Мова ржі

​
​Поки генерал Рен намагався опанувати емоції, Ян не втримався. Його погляд, натренований роками на сміттєзвалищах Землі, почав мимоволі сканувати командний пункт. Він бачив не карти й стратегічні плани, а вузли живлення та магістралі.
​— Генерале, не вставайте, — тихо сказав Ян, м’яко зупиняючи старого, але його очі вже вивчали панель за спиною Рена.
​Ян зробив кілька кроків убік, ніби розглядаючи термінали. Під нігтями знову засвербіло.
​База була в жахливому стані. Повітряна суміш подавалася нерівномірно — Ян чув ледь помітне свистіння в системі вентиляції, що означало дірку в перебілці або зношений підшипник нагнітача. Очищувачі повітря працювали на межі: у повітрі висів важкий запах «втомленого» металу.
​— Ваші регенератори кисню... — Ян провів пальцем по вентиляційній решітці, знімаючи шар дрібного металевого пилу. — Модель «Ксі-9», так? Вони забиті на чверть. Якщо Варіан почне облогу і ви задраїте люки, ви задихнетеся власним вуглекислим газом раніше, ніж у ворога закінчаться заряди.
​Марк здивовано підняв брову, а генерал лише сумно кивнув.
​— У нас немає фільтрів, Яне. Ми знімаємо запчастини з підбитих винищувачів.
​Ян підійшов до головного розподільного щита. Крізь напівпрозору панель було видно «павутиння» дротів. Замість стандартних ізоляторів там стирчали шматки термостійкої стрічки та якісь саморобні перемички.
​— Це не база, це порохова бочка, — пробурмотів Ян. — У вас напруга на головному реакторі скаче так, ніби він намагається зіграти джаз. Один стрибок — і вся ваша «секретність» спалахне коротким замиканням, яке побачать з орбіти навіть без детекторів.
​Він озирнувся на Торна. Урх стояв біля входу, так само принюхуючись.
​— Торне, ти теж це чуєш? — запитав Ян.
​— Муркотіння? — Торн кивнув на стелю. — Ліва сторона. Стабілізатор тяжіння має тріщину в керамічній муфті. Звук такий, наче корову засмоктує в турбіну.
​— Саме так, — Ян знову повернувся до генерала. Його голос став сухим і діловим. — Ми не зможемо битися, якщо у нас під ногами розвалиться підлога. Марку, де у вас ремзона? Мені потрібно побачити, на чому ви збираєтеся летіти проти Варіана. Бо зараз мені здається, що ваші винищувачі тримаються лише на молитвах генерала.
​Генерал Рен вперше за вечір ледь помітно посміхнувся.
​— Ти справді змінився, хлопче. Принц вимагав би звіт про кількість гармат. Механік вимагає подивитися на гайки.
​— Гармати не стріляють, якщо до них не доходить струм, — відрізав Ян, поправляючи сумку на плечі. — Ведіть. Хочу побачити те «залізо», яке ще не здалося.
Поки Ян, напівзігнувшись, вивчав вузли розподільного щита і щось тихо пояснював генералу, Марк і Торн залишилися біля входу в командний пункт. Між ними було всього три метри, але вони здавалися мінним полем.
Марк Рен прихилився до іржавої перебірки, не випускаючи карабін із рук. Він дивився на Торна з тією холодною зверхністю кадрового офіцера, який звик бачити в найманцях лише гарматне м'ясо.
— Отже, «Торн», — Марк вимовив ім’я так, ніби пробував на смак кисле вино. — Ян каже, ти витягав його з халеп. Цікаво. Я думав, на Землі він навчився виживати сам.
Торн повільно повернув голову. Його шрами ледь помітно пульсували багряним — ознака того, що він відчуває ворожість і готовий до випаду.
— На Землі ніхто не виживає сам, капітане, — пробасив урх. — Там або в тебе є хтось за спиною, або ти стаєш частиною ландшафту. Я був за його спиною десять років. А от де був ти зі своєю «гвардією»?
Марк здригнувся, як від ляпаса. Його пальці сильніше стиснули ремінь зброї.
— Ми шукали. Ми втратили сотні людей, намагаючись пробити блокаду Варіана. Ти не маєш права судити нас, найманцю. Ти просто опинився поруч, коли йому потрібен був хтось, хто вміє тримати розрядник.
— Я опинився поруч, коли йому було нічого їсти, — відрізав Торн, роблячи крок уперед. Він був на голову вищим за Марка і вдвічі ширшим у плечах. — Я бачив, як він збивав руки в кров, латаючи ваші іржаві насоси, щоб заробити на ковток кисню. Я знаю, як він кричить уві сні. А ти... ти пам'ятаєш лише хлопчика в золотому шоломі, Марку Рен. Але того хлопчика більше немає. Тепер він мій друг. Не твій принц. Мій.
