1.2

― М-м-марк, ― беззвучно промовляю. Мій голос губиться десь у грудях. Навіть подумки промовлене ім’я ріже ножем серце, зліплене докупи з розбитих шматочків.

Безсила рука мимоволі підіймається. Тягнеться. Торкається щоки. Колюча щетина пронизує долоню ледь відчутним лоскотом і трохи болем. 

Відсмикую її, наче обпеклась. Серце сіпається, зранене, більше не б’ється. В голові шумить. 

― Кішко…

Закушую губу. Хрипкий голос ошпарює окропом, всередині починає нити, скручуватись в тугу спіраль. 

Але я більше не та наївна дівчинка, що вірила кожному слову. Не закохана романтична дурепа. В мене є Гриць, і я маю думати про нього!

Тверезі думки допомагають, рвуть усі чари. В голові нарешті проясняється. Мана розходиться як туман під сонцем. 

Суплюсь. Не буду питати, що він тут робить, хіба це має значення. Знову вривається в моє життя, перевертає все з ніг на голову. Але більше не дозволю, більше не дам. Раніше у мене була тільки я. І страждала лиш я. Тепер є Гриць. І жодні почуття не варті сльозинки моєї дитини!

― Відпусти, ― впираюсь в груди. Намагаюсь вивільнитись.

Де там! Навіть не ворушиться!

― Більше не відпущу!

І чомусь здається, він зовсім не про те, щоб поставити мене на землю. 

― Відпусти! ― шукаю привід. Занадто боляче ось так близько...

Опускаю очі додолу. Помаранчеві мандарини тепер під ногами перехожих... брудні, одна навіть розтоптана. Я ж їх на останні гривні купила, хотіла малого порадувати. Й натовп збирається. Хтось навіть пропонує допомогу, питає, чи викликати швидку...

― Допоможіть, будьте ласкаві, ― не відмовляється Марк. ― Дівчину я сам завезу в лікарню. Але пакет ось упав…

От він завжди вмів домовлятись, подобатись… Згадати як вахтерку нашого гуртожитку зачарував. Вона ж в рота йому заглядала, і мене не шпиняла, що їду жити до хлопця.

― Звісно, дорогенький! ― якась доброзичлива тітонька уже закохано кліпає очима. Здається, вона й швидку пропонувала. А тепер ось організовує кількох витріщак, щоб позбирали мої фрукти.

― Дякую, ― посміхається своєю фірмовою посмішкою, поглядом просить почепити на руку, якою тримає мене під колінами.

― Мені не треба в лікарню. Мені треба додому! ― заперечую.

― В лікарню, Кішко. Без розмов! ― Навіть не думає прислухатись. Розвертається і кудись несе. 

А десь там Гриць. І Лідуська. Вони чекають. Я й так вже купу часу втратила.  

― Марку, відпусти! Правда! Мене чекають!

Кидає уважний погляд.

― Хто? Чоловік? Хлопець?

― Який чоловік? ― розгублено кліпаю. 

― Твій чоловік. Благовірний. Партнер. Коханий…

Син, у мене є син ― хочеться сказати. Але мовчу. 

― Нема чоловіка?

― Нема ― бовкаю, перш ніж розумію, що треба було б збрехати. 

Можливо тоді б відчепився. Припинив грати рятівника, вдавати, що цих років не було, не було тієї розмови, яка розділила моє життя на до та після…

― От і чудово! ― невідомо чому тішиться.

На нас зглядаються люди, від сорому хочеться провалитись. А якщо побачить хтось з батьків моїх учнів. Така ганьба. 

― Я піду сама, ― бормочу. Аби лиш не відчувати його тіло так близько. Не відчувати, як паморочиться в голові від його парфумів, а почуття віддають фантомним болем. ― Тобі важко…

Спогади вирують. Тиснуть в серці, в думках. На мить прикриваю очі, щоб не бачити, відвертаюсь. Я ж гадала, що все минуло. А варто було почути лиш голос, і душа рветься.

― Ні крапельки. Та й ми вже майже прийшли, ― навпаки притискає тісніше.

І я намагаюсь хоча б сховати обличчя за густим волоссям. 

Автівка у нього та сама. Велика і чорна. Він звично влаштовує мене на сидінні, пристібає паском.

― Де у вас тут лікарня?

― Не треба лікарні, Марк. Чесно. Зі мною все гаразд, ― намагаюсь запевнити. 

― Кішко, я бачив твою ногу. Вона вже починає набрякати. Раптом перелом…

Ці слова стають справжнісінькою несподіванкою.

― Перелом? ― у горлі раптово пересихає. Згадую хрускіт, і як прострелило ногу. Але ж зараз усе гаразд. 

Погляд падає униз. Ковтаю сухим горлом… 

― Але мені не боляче… ― ошелешено закінчую, відчуваючи, як мої очі від здивування розширюються. 

Коротенькі, до щиколоток, ботильйони нічого не приховують. Моя права гомілка опухає на очах. Здається удвічі більшою за ліву. 

― Справді? ― теж зиркає на мої ноги. ― Гаразд, я по навігатору знайду, ― промовляє. ― Схоже, в тебе шок…

Шок. Але не від травми. Шок від зустрічі. Від страху. Від того, що взнає мою маленьку таємницю. І я просто не знаю що робити. 

Машина рушає. 

А я відчуваю, як в кишені починає вібрувати телефон.