Глава №2.

Тісс різко стало дуже холодно. 

— Як знала, требо було тікати.. - тихо промовила Тісс. 

— Я тебе не видам. 

Очі Тісс просвітлішали, і вона навіть трохи посміхнулась. 

— Дякую. Це для мене справді багато значить. 

Лице Девіна не видавало взагалі ніяких емоцій, а Тісс помітила, що в нього також дуже знайоме обличчя. Вони поділили між собою білку-летягу, яку їли учора, та відправилися у путь. Девін їхав поруч із Тісс, інколи перемовляючись із неї парою слів. В Девіна був великий, шоколадного забарвлення кінь. Це була дівчинка, і її звали Клео. 

— Чому саме це ім'я? 

— Не знаю. Здається, воно їй підходить. 

— Може і так. 

Далі вони їхали у тиші, але Тісс не було часу на розмови. Так, їй кортіло не влаштовувати весілля, та взагалі не виходити заміж, але як же ж її сестри? При думці що Тісс наразі шукає увесь Лофьюр, вона щільніше натягнула капюшон на голову. Як там сім'я? Як мати? Вона не зрозуміла, що сталося, але побачила лише те, що вона лежить на холодній землі. Тісс акуратно обмацала своє обличчя, шукаючи кров, але нічого не знайшла. Посміхнулась куточком губ, а потім побачила чорні цятки, які наближаються до неї. 

— Ой. - лише і встигла промовити Тісс, поки не знепритомніла. Так, крові в неї не було, але її організм, який постійно сидів на дієтах дуже слабкий, і не звик до довгих поїздок, особливо верхи. 

Коли вона відкрила очі, сонце вже стояло дуже високо. Тісс лежала десь на теплій поверхні — її тіло було повністю розслаблене. Вона повернула голову, та зазначила, що білю це трохи завдало. Дівчина побачила Девіна, який дивився на неї. 

— Що? 

— Нічого. 

— Що трапилося, питаю? 

— А. Зрозумів. Ти з коня впала. 

— Як там моя Меріон? 

— Хто? 

— Конячка моя. 

Обличчя Девіна набуло дуже здивованих рис, але він раптом згадав, що це, мабуть, не дуже ввічливо. 

— Там. - він кивнув на невелику галявину, де і дійсно стояла Меріон, пощипуючи зелену, соковиту травичку. На фоні цього пейзажу вона здавалась не правильною. Чорний, як зоряна ніч, кінь, та зелена, яскрава галявина. Але Тісс зараз зовсім було не до цих думок. Вона знову вляглась, та зрозуміла, що лежить на своєму плащі. 

— Ну, хоч тепло. - тихо сказала вона. Девін зробив вид, що не почув. - куди ми будемо їхати зараз? - вона спробувала встати, та зрозуміла, що тіло в неї майже не болить. 

— На самий великий ринок на Ксарині. Ринок Метью Шілперга — мого товарища. Ми декотрий час зможемо пожити в нього, бо поки тебе шукають, мандрувати не зовсім безпечно. 

— Ти залишишся, чи поїдеш? 

— Подивимось. - Девін, скоріш за все, закінчив розмову, бо пішов за Меріон. Він був другою людиною, котру вона слухалась. 

*** 

На ринок вони доїхали вже ввечері. Майже весь час Тісс думала про сестер, тому навіть за дорогою не слідкувала.  

— Ось. - Девін обвів поглядом велику, повністю зайнятою людьми вулицю. Вони ледве протиснулись між великим натовпом людей. Девін вивів Тісс через вузькі вулички до самої далекої на ринці, невеликої хатинки. Вона побачила перед собою одноповерховий дом яскравого, сріблястого кольору. 

— Це? 

— Зараз. - юнак встав зі свого коня, підійшовши до дверей. Він постукав туди два раза, перериваючись на п'ять, а то і десять секунд. Тісс спочатку не дуже зрозуміла, що він робить, а потім до неї дійшло, що Девін та Метью мають шифр. До Девіна вийшов хлопець, схожий на нього. Він мав поголену під машинку голову, та темні, голубі очі. 

— Девін? 

— Так. І я з гостею. - він кивнув на дівчину, а Тісс, не зумівши нічого зробити, ніякого помахала рукою. 

— Іди з усіма знайомся. Ми з Девіном розберемося з твоїм конем. 

— Гаразд. Дякую. - Тісс одразу зайшла до хати, нічого більше не сказавши. 

В хаті дівчину зустріли не зовсім тепло. Тісс побачила там три дівчини, та три хлопця. 

— Привіт? - спитала вона, сівши на підвіконня, та звісивши з нього ноги. 

— Привіт. - відповіла їй білява дівчина з фіолетовими очима. - я Літа. 

— Приємно познайомитись. 

— І мені. Мабуть. Я є одною з приборкувачок драконів. - дівчина почала підпилювати нігті. 

— А в мене взагалі немає ніякого дару. Тому я..тимчасово більше не живу вдома. 

— Втекла? - сказала інша дівчина. Вона вже була альбіноскою, з довгим, повністю білим волоссям. В дівчини були два різних ока. Одне — повністю червоне, а інше ж — ярко-блакитне. 

— Так. 

— Я Шана. Це — Анрієль. - Шана кивнула на третю дівчину, яка спала. В неї було волосся, нижче ніж до плечей, бо на Ксарині бути з коротким волоссям жінкам не можна. В дівчини було фіолетове волосся, дуже, дуже темне, але фіолетове. 

— В неї темні очі, та дар води. Вона завжди дуже спокійна. - сказала Літа. - а от Шана — наш маленький вогник. - вона посміхнулась до неї, а Шана почала злиться. 

— Хлопці в нас не дуже люблять поспілкуватися, тож вибачай їм. Але в нас є декотрі пари, які кохають один одного. Шана, і Елліот. - Літа показала на хлопця в окулярах, та з довгим, русим волоссям. Наразі, він був дуже зайнятий тим, що читав книгу. Він був засмаглий, та мав не дуже густі брови. - Анрієль в нас має види на Метью, і, він, здається, також. 

— Літі дуже подобається Ніалл, але вона йому це ніколи не скаже. - пошепки промовила Шана. Здається, Ніалл був другим хлопцем. Він був зовсім не засмаглий, та мав коротке, зібране у дуже маленький хвіст волосся. Очі в нього були темно-зелені, трохи світліші за карі. 

— Не правда. - одразу зашарілася Літа. 

Тісс лише швиденько хихотнула. 

— А третій це крамар. - продовжила розповідь Шана. - ми не знаємо, як його звати, та, не знаємо, як він виглядає. Він називає себе А., та приходить, щоб продати декотрі речі. Іноді без речей, іноді, він просто сидить, та кудись дивиться. Чи на когось. 

Тісс здалося, що на неї хтось дивиться. І вона навіть зрозуміла, хто. Загадковий крамар. На його обличчі був блок — тож ніхто з них не міг побачити його лиця. Хоча — міг. Той, хто вище його за рангом. Якийсь купець, який має більше майна.