовиті, що не розмовляли з нею і її мамою. І виселили їх жити у сіни, зайнявши їхні кімнати.

Але крім цих двох негідників там ще стояв Бернд. Той не давав мені проходу. Той, якого я зустріла в перший же день. Низькуватий і з огидною борідкою, він нагадував бездомного, а самооцінку мав ого-го! Я терпіти його не могла, не лише тому що він був нацистом, хоча визнаю, що це основна з причин. Неприязнь моя росла від його ставлення. Ненавиділа, що він до всіх ставився як до худоби, навіть до деяких солдатів. Щодо мене, то тут взагалі була клініка. Ніби я ніхто і ніщо, бо українка, а він німець. І він має право ставитись до мене як до приватної власності.

Спочатку я слухала дифірамби, та коли Бернд зрозумів, що мені до лампочки його квіти і вірші, то він почав мене переслідувати. На щастя, його частенько не бувало в селі та і додому я поверталась разом з паном Брицьким чи Ігорем. Якби ж я не знала німецької і справді не розуміла, що він там собі балакає. Деколи так хотілось послати його німецькою, щоб відстав, але я розуміла, що підставлю тоді усіх, особливо Ігоря та Меланію.