ГЛАВА 13 (19 червня 1249 року)

Незадовго до літнього сонцестояння, коли вишня майже постигла і поля посиніли від волошок, настала тривала негода. Дощі починалися щодня, після обіду. Та й не дощі, а цілі потоки води обрушувалися на місто, закриваючи видимість. Після цих дощів, ближче до вечора, багато киян виходили на берег Дніпра і милувалися вечірнім туманом, що піднімався над річкою, що остигала. Пасма туману піднімалися над водою, наче душі померлих, що спали десь на дні. І місця в цю пору, зазвичай прохідні та сухі, перетворювалися на суцільне болото.

Але це тривало недовго, слідом за зливами прийшло спекотне літо 1240 року. Вдень кияни тихенько варилися в тіні, і тільки вночі трохи оживали. Від Дніпра несло тиною та смородом, і невдовзі, через спеку, вода сильно впала, оголивши береги. Ночами, на лівому березі, вовки протяжно вили без перестану. А на правому березі панував безлад: містяни залишали свої жаркі хатини, і влаштовувалися спати біля води, де було прохолодно, і можна було вільно зітхнути. Вартові на стіні лаялися, собаки в місті гавкали, як шалені, а коні в стійлах іржали та брикалися. Від цього неможливо було спати ночами. А в місто проникали все нові й нові чутки, які вказували на те, що смерділа не тільки тина. Легкий вітерець віяв з боку Чернігова, і ніс запах диму та крові.

Цього вечора я відчинив навстіж віконниці на вікні, і чекав вітерця від Дніпра, нехай навіть зі смородом тухлої риби. Але вітру не вистачало навіть на те, щоб сколихнути павутиння в кутку моєї келії. А згодом, десь на лівому березі, у лісі, якась тварина закричала голосом переляканої жінки. Мене пересмикнуло. Я витер спітніле обличчя і скорчив пику Юлі-Ані, що заглянула до мене.

- Тільки не кажи нічого.

Юлі-Ана посміхнулася. Обличчя її було блідо-рожеве.

- Монахи стверджують, що такої спеки давно не було на Русі, - тихо промовила вона. – Не до добра це все.

- А що зараз до добра? - запитав я. – Але народні повір'я завжди справедливі.

Згодом Юлі-Ана пішла до себе в келію, а я далі скаженів від неймовірної спеки. Пізніше настала душна та липка ніч, яка зруйнувала останній бар'єр між людиною та твариною. Крики долинали з будинків, де страх, спека і тіснота робили з людини тварину.

А вранці холодний вітер з ревом промчав над Дніпром, переслідуваний масивними грозовими хмарами. Цей вітер забрав увесь сморід з Києва, а коротка злива промила вулиці. І вже скоро місто виглядало зовсім інакше, - прохолодне, чисте та тихе. Але до полудня, швидше за все, повітря знову стане важким, вологим та смердючим.

Я вийшов надвір, прислухаючись до співу. У соборі ченці співали з ранку і до ночі, відколи дізналися про орду хана Батия, що наближалася. Співаючі голоси змішувалися з кінським іржанням, брязканням зброї та криками амазонок на Соборній площі, які там тренували ополченців. Все це складалося в дивну та тривожну мелодію, яка наводила на смуток.

Загроза вторгнення до Києва була в останні тижні призабута, із-за жахливої спеки, але тепер знову почала безмірно рости. Міцно утвердившись вогнем та мечем на величезній території Русі, орда готувала вторгнення на багаті київські землі, які були за Зміїними валами. Та й чутки з кожним днем були більш неспокійними та тривожними.

З вікна бібліотеки пролунав окрик. Я підняв голову і побачив тисяцького Дмитра, який махав мені рукою. Я зайшов назад в будівлю, і почав підніматися на другий поверх.

У бібліотеці, за столом біля вікна, сидів князь Михаїл. Поруч стояв схвильований тисяцький. За сусідніми столами сиділи Зара, Нікатея та Юлі-Ана. Перед князем був розгорнутий сувій, якийсь лист. Він дочитав його, згорнув у трубочку, і тільки тоді заговорив:

- Завтра я їду з Києва, я вирушаю до вугрів. У них зараз перебуває половецький хан Котян, зі своєю сорокатисячною армією.

- Їдеш? - здивувалася Зара. – А хто командуватиме військом?

- Я мушу їхати, мені треба зібрати армію, - відповів князь. - Але я повернуся.

– Яку ще армію?

– Половецьку.

У бібліотеці запанувала цілковита тиша. Всі неспокійно та здивовано переглядалися між собою. І тільки тисяцький спокійно плюхнувся на лаву біля вікна, загадково посміхаючись.

- Поясни докладніше, князю, - звернулася до Михаїла Зара.

– Я думаю, тут і без пояснень все зрозуміло, – холодно відповів князь. – Єдиний народ, де достатньо воїнів, щоб устояти перед ордою, це половці. І якщо мені пощастить домовитись із ханом Котяном, то я наберу там армію. З князем Данилом я це погодив.

- І приведеш цих смердючих дикунів до Києва? Та вони гірші за монгольську орду! – вигукнув митрополит Никодим, що з'явився в дверях. – Твій план воняє, наче тухле м'ясо. Що, Данило погані звістки шле?

- Поки що не погані, але погані скоро будуть. Весь світ в очікуванні, як Київ буде битися з ордою, вистоїть чи не вистоїть. Всі стурбовані, і намагаються щось радити.

- А як перемогти орду, світ не каже? - запитав я.

      Князь глянув на мене скоса:

- Каже, звичайно. Світ невпинно народжує гіпотези – як озеро з жабами, на Подолії. Думка світу така, що станеться диво, і орда самовільно заверне додому, у свої смердючі улуси.

Я засміявся.

- Люди завжди чекають на диво, і воно іноді трапляється.