Глава №1.

Вітер тріпав руде волосся Тісс, не зважаючи на те, що вона була у плащі. Темно-фіолетовий плащ вона вдягла на себе для того, щоб дощ не заважав їй. Вона не знала, куди поїде. Не знала, чим буде заробляти на життя, та не знала, де буде жити. Але знала одне. Відтепер она офіційно вільна. Чи майже? 

— Батько це просто так не лишить... - тихо бурмотіла Тісс собі під носа, погладжуючи свого коня, Меріон. Чорна, велика, конячка ладила тільки з Тісс, інших вона до себе навіть не підпускала. Меріон здавалася з ніччю, поки Тісс намагалася вирішити, де вона буде сьогодні спати. Вона мчалася по полянам, бо вже виїхала з Лофьюра. Жити не в самому центрі міста у Лофьюрі, та і у всьому Ксарині вважалося привілеєм. 

Дівчина припинила рух на декілька секунд, а Меріон, наче відчувши зміну її настрою, також зупинилась. Тісс зупинилась бо нарешті побачила місце, де можна спати. Велика печера, освітлена всередині люмірами. Вони живуть абсолютно у кожній печері, та виглядають як світлячки, але це не зовсім так. Вони випромінюють світло навіть вдень, та в принципі, їх можна приручити, чи загнати в ліхтар. 

Тісс тихо заїхала в печеру, та почала оглядати її. Тут вже хтось був, бо дівчина побачила тільки-но розведений вогонь, та жарену білку летягу. Вона вирішила швидко попоїсти, поки її не спіймали на гарячому. Насправді, виявилося дуже смачно. 

— Мабуть, в того, хто приготував цю летягу, хист до готування. - облизнулась Тісс. 

— Дякую. - голос налякав її. Дуже сильно. Вона виставила свою єдину зброю — кинджал, та натягнула плащ більше на лице. 

— Хто ти? - Тісс з подивом відмітила, як тихо підійшов до неї незнайомець. 

Він сів навпроти неї, дивлячись на виставлений кинджал. 

— Сховай. - Тісс, чомусь, це зробила. - так ось. В мене таке ж питання. Я живу в цей печері вже майже дві години. - він театрально закатив очі, а Тісс не втрималась, щоб не подивитись на нього. 

Юнак виявився дуже вродливим. Темні, карі очі, та темне, коротке волосся. Воно було не зовсім коротке, бо, незнайомець, його, здається, чимось вкладав. Він виглядав неперевершено. Одяг на ньому був як у звичайного мандрівника — достатньо широкі штани, масивне взуття, кофта на поясі, сумка середнього розміру через плече. 

— Я Девін. - він простягнув Тісс руку, але вона відшатнулась від нього.

— Мені здається..наше знайомство...не дуже гарна ідея. - дівчина вибігла з печери, та осідлав Меріон, поїхала до найближчого лісу. 

— Там я зможу сховатися. - вона обернулась, та побачила, що незнайомець їде за нею. Сморід троллячий. Ріг єдинорога покусаний!

Тісс зрозуміла, що всі її зусилля марні, тому що незнайомець усе одно її наздожене. Вона розгорнула Меріон до печери, та вони перейшли на звичайний шаг. Юнак не зрозумів, що вона зробила, але під'їхав ближче до неї. 

— Вибач. Я не подумала. 

— Нічого страшного.

— Я, Тісс, до речі. 

— Якесь знайоме ім'я...

— Та ні, у Лофьюрі багато Тісс. - менше усього Тісс зараз хотіла, щоб її впізнали. Вона стягнула з обличчя капюшон, не дивлячись на Девіна. 

— В тебе дуже знайоме обличчя.

— Мабуть, бачились десь. - Тісс знала, що вони могли побачитись тільки на екрані телевізора. 

— Мабуть. 

До печери вони доїхали у комфортній тиші. Дощ, нарешті, закінчився, тож Тісс планувала лягти спати. Так вона і зробила. Підстелила на не дуже теплу землю свій плащ, та закуталася у нього. Вона заснула одразу, як її голова доторкнулась до плащу.

Зранку вона проснулась від чогось дуже, дуже настирливого погляду. 

— Так от, де ми могли бачитися. - Девін показав свій телефон, де було відеоповідомлення шукати Тісс. - ну що ж, Тісс, п'ята принцеса та донька короля Лофьюра, приємно познайомитись.