Марк випрямився, його погляд став гострим, як лезо.
— Він — Диригент. Він — майбутнє цієї Галактики. Його життя належить обов'язку, а не твоїм сентиментальним спогадам про нетрі. Ти для нього лише епізод, Торне. Коли він повернеться на престол, тобі не знайдеться місця біля нього.
— Подивимося, — оскалився Торн, і в його очах спалахнув звірячий азарт. — Ян — людина слова. І він пахне мастилом, капітане. Таке не відмивається ніякою імперською водою. Він швидше довірить свій тил мені, ніж тому, хто десять років дозволяв йому гнити у в'язниці.
Марк зробив вдих, щоб щось відповісти, але в цей момент Ян випрямився і гукнув через плече:
— Марку! Хто додумався поставити перемички на магнітні пастки? Ви ж ходите по краю пріріви!
Напруга між чоловіками не зникла, але вони одночасно відвернулися один від одного, наче розійшлися два хижаки, яких покликав спільний вожак.
— Твоя черга, «старий друже», — кинув Торн, проходячи повз Марка і зачепивши його плечем. — Йди, розкажи йому про обов'язок. Поки він не розібрав вашу базу на гвинтики.
Ремзона астероїда була схожа на занедбаний цвинтар велетнів. Велетенські маніпулятори завмерли в іржавому заціпенінні, а під стелею плавали сизі хмари зварювального диму.
Марк і Торн йшли позаду Яна, обмінюючись важкими поглядами. Коли вони зупинилися біля дальнього доку, Ян завмер. Там, під брезентом, що припав пилом, вгадувалися контури корабля, який не був схожий на незграбні винищувачі повстанців.
— Це... — Ян не договорив. Рука сама потягнулася до краю тканини.
Він різко смикнув брезент. Під ним виблиснув вугільно-чорний корпус «Стріли Ахенара» — прототипу, на якому Ян і Марк колись порушували всі мислимі правила польотів. Корабель виглядав жахливо: одна турбіна була демонтована, ліве крило посічене лазерними розчерками, а кабіна розбита.
— Ми витягли його з-під уламків палацу, — тихо сказав Марк. — Батько наказав берегти його. Казав, що якщо ти повернешся, тобі знадобиться власна зброя.
Ян торкнувся обпаленого борту. У голові на мить спалахнуло: вихор вогню, крик Ліліт крізь гуркіт вибуху і відчуття, як пальці вдавлюються в гашетку. Він заплющив очі, намагаючись вхопити цей спогад, але той вислизнув, залишивши лише гострий біль за вухами.
— Гей, капітане Рен! — пролунав різкий голос збоку.
До них підійшли троє пілотів у поношених льотних комбінезонах. Попереду йшов високий чоловік із презирливою усмішкою. На його грудях тьмяно виблискували нашивки елітного підрозділу Варіана.
— Це і є той самий «рятівник»? — офіцер окинув Яна поглядом, затримавшись на його засмальцьованих штанах і старій сумці. — Більше схожий на портового щура, який заблукав у пошуках брухту. Марку, ти справді віриш, що цей механік зможе керувати «Стрілою»? Він же не знає, з якого боку до неї підійти.
Торн зробив крок уперед, поклавши руку на розрядник, але Ян зупинив його жестом, навіть не озираючись.
— Цей механік, — Ян нарешті повернув голову до офіцера, і його погляд був настільки холодним, що той мимоволі замовк, — знає, що у вашій «Стрілі» зараз заклинило паливний інжектор другого контуру, а система наведення видає похибку у три мілірадіани через деформацію корпусу.
Він підійшов впритул до офіцера.
— А ще цей механік знає, що ви боїтеся. Боїтеся, що легенда виявиться справжньою.
Генерал Рен, який під’їхав на своєму антигравітаційному кріслі, важко зітхнув.
— Досить суперечок. У нас немає часу на перевірки. Пам’ять Яна заблокована протоколами Ліліт. Вона не просто стерла файли — вона переписала нейронні шляхи. Це як заварити двері і викинути ключ у наднову.
Марк нахмурився.
— Батьку, але ж є спосіб... Нейроміст на борту «Алетейї». Ехо казала, що корабель реагує на Яна.
— Ризик величезний, — генерал подивився на Яна з тривогою. — Ліліт — геній. Якщо ми спробуємо зламати її блоки силою, твій мозок просто... згорить. Тобі доведеться самому знайти шлях крізь її пастки. Ти готовий знову зустрітися з нею там, всередині власної голови?
Ян глянув на понівечену «Стрілу», потім на Торна, який єдиний знав, через що Ян пройшов на Землі.
