Марко

     Через кілька днів роздумів, вирішив все-таки повертатися назад до дядька. Можливо, вийде виправити свої минулі помилки, а навіть якщо він не захоче мене бачити, я шалено скучив за Ліззі, хоч її провідаю, привезу гостинці. На збори пішло ще кілька днів у сильному хвилюванні й закупах. Лука їде зі мною — стане мені в нагоді і як підтримка, і як людина, яка розбирається в банківській справі.

Сама подорож зайняла три дні. Було складно, проте найбільша моя проблема попереду — зустріч, яка лякає мене й одночасно викликає трепетне відчуття радості.

Винайняв кімнату у готелі й вирішив відпочити від дороги. У той же час відправив Ліззі листа про свій приїзд, попросив підготувати дядька, але прямо не казати про мене — нехай буде несподіванка. Їхній маєток недалеко, тому вона швидко його отримає.
Задрімавши на кілька годин, прокинувся від гучних стукотів у двері. Напевно, це Лука, хоч він так ніколи не робив. Підійшов до дверей і різко відчинив. Від побаченого заніміли ноги, застиг як укопаний, ледь вимовив слово:

— Дядьку, я... я...

Не встиг промовити далі, як почув такий знайомий голос:

— Ви з Елізабет вчинили дуже негарно, крутячи за моєю спиною. Невже ти вирішив, що через стільки років ти можеш з'явитися ось так просто, не попередивши мене? Ти думаєш, я забув, що ти так і вчинив тоді — втік і навіть не попрощався. Ти навіть не уявляєш, як мені було складно. Я ніби втратив сина.

— Дядьку, вибачте мене, я не міг інакше. Мені було так складно, як і вам. Це рішення далося мені непросто. Стільки разів хотів повернутися назад, та боявся, що ви не захочете мене бачити. І я був правий. Але прошу, дозвольте побачитися з Ліззі, і я поїду. Більше вас не потурбую.

Було складно вимовляти всі ці слова, хоч я і дорослий чоловік, та знову на секунду відчув себе малим хлопчиком.

— Я не такий безсердечний, як ти думаєш. Я сумував за тобою, і вчинив неправильно, обірвавши з тобою всі зв'язки. Ти тоді був юнаком, а я дорослим чоловіком і мав би бути розумнішим. Та ми двоє помилилися й втратили один одного.
Я отримав лист замість Елізабет, і, як виявилося пізніше, це вона все затіяла. Ми довго спілкувалися на цю тему й вирішили, що ти дійсно нам потрібен. Якщо ти згоден пробачити мене й повернути все, як було, хоч і не досконало, то запрошую тебе назад.

Невже все, що я почув, мені не приснилося? Звичайно, всю дорогу до маєтку відчувалася певна напруга, але це не дивно — стільки часу минуло. Потрібно знову звикати один до одного. Я буду старатися з усіх сил, щоб усе стало на свої місця.

Вийшли з карети і зайшли у дворик, щоб пройти всередину маєтку. Тут мало що змінилося: те ж розташування, та ж будівля, одразу багато спогадів пригадалося. 

На клумбі з'явилися нові квіти і різні насадження навколо дому, але кущики лаванди буяли і пахли так, як і колись. Мені стало добре на душі, ніби я нарешті на своєму місці. 

На диво, різко відчинилися важкі дубові двері, і з них вибігла Елізабет та стрибнула мені в обійми. Я був страшенно радий її бачити, вона майже не змінилася з останньої нашої зустрічі — та ж усмішка і великі зелені очі. Стала ще красивішою, тільки довжина волосся змінилася — тепер ледь сягала плечей. Це мене здивувало, бо завжди воно було дуже довгим, але характер Ліззі ще з дитинства полягав у різких змінах бажань: вона могла декілька разів змінити думку про те, що хотіла отримати на день народження. Тому дядечко, втомившись, перестав її питати і підбирав щось, що точно западе їй у душу. Про один із його подарунків вона написала у листі — це була оранжерея, в якій росли її улюблені квіти. Вона так гарно це описала, що мені ще більше захотілося побачити це вживу. 

Після міцних обіймів я попросив про прогулянку та екскурсію маєтком. Про оранжерею ми теж не забули — вона була справді пречудова, аромати квітів запаморочили голову. Втомившись і нагулявшись як слід, ми направилися всередину, Елізабет захоплено сказала: 

— Ми з батьком приготували тобі кімнату, точніше просто дещо поміняли меблі у приміщенні, де ти жив до від'їзду. Мені захотілося додати туди темно-коричневого, адже з таким кольором ти в мене завжди асоціювався — він такий же глибокий і міцний.
Ліззі глянула на мене оцінюючим поглядом, підморгнула і продовжила: 

— А ти, до речі, змінився з тих часів. Тепер ти ще вищий і гарніший. Панночки будуть з тобою загравати й мріяти вийти за тебе заміж, а я буду їх відлякувати. Треба ж тебе затримати тут довше — ти ж тільки приїхав. 

Ліззі засміялася і штурхнула мене кулачком у плече. Ми завжди жартували один з одного, а в дитинстві придумували витівки, щоб покепкувати, і часто отримували за це на горіхи від дядька. 

Піднялися на другий поверх. Тут велика простора зала. Колись вона здавалася не такою пустою. Тепер в очі впадав лиш блискучий паркет і красиві картини на стінах та пара дверей по різні сторони. Одні з них якраз вели до моєї кімнати. З того, що я пам'ятав, незмінним залишилося велике дерев'яне ліжко посередині. Тяжкий, темний комод, такий же стіл і маленькі тумбочки біля ліжка — це були нововведення Елізабет, про які вона говорила. А ще букетик лаванди на підвіконні і стопка книг — буде чим зайнятися вечорами. 

— Ти, напевно, втомився з дороги, та й вже пізно. Не буду тобі заважати звикати до нового, хоч і добре знайомого місця. Тож відпочивай, а завтра покажу тобі банк, якраз тато ознайомить тебе з документами і покаже, що до чого. Гарних снів. 

— Знаєш, я сумував за тобою і радий бути тут через стільки років. Добраніч, Ліззі. 

Довго не міг заснути — в голові було стільки думок, як хороших, так і поганих. Я хвилювався, як пройде завтрашній день у банку з дядьком, чи буде відчуватися напруга, і як швидко ми знову станемо такими, як були, і чи взагалі станемо, бо цілий день я згадував лист Елізабет, а він був не таким вже й позитивним.