Розділ 1

Скрегіт металу розірвав тишу. Люди в натовпі розбіглися, ховаючи зап’ястя, ніби це могло захистити їхні лічильники. Годинники на руках мерехтіли цифрами, нагадуючи про безжальність системи: 87 годин, 45 годин, 36 годин… Час був їхнім життям, і кожна секунда витікала безповоротно.

Адріан стояв у тіні напівзруйнованого хмарочоса, стискаючи у руці пошарпаний рюкзак. Його лічильник світився тривожним червоним: 12 годин 38 хвилин.

— Немає сенсу, — пробурмотів він сам до себе, дивлячись на мерехтливі цифри.

Кілька місяців тому він мав роки. Ще недавно міг дозволити собі витратити кілька днів на чашку кави чи розмову із сусідом. Але зараз у його житті залишилася лише одна мета — дати комусь надію.

Десь неподалік почувся жіночий крик. Гострий, як ніж, він прорізав морок міста. Адріан не задумуючись кинувся на звук.

На вузькій вулиці, освітленій тьмяним світлом ліхтаря, молоду дівчину оточили мародери. Їхні грубі голоси луною розносилися між покинутими будинками. Вона підняла руки, демонструючи свій лічильник: 223 години — нечувана розкіш у світі, де навіть хвилини могли стати останніми.

— Ви можете взяти все, що хочете, — сказала Алексіс твердо, хоч голос тремтів. Сльози блищали на її щоках. — Але залиште мені хоч трохи.

Мародери засміялися. Один із них, високий і широкоплечий, з шрамом через усе обличчя, нахилився ближче.

— Хоч трохи, кажеш? Ми не торгуємося. Ми беремо все.

Його рука потягнулася до її зап’ястя, готова активувати примусове перерозподілення часу.

— Відпустіть її! — різкий голос прорізав повітря.

Мародери обернулися. На краю вулиці стояв Адріан, його постать виглядала худорлявою, але впевненою. На зап’ясті світилися цифри: 12 годин 38 хвилин.

— Іще один герой, — посміхнувся шрамований. — Що, думаєш, нас налякати своїми жалюгідними годинами?

Адріан не відповів. Його рука блискавично сягнула до пояса, витягуючи ніж, лезо якого відбило світло.

— Якщо хочете часу, спробуйте взяти його в мене.

Двоє мародерів кинулися до нього. Перший замахнувся важким кулаком, але Адріан ухилився, завдавши удару в живіт рукояткою ножа. Чоловік звалився на землю, задихаючись. Другий спробував збити Адріана з ніг, але той підловив його рух, викрутив руку й притиснув до стіни. Його браслет був у зоні досяжності.

Адріан активував примусове перерозподілення часу. Лічильник мародера зменшувався, а цифри на зап’ясті Адріана почали зростати.

— Зупинись! — закричав шрамований, дістаючи зброю.

Адріан різко обернувся, кинувшись до нього. Їхній бій був коротким. Ніж блиснув у повітрі, і Адріан вибив зброю з рук супротивника. Притиснувши його до землі, він активував браслет шрамованого, забравши останні години.

Шрамований застиг, його лічильник показував 0. Його тіло обм’якло, життя залишило його назавжди. Решта мародерів, розуміючи, що їхній час також може стати здобиччю, розбіглися.

Адріан піднявся, важко дихаючи. Його лічильник показував 106 годин.

Алексіс повільно підійшла до нього, її очі були повні страху й вдячності водночас.

— Ви врятували мене… Але ви ж забрали їхній час?

— У цьому світі вибору немає, — сухо відповів Адріан, витираючи кров із губи. — Йдемо звідси.

Вона схопила його за руку.

— Мене звати Алексіс, а вас?

— Адріан.

— Дякую, що ризикували всім заради мене. Я знайду спосіб віддячити вам. Ми разом знайдемо, як побороти цю систему.

Адріан на мить затримав погляд на її обличчі. У її очах блищала не лише рішучість, а й щось більше — віра.

— Якщо ти не боїшся, то ходімо, — сказав він.

Вони пішли вузькою вулицею, залишаючи позаду мертвий світ, у якому залишався лише один цінний ресурс — час. Але тепер у них з’явилася спільна мета, що могла змінити все.

Йдучи мовчки, кожен був у своїх думках, але їхні кроки були злагоджені, немов одна команда, один механізм. Адріан інстинктивно оберігав її, його очі постійно сканували навколишнє середовище, шукаючи небезпеку, тоді як Алексіс, рухалася впевнено, ніби знаючи, що далі буде.

— Ми повинні потрапити до «Часового Ковчега», — сказала вона, коли вони пройшли кілька вулиць, схованих у темряві. Її голос був спокійний, але в ньому відчувався нестримний ентузіазм. — Це місце, де збираються ті, хто хоче змінити систему. Там можуть допомогти.

Адріан зупинився, оцінюючи її слова. «Часовий Ковчег» — чутки про це місце ходили в усіх закутках світу, де люди боролися за своє виживання. Там ховалася справжня сила, але чи були вони готові зустріти цей новий початок?

— Ти впевнена, що це не пастка? — запитав Адріан. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах миготіла сумнівна блискучість.

Алексіс кивнула, зустрічаючи його погляд.

— Я вже була там. Я знаю, що це наш шанс. Якщо ми потрапимо туди, зможемо знайти способи обійти систему, повернути собі втрачене.

Адріан був не в захваті від ідеї довіряти незнайомцям, але відчував, що не має іншого вибору. Час, який він витратив на захист дівчини, коштував йому немалих зусиль і годин. Йому було важливо зрозуміти, що з цього можна винести, крім порожніх витрачених хвилин.

— Ти справді думаєш, що ми можемо це зробити? — тихо запитав він, знову обираючи слова з обережністю.

Алексіс усміхнулась, неначе отримала його питання за комплімент.

— Ми зробимо це. Я не допущу, щоб ми залишилися рабами часу. Ми не одні у цьому світі.

Адріан не відповів, але внутрішній голос підказував, що може бути правою. Іноді навіть маленький крок, зроблений правильно, міг змінити багато. Вони продовжили шлях до того місця, де час уже не був би головною валютою. Але кожен крок наближав їх до небезпеки. «Часовий Ковчег» був місцем, де переховувалися люди, готові на все, аби відновити рівновагу, але чи могли вони дійсно знайти відповідь у цих стінах?