Розділ 3.2 Визнавати та приймати

Розділ 3.2 Визнавати та приймати

– Тату, що це за горила, яку ти надіслав до мене в охоронці? – запитала Євгенія, не отримавши від тата жодної інформації про Алекса.

– Женю, не знаю, що саме сталося, але навчись, будь ласка, поважати людей, – мовив неочікувано Марк Борисович.

– Поважати? Він мене вперше бачить і одразу «тикає». Де його професіоналізм? Він назвав мене навіженою та сказав, що потрібно не мене охороняти, а людей від мене! – жалілася на Антона Женя, наче мала дитина. – Алекс собі ніколи такого не дозволяв! Та той горила й мізинця Алекса не вартий! То коли він повернеться?

– Доню, вибач. Я сьогодні ж звільню Антона. Від завтрашнього дня твоїм охоронцем буде Максим. Саме його рекомендував Алекс на своє місце, – сказав, не подумавши, Марк Борисович.

– Стоп. Як на своє місце? Ти ж казав, що нічого не знаєш, що його кілька днів не буде. Тату, де Алекс? – нетерпляче запитала Женя.

– Доню. Я не знаю. Вчора прийшов та сказав, що звільняється, – мусив все ж розповісти правду доньці. – Я вмовляв його лишитись, обіцяв місце начальника охорони, але він не погодився.

– І ти його просто відпустив? – ніяк не могла прийняти думку, що Алекса не буде поруч з нею Женя.

– А хіба він кріпак який? Я його можу зрозуміти. Він хоче розвитку, росту.

– То де він? – брала нетерплячка Женю.

– Я не знаю. Чесно. Сказав, що його запросили за кордон.

– Як за кордон? – ошелешено перепитала Євгенія, проверчуючи у голові його вчорашнє нетипове прощання та кинуте побажання «хай щастить». – Ні, цього не можу бути! Це він навмисно зник, щоб вибісити мене!

– Доню, що у вас відбувається? Поясни мені, нарешті.

– Нічого. Просто хай не витріщається на інших. Він – мій охоронець!

– А якби, навіть, і подивився б на іншу, то що? У нього не прописано у контакті, що має тобі берегти вірність. Він – чоловік! Вільний чоловік! Ти йому не сестра, не дружина, – неочікувано заговорила у Маркові Борисовичі чоловіча солідарність.

– Агов! Тато, ти мій тато, чи як? Чому це ти його захищаєш?

– Я не захищаю. А говорю про здоровий глузд! Образила ти Алекса. Сама й маєш ситуацію виправити.

– Так, визнаю, я була не права! – мовила Женя, визнаючи свою помилку та дивуючи тата цими словами.

– Дякую, доню. Твої слова – слова дорослої зрілої людини, яка вміє визнавати свої помилки. Але я не знаю, де Алекс і мені шкода, що він поїхав, – мовив Марк Борисович, а Женя пригорнулася до нього, наче маленька дівчинка, повністю спростовуючи його слова про дорослість, бо для батьків ми завжди лишаємося дітьми, скільки б років нам не було і які б вчинки ми не робили.

– Тату, у мене заплановано зустріч з клієнтом, – діловито мовила Женя, виринаючи з телих батьківських обіймів. – Я того горилу Антона бачити не хочу. Хай твій водій відвезе мене, будь ласка. Я швиденько туди і назад. А завтра вже Макс буде, поки Алекс не повернеться, – не втрачала надію на повернення Алекса Євгенія. – До зустрічі лишилось як якихось двадцять хвилин. Не хочу переносити. Я швиденько зараз зберуся та хвилин десять займе дорога.

– Добре, моя бізнес-леді, – з гордістю мовив Марк Борисович. Він пишався своєю донечкою не тільки тому, що вона вправно вела свій бізнес до якого, до речі, він не дав жодної копійчини, хоча неодноразово пропонував, але його донька навчилася визнавати та приймати свої помилки. Це важливо й цінно.