13.2

Та підтискає тонкі, щедро нафарбовані яскраво-рожевою помадою вуста. Міряє Марка прискіпливим поглядом. Він одягнутий просто, без викрутасів. Чорне пальто, класичні джинси, черевики. З-під рукава визирає годинник. Але щось є таке в ньому, в його манері, стилі, що дозволяє зрозуміти ― цей чоловік має гроші та владу. А перед такими Тетянами Валентинівна звикла стелитись. Не раз бачила, як вона сюсюкається з дітками багатіїв, а от звичайні учні від неї потерпають.

Колега нарешті відступає, пробурмотівши щось нерозбірливе, і повертається до онуки. 

― Тоня! Швидко додому! ― волає зичним голосом. 

Дівчинка вперто хитає головою. Й задирається ще вище на гойдалку. 

Мій хороший настрій як рукою знімає. 

Зітхаю, знаходжу поглядом Гриця, що завмер біля пісочниці. Хтось лишив кілька іграшок, і він стискає в маленькому кулачку потерту зелену лопатку, трохи розгублений й насторожений. 

Протягую руки:

— Ходімо додому, Зайченя, — лагідно кажу. — Уже пізно, тобі час спати.

Кидає погляд на Тоню, починає також вперто супитись, сопить, міцніше вхопившись за лопатку:

— Не хоцу! — тупає ніжкою.

Він так рідко капризує, ми завжди знаходимо спільну мову. А тут, як на зло. Уже готуюсь до довгих вмовлянь, розмов. Від нервів нога починає нити ще дужче. 

Перш ніж встигаю щось сказати, поряд вибухає плач Тоні. Її бабуся вже втратила терпіння, і голос Тетяни Валентинівни перетворюється на гарчання.

— Я сказала додому! Ану, злазь зараз же! — хапає онуку за руку, але дівчинка виривається і голосить ще голосніше.

Крики лякають Гриця, він втягує голову в плечі й безпорадно зиркає на Марка. Ротик відкривається, щоб і собі наслідувати Тонин приклад. 

Кров починає пульсувати у скронях. 

Опираюсь руками об лавку, щоб встати й підійти до сина. 

Марк мовчки спостерігає за сценою, трохи нахиливши голову. Його губи стискаються в тонку лінію, але очі — спокійні. Він кидає короткий підбадьорливий погляд на Гриця й усміхається.

— Як думаєш, твоя черга підняти шум? — тихо запитує.

Гриць кліпає. Стуляє ротика. Знову супиться, й, подумавши, хитає головою. 

― Я веикий. Не пацу. Як Мак-Дуг! ― рішуче кидає лопатку й тягне руки до Марка. А той швидко його підхоплює. Саджає на руку, а потім допомагає підвестись мені.

Зітхаю з полегшенням і вдячно дивлюсь на Марка. Як це вміти ось так швидко й влучно підбирати слова. Насправді він знову врятував мене. І Гриця. Бо сльози це завжди болісно, навіть якщо втішати. А тут вибір зроблений без вагань. 

Ми повільно прямуємо до виходу. Тетяна Валентинівна намагається підняти Тоню з гойдалки, але та чіпляється за перекладину, голосно рюмсаючи.

— Плітки плітками, але добре, що ми не такі, — шепоче Марк, кидаючи погляд назад.

Гриць якось тихо й розмірено сопить. Стомився. Йому дійсно час уже спати. Дивлюсь обережно. Ні, поки не спить. Але так мило й сонно тре оченята, що мимоволі всміхаюсь.

― І не кажи, ― погоджуюсь, осмикуючи халявки комбінезона на дитячих ніжках. 

Виходимо на головну вулицю, спускаємось донизу, де припаркований автомобіль.

Дорога виявляється на диво тихою. Гриць, утомившись від ігор, таки засинає в машині, його голова безвільно схиляється набік. Марк обережно несе його на руках до під’їзду, а я, накульгуючи, відкриваю двері.

Сцена на майданчику закарбувалась у пам’яті. Я підозрюю, які розмови точитимуться в школі. Обговорять мене, і Гриця, і Марка. Обсмокчуть з усіх сторін. Але чомусь тепер мене це ні краплі не хвилює.

У квартирі все здається таким знайомим і затишним. Гриця кладу на диван, прикриваю ковдрою. Підставляю до краю стільчик, щоб уві сні не впав. І йду на кухню, де, судячи зі звуків, хазяйнує Марк.

На столі ще стоїть чашка з недопитою кавою, в мийці тарілка від пластівців з молоком — уранішній хаос залишив свої сліди. Марк проводить рукою по столу, ніби зчитуючи історію цього дня.

— Кішко, — тихо каже він, повертаючись до мене. — Нам треба серйозно поговорити!