7.3

Не обертаюсь відразу, відчуваю як важко поглянути їй в очі.

― Та-а-ак! ― вигукує Гриць. 

Починає нетерпляче вовтузитись, намагаючись повернутись до дверей. Але продовжує мене міцно тримати за шию.

 Обережно саджаю сина в дитяче кріселко для годування. У Стьопки було схоже. Застібаю ремені, хоч можливо він уже й завеликий для цього. Й лиш тоді повертаюсь до Кішки. 

В нутрощах розливається щемливе почуття. Вона одночасно схожа й не схожа на ту дівчинку, яку колись кохав. Наче рідна й водночас далека, чужа.

Красива, трохи розтріпана після сну. Довге густе волосся розсипане по плечах. Й так хочеться його торкнути, пропустити крізь пальці темно-шоколадні пасма, відчути їх шовковисту м’якість. Всю її хочеться обійняти, пригорнути до себе. Знову ввібрати в себе тепло й ніжність жіночого тіла. Тільки ж хіба маю право? Раніше мав, не зараз. 

Діана теж не спішить починати розмову, стоїть у дверях, спирається плечем на одвірок, одну ногу бережно підтискає. З-під блакитної халяви виглядає еластичний бинт. Я на якусь мить, замилувавшись, забув про її травму. 

Насуплююсь. Серджусь на себе, що знову думки зайняті геть іншим. Замість того, щоб приносити реальну користь.

― Ну навіщо ти встала, Кішко? ― м’яко докоряю.

Хитаю головою, крокую назустріч, щоб підхопити. 

Хмуриться. Тріпнувши головою, відкидає довге пасмо за спину.

― І тобі доброго ранку, Марку, ― мружиться з єхидством. Стає схожою на колючого їжачка.

Звісно мій тон їй не сподобався. Можливо варто бути ще м'якішим, розуміючим. Тільки ж як? Здається я не вмію… Принаймні, коли поруч з нею, усі навички дипломатії зникають як наче й не було. 

― Доброго, Кішко, ― берусь за другу спробу. ― Я б усе тобі приніс. Лікар казав ногу не навантажувати, ти ж можеш зробити гірше. 

― Все гаразд з ногою, ― й собі стає спокійнішою. ― Я обережно. Не забувай, я ж донька травматолога. І якщо чесно, втриматись було просто несила, кухні так приємно пахне. 

― Ти ж знаєш, що я люблю готувати вранці, ― мимоволі згадую, як це було колись.  Коли ми жили разом, й не думали про майбутнє. Просто насолоджувались моментом. Тоді я навіть не підозрював наскільки глибоко засяде в серце мій експеримент, наскільки фіктивна дівчина стане дорогою по-справжньому.

― Знаю, ― посміхається. Й на мить я бачу в її мрійливому погляді ту давню Діану. Але він швидко крижаніє.

― Привіт, котусику, ― ігнорує мій порив допомогти й шкандибає до малого. ― Як тобі спалось? 

― Добле, ― киває. ― Ми зуби поцитстили. І Касю лобили. З дугом… 

― Зуби почистили? ― здіймає брови. ― Ти сам почистив. Навіть не капризував. 

Хитає головою.

― Зовсім не капризував. ― підтверджую. 

Кидає на мене побіжний погляд. Й знову повертається до сина.

― Який ти вже дорослий. Прямо ось такий! ― підіймає додолоньку вище своєї голови. 

Гриць радісно посміхається.

Розумію бажання Діани приховати незручність за іншою темою. Й підтримую. його. Але десь в глибині душі радію ― той мрійливий погляд дає надію, що маю шанс все виправити. 

― Отже, сідаймо їсти кашу. Супергеройську, ― потираю руки, нагадуючи про себе. 

― Я буду веиким, маам. Бо їм касю. Веиким я Мак-Дуг.

― Ще більшим, ― підморгую. ― То де тарілки, великий Гриць?

Й всміхаюсь Діані з усією щирістю, на яку здатен. Попри те, що вона чомусь невдоволено супить брівки. 

― Сідай, матусю, й ти їсти касю супергероїв, ― відсуваю для неї стілець. 

― Сподіваюсь я після неї не стану велика як Мак-Дуг? ― несподівано видає, лукаво виблискуючи очима. ― Мене цілком влаштовують власні габарити. 

― Хто зна, ― тягну. Обмінююсь змовницькою посмішкою з Грицем. 

І той заливається:

― Мама Мак-Дуг!

Ловлю її погляд. Пильно дивлюсь в зелені очі кішки. 

― Каша чарівна, Кішко. Вона знає, де додати сили й що змінити у твоєму житті…