— Дякую, що вчора виручив! — Віта на емоціях обійняла мене і навіть чмокнула в щоку. Вона мені подобалась, тож я з ентузіазмом сказав:
— Якщо треба ще якось зіграти твого хлопця. не лише перед батьками, то я завжди за!
— Ти не дуже злишся, що я вдягла ту обручку і виставила тебе прямо своїм нареченим? — вона зазирнула мені в очі.
— Ну. це було трохи несподівано… — протягнув я. — Але не злюся, ти ж знаєш, що я не можу злитися на тебе…
— Ти найкращий, Ніку, — вона щасливо усміхнулась. — До речі, що там з нашим розслідуванням? Ти щось дізнався, поки мене не було?
— Не дуже багато, — зізнаюся я. — Але знайшов людину, яка має допомогти дізнатися. Та ти, мабуть, його знаєш, ти всіх знаєш…
— Заінтригував, — Віта уважно дивиться на мене. — То хто це?
— Даня з відділу кібербезпеки. Він. здається, справжній профі у своїй справі…
— О, мене до нього двічі відправляли. Такий тихий хлопчина десь нашого віку, — згадує Віта. — Так, він швидко працює, але здається, його перенапружують, а він не може відмовити. Чистий ботан.
— Мені теж так здається. але в принципі він хороша людина. Оце сьогодні збирався сходити, дізнатися, чи він щось відкопав по тому Воронову. Там ще й журналістка одна дуже ним цікавиться. Якась вона підозріла…
— Перевірити її? Можу зробити, я тобі винна, — одразу каже Віта.
— Так, мені цікаво, чи не працює вона на когось, не лише на своє видання. Ну, знаєш, як буває… — я простягаю Віті візитівку Маші. — Якщо дізнаєшся щось цікаве, повідомиш мені. А я потім розкажу, що накопав Даня.
***
Коли я заходжу до того маленького закуточку, в якому сидить Даня, то бачу, що він щось швидко-швидко друкує. В нього відкрито одразу декілька вкладок. І монітор поставлений другий, вчора такого не було.
Він зовсім не помічає мене і продовжує щось друкувати, я легенько покашлюю, щоб сповістити про свою появу.
Даня мало не підскочує на своєму кріслі і розвертається до мене:
— О, привіт. Я тебе не помітив.
— Вибач, що не постукав, — кажу я. — Оце хотів запитати, чи є щось нове у справі Ворона?
— Я дійсно дещо знайшов, — Даня знов повертається до одного з моніторів і відкриває мені якесь посилання. — Дивись, він був повʼязаний як мінімум з трьома жінками, які померли від нещасних випадків за минулі півтора. Про один з випадків я ледь знайшов, то були давно видалені підчищені пости, і їх було мало. Про другий також знайшов небагато інфи. Але суть одна: жінки, з якими він імовірно спав, помирали з періодичністю в півроку.
Я дивлюсь на екран і бачу фотки з одного з тих випадків. З останнього, з аварією.
— Думаєш, він сам їх позбувається? — запитую з сумнівом.
— Мене напружує ця періодичність і підчищена інфа, — він насуплюється. — Хоча, само собою, підчищена інфа — це ще не доказ. Він міг просто не хотіти галасу в мережі, бо він — публічна особа. Це не доводить його провину.
— Може, йому помстився хтось із родичів цих жінок?
— Я можу перевірити мережі і телефони жертв та родичів, але якщо вибʼєш мені дозвіл, — відповідає Даня. — Це ж ваше розслідування. Бо якщо дістану інфу без дозволу, що в принципі ще легше і швидше, ти потім не зможеш її ніде предʼявити.
— Сходжу прямо зараз до шефа і попрошу цей дозвіл. — кажу я. — А що з тим сайтом? Нічого нового?
— Треба дочекатись активної фази роботи того сайту. Я підозрюю, що він працює не постійно, спеціально, щоб його було важко вичислити, — Даня закушує губу. — Цей хакер — геній. Не думав, що мені може бути так важко. Не те щоб я хвалюсь, але на мене скидають більшість складних справ, з якими ніхто не може впоратись, і я зазвичай все швидко вирішую. Але не цього разу…
— Я вірю, що тобі все вдасться. — кажу я. — Добре, тоді, не відкладаючи в довгий ящик, піду виб’ю той дозвіл…
В цей момент мій мобільний дзвонить. Я бачу, що це шеф, тому одразу беру слухавку:
— Ніку, привіт, ти у відділку? Є термінова справа.
— Я у офісі кіберполіції, — кажу я. — Щось трапилось?
— Так, в місті почався неконтрольований мітинг на підтримку смертей багатіїв…
***
ось і чергова глава, буду вдячний за сердечко книзі, ну і не забудьте додати її до бібліотеки, щоб не пропустити оновлень, оновлення щодня о 22.00