Не обертаюсь відразу, відчуваю як важко поглянути їй в очі.
― Та-а-ак! ― вигукує Гриць.
Починає нетерпляче вовтузитись, намагаючись повернутись до дверей. Але продовжує мене міцно тримати за шию.
Обережно саджаю сина в дитяче кріселко для годування. У Стьопки було схоже. Застібаю ремені, хоч можливо він уже й завеликий для цього. Й лиш тоді повертаюсь до Кішки.
В нутрощах розливається щемливе почуття. Вона одночасно схожа й не схожа на ту дівчинку, яку колись кохав. Наче рідна й водночас далека, чужа.
Красива, трохи розтріпана після сну. Довге густе волосся розсипане по плечах. Й так хочеться його торкнути, пропустити крізь пальці темно-шоколадні пасма, відчути їх шовковисту м’якість. Всю її хочеться обійняти, пригорнути до себе. Знову ввібрати в себе тепло й ніжність жіночого тіла. Тільки ж хіба маю право? Раніше мав, не зараз.
Діана теж не спішить починати розмову, стоїть у дверях, спирається плечем на одвірок, одну ногу бережно підтискає. З-під блакитної халяви виглядає еластичний бинт. Я на якусь мить, замилувавшись, забув про її травму.
Насуплююсь. Серджусь на себе, що знову думки зайняті геть іншим. Замість того, щоб приносити реальну користь.
― Ну навіщо ти встала, Кішко? ― м’яко докоряю.
Хитаю головою, крокую назустріч, щоб підхопити.
Хмуриться. Тріпнувши головою, відкидає довге пасмо за спину.
― І тобі доброго ранку, Марку, ― мружиться з єхидством. Стає схожою на колючого їжачка.
Звісно мій тон їй не сподобався. Можливо варто бути ще м'якішим, розуміючим. Тільки ж як? Здається я не вмію… Принаймні, коли поруч з нею, усі навички дипломатії зникають як наче й не було.
― Доброго, Кішко, ― берусь за другу спробу. ― Я б усе тобі приніс. Лікар казав ногу не навантажувати, ти ж можеш зробити гірше.
― Все гаразд з ногою, ― й собі стає спокійнішою. ― Я обережно. Не забувай, я ж донька травматолога. І якщо чесно, втриматись було просто несила, кухні так приємно пахне.
― Ти ж знаєш, що я люблю готувати вранці, ― мимоволі згадую, як це було колись. Коли ми жили разом, й не думали про майбутнє. Просто насолоджувались моментом. Тоді я навіть не підозрював наскільки глибоко засяде в серце мій експеримент, наскільки фіктивна дівчина стане дорогою по-справжньому.
― Знаю, ― посміхається. Й на мить я бачу в її мрійливому погляді ту давню Діану. Але він швидко крижаніє.
― Привіт, котусику, ― ігнорує мій порив допомогти й шкандибає до малого. ― Як тобі спалось?
― Добле, ― киває. ― Ми зуби поцитстили. І Касю лобили. З дугом…
― Зуби почистили? ― здіймає брови. ― Ти сам почистив. Навіть не капризував.
Хитає головою.
― Зовсім не капризував. ― підтверджую.
Кидає на мене побіжний погляд. Й знову повертається до сина.
― Який ти вже дорослий. Прямо ось такий! ― підіймає додолоньку вище своєї голови.
Гриць радісно посміхається.
Розумію бажання Діани приховати незручність за іншою темою. Й підтримую. його. Але десь в глибині душі радію ― той мрійливий погляд дає надію, що маю шанс все виправити.
― Отже, сідаймо їсти кашу. Супергеройську, ― потираю руки, нагадуючи про себе.
― Я буду веиким, маам. Бо їм касю. Веиким я Мак-Дуг.
― Ще більшим, ― підморгую. ― То де тарілки, великий Гриць?
Й всміхаюсь Діані з усією щирістю, на яку здатен. Попри те, що вона чомусь невдоволено супить брівки.
― Сідай, матусю, й ти їсти касю супергероїв, ― відсуваю для неї стілець.
― Сподіваюсь я після неї не стану велика як Мак-Дуг? ― несподівано видає, лукаво виблискуючи очима. ― Мене цілком влаштовують власні габарити.
― Хто зна, ― тягну. Обмінююсь змовницькою посмішкою з Грицем.
І той заливається:
― Мама Мак-Дуг!
Ловлю її погляд. Пильно дивлюсь в зелені очі кішки.
― Каша чарівна, Кішко. Вона знає, де додати сили й що змінити у твоєму житті…
#3 в Любовні романи
#2 в Короткий любовний роман
#2 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 30.11.2024