3. Антон

Коли на горизонті з’явились дві жіночі фігури, я докурював третю сигарету. Я кинув недопалок до смітника і пішов їм назустріч. Іванка, як завжди, щось розказувала, не закриваючи рота, а Галка мовчки її слухала, часом киваючи. Вона якраз помітила мене, коли я підійшов до них.

 - Привіт, Антон. – привіталась вона і я кивнув їй. Я знав, що великої любові вона до мене не відчуває, тому старався якомога рідше потрапляти їй на очі і поменше говорити. Як казала Іванка: «В тебе дурнуватий гумор»

 - Привіт, Іван. – я чмокнув свою дівчину у щоку і розвернувся до Гальки боком. – Ну, що йдемо на трамвай?

Галька не зрозуміла мого жарту, або просто проігнорувала його, але ми поправили лямки своїх рюкзаків і рушили до переходу. Був вже майже полудень, тому сонце припікало сильніше, небо було в хмарах і стояв повний штиль. Трамвай зустрів нас духотою і запахом поту, але, на щастя, людей не було багато. Бо тільки Іванка могла придумати попертись кудись в глушину в неділю.

 - Ти хоч знаєш, нащо ми туди їдемо? – запитав я, коли ми стояли на пероні.

 - Нам Карл Маркс розказував, що там є якісь старі поховання часів війни. Має бути велика група археологів-магістрів. І природі непогана. – прощебетала Іванка, кинувши до рота жуйку.

«Карл Маркс» або Карл Михайлович був викладачем у Іванки весь минулий рік і, здається, вона потрапила під ненормальний вихор його ідей і поглядів. Цей чоловік думав, що він чоловіча версія Лари Крофт, тому всю молодість він проїздив Україною в пошуках всяких скарбів і поховань. А тепер Іванка потроху перетворювалась у нього.

Здається Галька полегшено видихнула коли почула про викладача. Можу посперечатись, вона боялась, що у її подруги поїхала стріха. Оголосили прибуття нашого поїду і ми залізли в вагон.

Коли ми всілись, дівчата відразу повідкривали пляшки води і змусили мене відчинити вікно. Я витягнув з рюкзака книжку і, відкривши на потрібній сторінці, почав читати. Поїзд рушив і у всі у вагоні посідали. Чим швидше ми їхали, тим свіжішим ставало повітря і я задоволено вдихнув і голосно видихнув. Іванка сиділа в телефоні, а Галина, здається, спала. Я продовжив читати.

 - В тебе є щось поїсти? – запитав я, торкнувшись руки Іванки, коли в животі забурчало.

 - Що? – вона витягнула навушники з вух. – Ти щось казав?

 - Їсти ти взяла щось? – нетерпляче знову спитав я.

 - Та. – буркнула вона і потягнулась до рюкзака. – На. – її рюкзак впав мені на коліна, а Іванна повернулась до гортання стрічки у твіттері.

Я знайшов у рюкзаку пачку крекеру і відкрив його. За вікном майоріли рівнинні краєвиди, оброблені поля, самотні дерева, подекуди я помічав селян, що щось робили на городах. Крекер хрустів у роті, я майже заплющив очі, як хтось потягнув мене за рукав футболки.

Праворуч сиділа стара циганка. Закутана в червону хустку з якої виглядало сиве волосся і з зморщеним обличчям і руками, з перстнями на кожному пальці, вона нагадувала мені Бабу Ягу з казок, які розказувала мама.

 - Поворожити тобі, солоденький? – голос, на диво, був молодий, що я майже завмер. «Не дивись їй в очі, не дивись» Я розсміявся, одночасно копнувши Іванку ногою.

 - Ні, дякую, я не вірю в ворожіння.

Іванка схвильовано витягнула навушники і поклала телефон в сумку. Вона підвелась і жестом показала мені помінятись з нею місцями. Я встав, мене штовхнули «своїми прекрасними стегнами» і я приземлився біля Галини, яка здається справді задрімала. Бо її не розбудив навіть досить гучний діалог навпроти.

 - Мені, мені поворожіть. – в Іванки очі стали, мов п’ять копійок і я подумки ляснув себе по чолі. – Розкажіть мені про майбутнє.

 - За певну ціну, золотенька. – проспівала циганка і в мене в душі заскрипіли погані нотки.

 - Ага, звісно. – Іванка витягнула сотку з джинсів і тицьнула циганці.

Я підняв очі до неба, ну як до неба, до стелі вагону і молився, щоб нас не пограбували. За що? Ну, чому Іванка така простодушна?

 - Щаслива будеш, хоч не зразу. – циганка зиркнула на мене і я ледь не запищав. – Багато кавалєрів поміняєш, але лише до одного вернешся. Університет закінчиш, дітей матимеш багатенько. – Іванка скривилась, вона взагалі не збиралась народжувати. Я тихо хихикнув. – Довго проживеш, але, дивись, не вір всім друзям, зрадять тебе, солоденька, і не раз.

Циганка відпустила руку Іванки і доторкнулась до коліна Гальки. Вона відразу прокинулась. Глянула на мене і перевела погляд на жінку.

 - А ти не хочеш знати своє майбутнє? – циганка нахилилась трохи вперед і Галина випрямилась, щоб сидіти подалі від лиця старої.

 - Ні, дякую. – різко відповіла Галина, що я аж здивувався. – Я в таке не вірю.

 - Яке «в таке»? – криво усміхнулась стара. - В те, що втратила кохання на війні?

Іванка спалахнула, а я стиснув кулаки. Ця карга починала діяти на нерви.

 - Яка війна? Зовсім вже здуріла?! Йди геть!! – відрізала Галина. – Йди звідси, бо я зараз провідника покличу.

 - Скоро дізнаєшся, золотенька, скоро дізнаєшся. – відповіла циганка і піднялась зі свого місця.

 - Чого до дітей чіпляєшся?! – пролунав голос провідниці. Жінка середніх років йшла до нас і буквально виштовхнула циганку з вагону. – Ану пішла геть! На наступній станції вийдеш.