3.2

Двері в під'їзд під кодовим замком. Доводиться добряче постаратись, щоб натиснути цифри, в той час, коли я в Марка на руках. А далі до четвертого завиграшки заносить до самих дверей.

― Ось тут можеш поставити, ― ніяковію. 

Ще стільки як сьогодні, мене за все життя не носили. Хіба як була немовлям. 

― Мені не важко, ― посміхається тією самою посмішкою, від якої в грудях метелики. Крига всередині починає небезпечно танути.

Доводиться осмикнути себе, нагадати…

Йому не важко… 

― Мені важко, ― суплюсь. ― Незручно з ключами. 

Здається, опускає таки на долівку, але міцно притискає, пильно слідкуючи, щоб не натупала на хвору ногу. 

Це виявляється ще дужче зачіпає. Бо я відчуваю його тіло кожнісінькою клітинкою: спиною, стегнами, сідницями. Він тулиться, і я з легкістю вгадую кожнісіньку западинку та випуклість. Здається навіть лопатками відчуваю накачані м’язи його грудей. Це попри те що на мені плащ, а на ньому толстовка. 

Тихо відчиняю двері, намагаюсь, щоб замок навіть не клацнув, повільно провертаю ключ, штовхаю стулку. Пізно, може Гриць уже й спить. Якщо Ліді вдалось його заколихати, буде справжнісіньке чудо. 

Легко натискаю на вмикач на стіні. Повільно, крадькома, наче тихе клацання може розбудити сина в дитячій. А насправді просто сама відчайдушно боюсь. Боюсь і близькості, і того, що він в моєму домі, і ще багатьох речей. 

Дивне відчуття нагрібає, наче переступивши поріг квартири, переступить межу, ту крижану стіну, якою оточила себе, переступить всі кордони, що розводили нас по різні сторони. І це змінить моє життя, як міняло вже колись. А я не бажаю нічого міняти, в цьому найбільша проблема…

Тьмяне жовтаве світло заливає старенький коридор. Тут шпалери ще моєї юності. Й купа фоток в рамках, на яких батьки, ми всі разом, я сама і з подругами. Ціла стіна завішана ними. 

― Ді, ― Ліда звісно ж чує. Вискакує в коридор. Трохи сонна, розтріпана, мабуть, прилягла поки вкладала малого. 

Вискакує й завмирає. 

― Привіт, ― червоніє, опускає очі, побачивши, що я не сама. 

Вона з дитинства сором’язлива й дуже потайна. З незнайомцями їй важко. 

― Знайомся, Лідусь, це Марк, ― відрекомендовую. 

― Приємно! ― басить Марк й знов підхоплює.  ― Куди тебе нести? 

Я безпорадно дивлюсь на подругу. В її величезних сірих очах німе питання: “Той самий Марк?”. 

Ледь помітно киваю. 

― Я сама! ― насуплююсь. ― Ми ж домовились! ― раптово розумію, що він знову так само вперто ігнорує мої бажання й робить по-своєму. 

Ліда непомітно причиняє двері в дитячу. Щільно, щоб Гриця не розбудити. Проте моя дитина, коли розіспиться, не почує навіть марш слонів по бруківці. Проте береженого бог береже, як казала бабуся. 

― Куди? ― перепитує, на щастя не помітивши Лідин саботаж.

― Сюди. В залу, ― махаю рукою, й гірко зітхаю.

― Що трапилось? ― Ліда слідує за нами. Нервово стискає пальці, спостерігаючи, як Марк влаштовує мене на дивані. Турботливо підкладає під хвору ногу невелику подушечку.

― Підковзнулась? ― відповідаю майже одночасно з Марком

Його: “ледь не втрапила під машину”, ― звучить голосніше й впевненіше. 

― Де у вас холодильник? Потрібен лід для компресу!

Великі очі подруги стають ще більшими. 

― Там, ― махає в сторону кухні. Буравить мене допитливим поглядом.

― Все гаразд зі мною, ― запевняю. ― Просто потрібен спокій і відпочинок. Лікар сказав, кілька днів поберегтись, та й усе. Ти зможеш сьогодні лишитись в мене на всяк випадок?

― Звісно. Тільки своїх попереджу, ― киває. ― Я зараз щось холодне принесу для ноги! ― тікає під благовидним приводом.

Марк невдоволено супиться. А я скріпивши серце повертаюсь. Треба рубати з плеча. Гриць спить, і може це доля, таки пізніше провести цю розмову, ― мелькає боягузлива думка. 

― Дякую, що допоміг, ― бормочу старанно відводячи погляд. ― Як бачиш, я не сама. Можеш більше не турбуватись. У тебе певно плани…

― Були, ― не заперечує. ― Але плани здатні змінюватись…

― Не варто, ― хитаю головою. ― Ще раз дякую… 

Стискаю вуста, щоб не бовкнути чогось зайвого. 

Але в цю секунду звучить тихий скрип старих дверей. Вони скільки пам’ятаю, завжди так скрипіли, скільки тато не змазував петлі. Мама сміялась, що це її “сигналізація” ― завжди знаєш, де дитина. 

Тепер це моя “сигналізація”. Й спиною повзе озноб.

― Мама! ― чую сонний голосочок Грицика й тихі, плескаючі кроки босих дитячих ніжок. 

― Мама? ― крижаний погляд Марка впивається в мене.