1.

Наше життя - наша власна книга. Навіть волі богів буває інколи недостатньо аби переписати сторінки нашої історії.
– Cor Malum.

*

У непроглядній темряві смердючих катакомб, люди закуті у темні капюшони вели за собою тонку жіночу фігуру з надягнутим на її голову мішком. Товсті мотузки до болю натирали кисті, від чого на шкірі залишилися червонуваті сліди, Аврелії хотілося зашипіти змією через дискомфорт, але варто було зберігати спокій та рівновагу у диханні.

«Бісові фанатики, моліться аби ці сліди зійшла з моєї шкіри», - під цупкою тканиною, на лиці з'явилася хитра посмішка. Та майже миттєво розвіялася, коли дівчина ледь не перечепилася через сильний удар по спині.

Штовхаючи палицями по спині засліплену  дівчину, сектанти вели її по кам'яному тунелю, освітленому смолоскипами, прямісінько до так званого вівтаря. Великий прямокутник витесаний з мармуру, застелений брудною ганчіркою, а за ним вже чекав глава секти.
Чоловік у білосніжній мантії, розшитій золотими нитками, Міколаш Ламовор. Проклятий окультист, поціновувач людських жертвоприношень богу-звіру, якому вдалося зібрати купку таких самих, як він, псевдорелігіозних виродків. 

З розведеними в сторону руками, він проголосив монотонну промову:

– Брати та сестри, наші молитви були почуті, - він неприємного низького голосу цього чоловіка, Аврелії хотілося закрити вуха, на жаль, зі зв'язаними руками таке їй не провернути.

Міколаш  продовжував щось бубоніти собі під ніс, взявши до рук велику та заржавілу від крові сокиру. Руки складені нижче живота стискали тканину платять від напруги, її знову потягли, від чого вже не вдалося стриматися. Але ці нелюди навряд чи зважали, на почуття майбутньої жертви.
Коли дівчину поклали на вівтар та зняли мішок, вона дуже добре могла розгледіти пику головного психа: округле обличчя зі слідами жахливих опіків на лівій щоці та навколо ока. У його коротку - бридку, козлячу. - борідку було вплетено багато тонких ниток з камінцями, що тихо стукали одне об одного.

Він широко посміхнувся, від вигляду його чорних зубів з кривавими яснами, лице дівчини скорчилося від огиди. Коли його долоня закрила очі, Аврелії довелося докласти зусиль, аби впитися в руку чоловіка та вирвати добрячий шматок. А запах заліза на його шкірі, від якого ставало дурно, а ще гострі камінці, що боляче кололи лопатки та передпліччя крізь рвану тканину.

– Кров блудниці, яку ми даруємо.

«Блудниці!? Яка ж гнида». – від неприємного здивування, миловидне лице стало грізним вищиром. - «І це мені каже головна повія на побігеньках лжебога». 

Далі голосів ставало все більше, поки не утворилося дійство схоже на хор.

– Її понівечена плоть, аби втамувати твою жагу,
Парволе, наш батько та провідник.

Коли сокиру було занесено з наміром відрубати шию, решта послідовників впали навколішки, ще гучніше співаючи слова молитви.

– Прийми наш дар, щоб потім дарувати нам місце біля твоїх ніг.

Змах. Один з послідовників вистрибує з натовпу. 
 

– Дару...

Ламаючись від удару, лезо сокири відлітає кудись далеко, а очі брехливого пророка з жахом вдивляються у постать перед ним.

– Як ти посмів перервати ритуал! Грх!- відповіддю на гнівне гарчання був удар. Гострі пазурі пронизують черевне сплетіння.

 Глухе булькання з горла було останнім звуком, що видав брехливий пророк Міколаш.

– Він таки отримав чого хотів - кров було пролито, - вставши з брили, мішок на голові спалахує синім світлом, яке роз'їдає мішок, не залишивши від нього й сліду. Те саме стається і з мотузкою на руках. - Ти впораєшся самотужки, бо мені цейво, не завадило б розім'ятися.

Поки Аврелія вигинала спину й тягнула руки в усі можливі сторони, решта послідовників ще трохи теплого пророка почали насуватися на дівчину з її рятівником.

– Встань позаду та візьми мене за руку. - низький голос, командним тоном змусив дівчину неохоче стати позаду чоловіка.
– Як скажеш, Рогатик.
Тканина плаща затріщала по швах, демонструючи дві пари чорних  широких крил, а ще масивні роги, що наче корона, вкривали білосніжну голову.
– Можу тебе попросити закрити вуха, люба подруго. - дівчина кивнула, притуляючи долоні до голови.

Закривши Лію своїми крилами, Рогатик поглянув прямо на натовп. З хижою посмішкою. Чоловік прислухався до шелесту власних крил, до кроків ворогів та брязкоту зброї, які ловив його слух з тріщин цегляних стін.
Вибух. Стіна праворуч, між парою та сектантами, розлетілася. Дощ з уламків посипався по обидві сторони, та на відміну від людей в балахонах - яких чекали рани та травми різної важкості. -, на витягнутій пазуристій руці чоловіка утворилося яскраве золотисто-помаранчеве сяйво, утворюючи захисний щит.

– Нарешті, - невдоволено видихнув чоловік, коли з утвореного проходу швидко почали виходити люди, одягнуті у щось дуже схоже на золоті обладунки. - Наша частина роботи виконана. - червоні очі блищали спокоєм. - Вже можна прибрати руки.
– Що!? - мабуть, Лія надто сильно притулила долоні до вух. А рогатий на це невдоволено поглянув на неї з під лоба. 
Взявши її руки у свої холодні долоні, із широкою усмішкою зі своїми іклами, чоловік  окинув постать подруги теплим поглядом.
– Сьогодні вечеря з мене.

***

Від авторки: 

1. Мені довелося дещо змінити сюжет історії, змістивши ракурс з дівчат на інших персонажів.

2. Усі старі глави не видаленні, але їх доведеться піддати редагуванню.

3 Ще хочу подякувати друзям на Аркуші. Я щиро вдячна за вашу допомогу;)