— Вона вже там, генерале, — Ян стиснув кулаки. — Вона сміється в моїх снах кожну ніч. Настав час змусити її замовкнути.

Місток «Алетейї» був залитий тривожним синім світлом. Ян напівлежав у центрі срібної сфери, яка тепер розімкнулася, огортаючи його голову тонкими, наче павутиння, сенсорами. Поруч стояла Ехо, її ртутне обличчя було нерухомим, а пальці швидко ковзали по голографічних потоках даних.
Торн і Марк стояли за межами кола живлення. Торн нервово стискав кулаки, а Марк не зводив очей з показників пульсу Яна.
— Починаю синхронізацію, — голос Ехо пролунав відсторонено. — Яне, що б ти не побачив — не намагайся боротися силою. Це лабіринт. Шукай фальшиву ноту.
Світ вибухнув білим шумом.
Ян відчув, як його тіло розчиняється, перетворюючись на потік двійкового коду. А потім прийшов Біль. Це був не фізичний біль, а відчуття, наче мозок розрізають розпеченим скальпелем.
— «Ти всього лише бруд під моїми нігтями, Диригенте», — пролунав у голові кристальний сміх Ліліт.
Раптом темрява розступилася. Ян стояв на містку величного флагмана. Навколо — золото, білий мармур і розкіш, від якої нудило. Перед ним стояли вони.
— Батьку? Мамо? — голос Яна здригнувся.
Максиміліан стояв біля ілюмінатора, його постать випромінювала спокійну силу, а поруч Тара м’яко всміхалася, тримаючи в руках старовинну партитуру. Система Міцар за склом сяяла подвійною зіркою. Це був той самий день. Останній день.
— Яне, мій хлопчику, — сказав Максиміліан, не повертаючись. — Ти чуєш? Зірки Міцара співають не так, як зазвичай. У їхньому хорі з’явився чужий звук.
Ян хотів кинутися до них, попередити, витягти їх із цієї пастки спогадів, але його ноги налилися свинцем. Він побачив, як тіні за спинами батьків почали згущуватися. Це не були ворожі кораблі. Це був шепіт. Нейронний вірус, запущений чиєюсь рукою.
— Це не аварія... — прошепотів Ян, і в його свідомості, мов спалах зварювального апарату, проступила правда. — Міцар... ви не загинули там від вибуху. Вас вимкнули. Наче лампочку.
Образ матері почав розмиватися. Її посмішка стала механічною, а очі перетворилися на два сапфірові об’єктиви, точнісінько як у Ехо.
— «Вони були надто гучними, Яне», — знову почувся голос Ліліт, тепер він йшов звідусіль. — «Варіан хотів тиші. А я хотіла тебе. Бачиш, як просто розбивається серце Імперії?»
Ян відчув, як лють випалює залишки страху. Він побачив тонку золоту нитку, що з’єднувала образ батька з реальністю. Це була та сама фальшива нота. Ліліт використала спогад про смерть батьків як головний замок на його пам’яті.
— Ти... — Ян випрямився у віртуальному просторі. — Ти використала їхню смерть, щоб зламати мене. Але ти забула одну річ, Ліліт.
Він простягнув руку і схопив золоту нитку. У його уяві це був не код, а розпечений дріт під напругою.
— Я механік. І я знаю, як розрізати ланцюг!
Ян різко рвонув нитку. Простір навколо нього почав тріщати. Образ Максиміліана на мить став чітким, він подивився синові прямо в очі й ледь помітно кивнув: «Грай, сину. Грай свою мелодію».
Місток «Алетейї» здригнувся. Екрани спалахнули червоним.
— Викид енергії! — крикнув Марк, кидаючись до сфери.
— Не чіпай його! — Торн перегородив йому шлях. — Він сам має вийти!
Ян відкрив очі. Срібна сфера навколо нього була вкрита інеєм. Його погляд більше не був поглядом механіка. У ньому змішалися холод космосу, велич Імператорів і лють простої людини, у якої відібрали все.
Він повільно підвівся, відкидаючи сенсори. Його голос став низьким, вібруючим, від якого метал навколо почав ледь помітно гудіти.
— Я згадав, — сказав він, дивлячись на свої руки, на яких графітова змазка тепер здавалася бойовим розфарбуванням. — Я згадав усе. І тепер я знаю, що насправді сталося в системі Міцар. Варіан не просто вбив їх. Він використав їхню смерть, щоб налаштувати свій Камертон.
Ян повернувся до Марка, і той мимоволі витягнувся струнко.
— Марку, готуй «Стрілу». Мені начхати на інжектори. Я змушу цей корабель співати, навіть якщо мені доведеться спалити власну кров замість палива.