Залишити слід

4

Є люди, в яких не закривається рот, й вони вважають себе великими. Анкара не була з таких. Вона спостерігала, як ти мучаєшся в конвульсіях. Два метри додому, під боком Ісіда, сідай і їдь. Тоді чому ж тут.

Боляче, як же ж ламає. Не можна. Я де Левера. Вдих-вдих. Я де Левера. Вдих-видих. Вдих.

- Стоп. Невидимі гальма.- Не бори страх страхом.

- Я не борю, я взагалі не перемагаю.

- В голові що?

Та пропади ж ти.

Ще раз. І так до самого вечора. Ранок. Те саме. Не бори страх страхом. І тут на неї нахлинула морська хвиля, що пробивала до кісток, підпалювала на біфштекс печінку, замикала на замок легені.

- Ти сидиш у своїй печері, подалі від людей. А мене, змалечку, прозивають карою за гріхи. В мене немає голосу! Я німа, як риба й сліпа, як курка й ти кажеш мені не боятися? Мене згвалтували! А ти кажеш мені не боятися. Анкара різко відчула, вогонь й пар. Праворуч червона розплавлена лава, ліворуч північне сяйво.

- Я покажу як. Підійми пакети.

Марія підійшла до них.

- Підіймайся, піднімайся.

Клунок звично заворушився й звично злетів над поверхнею.

- Відходь.

Кілька кроків назад. Марія відійшла, пальці лоскотало.

- Відходь. Ще декілька.

- Підіймайся, підіймайся,- зап*ясток пік.

- Відходь.

Пакет рухався, їй назустріч, повільно, розмірено.

Він у моїй руці.

Вона тримає, ще трішечки.

- Відходь.

Дерево позаду, ще декілька секунд. Віття повільно шелестить Клунок в десниці. Хробаки, слимаки, гниль.

Вона таки це зробила.

-Надто повільно,-почула вона натомість.

-Вдихни-видихни.

Та провалися ти зі своїм диханням!

Ця какофонія не збиралася припинятися. Кожного дня одне й те саме, кілька місяців.

-Вдихни-видихни.

- Та годі вже!

- Підніми пакети,-ця фраза, вибішували її настільки, що Марія мріяла, задушити Наставницю.

- Ти помститися хочеш…

- Анкара, ти ж знаєш, я де Левера, а ми ніколи й ні перед ким…

- В тебе немає іншого вибору,- Анкара перервала її.

Їй не шкода цю дівчинку, просидівши в печері чортзна-скільки про таке, як жалість, жадоба, ненависть, забуваєш.

Того вечора, почувши цю історію, Анкара все зрозуміла.

- Вдих і видих. Вдих і видих.

5

-Їх надто багато-Сандерс кричав, на них напирала зграя летючих мишей.

- Пригнися,- в одну з цих літучих тварюк, розміром з коня, влетіла сонячна куля. Сандерс дістав з ножнів свої срібні ножі. Чоловік кидав їх направо й наліво. Тварюки ранилися, падали, зникали, та на місце одного, прилітало двоє. Його ж напарниця пускала світлові кулі.

- Та коли ж їм набридне!

Вдих-видих.

- Як син, як дружина?- її голос бадьорий і дещо радісний, періодично дратував його, але він любив працювати з нею в парі. Скептична, але надійна.

- Перша чи друга? Ой, чорт,- його руку роздерло крилата миша, ніж випав з правої руки, тому доводилося відбиватися лівицею. А вони насідали.

- Кена!- крикнула дівчина, з долонь вилетіла ще одна куля, помаранчева. Вилетіла й взірвалася, як мінібомба. Летючі миші одразу розлетілися на усі кути.

- Сандерс,- партнерка присіла біля нього, прибравши з обличчя локон каштанового волосся.- Давай руку.

- Сам впораюся,- подряпина нестерпно боліла. Напарниця поклала руку йому на плече.

- Королево, ні я більше цього не робитиму сказав він та вже було в трубу.

Перед ними стояла красива жінка років сорока на вигляд у червному мереживному танцювальному костюмі, коротними зеленими косами.

- Королева мечів,-сказала краля, вишкіривши зубки.- Рада нарешті з тобою зустрітися.

Королева стояла навпротиних без жодного страху. Не кліпала.

- А ти не така вже й страшна, як про тебе кажуть,- пролунало в голові Марії. Ноги припаяло до землі.

- Ти енергетичний упир…

- Тягніть!-різко наказала королева. Один з кажанів перекинувся через голову й перетворився на молодого чоловіка. Колір очей червоний, а шкіра біла, наче крейда. Молодик підійшов до неї, та так й не встиг доторкнутися, як Сандерс закинув кинжала йому в сухожилля. Він зашипів.

- Собака!-крикнула упириця, кинувшись на Сандерса, зі своїми гострими чорними кігтями,вона вчепилася йому в праве плече.

Сандерс впав донизу, вираз страху, застиг на її лиці, його немогло приховати ні кігтями, ні іклами, а потім, потім нежить розсипалася. В пісок.

- Сам!Сам!-крикнув напарник.

Тричі впавши, Сандерс таки встав, а вона не заперечувала. Марія тільки пчихнула у відповідь. Проминувши освітлені гасовими лампами зали, їх поглинула темрява. Сандерс чортихався від болю, але йшов.

- Ото, якби дозволив помогти,- сказала дівчина.

- Зараз почнеш про чоловічий мачизм,-почула у відповідь.- Треба ж якось час вбити.

- Я справді про це так часто говорю?- задала риторичне питання

Десять прямо, вліво п*ять. Знову прямо, чотирнадцять, вліво п*ять.Середина.