Розділ 7

Наступного ранку я прокидаюся від запаху кави й того, що Павло мене цілує. Здивовано ковтаю повітря, коли він нарешті мене відпускає. 

— Ти знаєш, я подумав… Не повертайся у свій час. Не хочу, щоб ти йшла від мене. — Його очі блищать, як у божевільного. Він знову цілує мене. Й робить це дуже непогано. Я не зупиняю його. Просто мовчу. Це не виглядає як виважене рішення. Розумію, що скоріше за все до вечора він передумає. Беру чашку з кавою у руки й мовчки п’ю. 

— Ми можемо сьогодні також полежати вдвох обійнявшись? Просто подивимося щось, — пропоную.

— Авжеж, — радіє чоловік. — А ще я ходив на продуктовий поверх й приніс трохи овочів та ягід для тебе. Ти ж любиш лохину? Не аби що… — він зам'явся, — але я старався.

Мені стає незручно, що заради мене Павло витрачає свій запас продуктів. Скоріше за все він списав їх з дозволених собі й в майбутньому зіткнеться через це з обмеженнями.

— Не варто було.

— Варто, — каже упевнено. — Ти варта більшого.

Павло йде на кухню. Я встаю за ним, але він вкладає мене назад у ліжко.

— Відпочивай, я сам.

Я не пручаюся. Знову вмикаю “Друзів”. Іноді кидаю погляди на спину Павла, який щось смажить. Мені приємно, що чоловік для мене готує. Й взагалі так ще ніхто до мене не ставився. 

Від плити йдуть апетитні аромати.Через якийсь час він приходить з тацею. Вмощується поруч.

— Що там?

Павло простягає мені виделку:

— Скуштуй.

Я пробую й завмираю. Це дуже смачно. Щось схоже на рагу, але інгредієнтів більше. Ми разом дивимося серіал і їмо. Ловлю себе на думці, що вже не ставлюся до нього, як до чужої чи малознайомої людини. Мені з ним добре і затишно. На диван заскакує Лаврик й вмощується з іншого боку від мене. Це відчувається як сім'я.

Павло встає з дивана й повертається з двома келихами червоного вина.

— Це зараз майже єдина доступна радість у житті, — каже й простягає мені один з келихів. Я роблю ковток й по моєму тілу розливається приємне тепло. Я подаюся вперед до Павла й кілька секунд ми цілуємося.

Раптом він відсторонюється. Вираз його обличчя змінюється. 

— Любо, збирайся. Ти все-таки маєш повернутися у свій час.

Я не сперечаюся. Хоча хочеться нагримати на нього й розплакатися. На годиннику вже восьма вечора. Мовчки одягаюся.

— Послухай, — він бере мене за руку. — Я бажаю тобі добра й люблю тебе. Мені немає сенсу випроваджувати тебе. Зранку мене накрило почуття страху. Думав, що не зможу без тебе.

— А тепер все інакше?

— Ні не інакше. Просто є закони в цьому світі, яким треба слідувати.

Я знаю, що він правий, але це бісить. 

Павло обіймає мене й міцно притискає до себе.

— Ти найкраще, що було в моєму житті, — шепоче на вухо. Я витираю вологі щоки. Ненавиджу прощатися. Ненавиджу розчаровуватися. А я розчарована тим, що він вибрав якісь там закони світу, а не мене.

Через годину сліз, втішань і алкоголю, ми нарешті вилітаємо з будівлі. Коли паркуємося біля Контрактової площі, я розстібаю пальто, щоб віддати йому, але він мені не дає.

— Залиш на пам'ять.

Я знаю, що це погана ідея. Всі речі колишніх я пороздавала чи викинула на смітник. І не тому, що так хотіла їм помститися. Я просто знаю, що як хочеш забути людину, найгірше що можна зробити, це зберігати пам'ять про неї. 

Та пальто все ж залишаю. 

Ми разом спускаємося в метро. Дивлюся на годинник — 10:01. 

Чекаємо. Секунди тягнуться дуже довго. Я не кажу вже за хвилини. Тепер 10:15. Я чую як наближається поїзд. Озираюся — як і минулого разу на платформі майже нікого немає. Коли поїзд зупиняється, заходжу в порожній вагон. Повертаюся й дивлюся у вікно на Павла. Його сумне обличчя поступово щезає. Поїзд розганяється й зникає, разом зі мною, в темному тунелі. 

Сподіваюся, що він виведе мене куди треба й поверне додому. Сідаю на сидіння. Рахую станції. Нарешті Героїв Дніпра. Мої пальці рук спітніли, не дивлячись на те, що в вагоні зовсім не спекотно. Я б навіть сказала, що навпаки. Зараз має все вирішитися. Заплющую очі. Рахую секунди. Коли двері зачиняються, підіймаю повіки. Однак вагон все ще порожній. На протилежній стінці висить карта метро. Вона все ще має додаткових п'ять станцій: Берегова, Озерна площа, Новотракційна, Синергія і станція Майбутнє.

Мене роздирають суперечливі почуття. З одного боку я розчарована, бо хочу додому до свого Лаврика, який вже кілька днів не їв. Водночас відчуваю полегшення від того, що мені не треба кидати Павла. Бо раптом розумію наскільки встигла прив'язатися до нього. Я вже знаю, що експеримент не спрацював. І з цим треба щось робити. Але не сьогодні. Рахую зупинки, поки нарешті не оголошують станцію “Майбутнє”. Коли двері вагона відчиняються я натикаюся на погляд Павла, який вже чекає на мене.