Казка про родину Бобрів і чорні Кулі.

Жила-була в затишному лісі звичайна, але дуже працьовита родина бобрів.
Тато-бобер, мама-бобриха і кілька кмітливих бобренят мешкали під тисячолітнім дубом, що розкинув своє гілля так широко, ніби обіймав увесь світ. Цей дім бобри збудували ще за часів прадіда, і дуже ним пишалися.

Тато-бобер був чудовим столяром: майстрував міцні лавки, годівнички для пташок, хатинки для їжаків і мрійливо вчив своїх старших бобренят працювати з деревом.

Мама-бобриха була знаною господинею. Її кореневі пироги та хвойні млинці знали всі навколишні звірі, а її вміння робити запаси на зиму було легендарним.

Але одного ранку по лісу почали ширитися тривожні вісті:

— Ви чули? У глибокому яру з’явились якісь кулі… — шепотіла білка.
— Страшні, темні, з них щось витікає! — зойкала сова.
— Ніхто не знає, звідки вони взялись, але все навколо гине! — кричав дятел.

Усі боялись наблизитися до дивних куль. Але Тато-бобер не був боягузом. Якось, шукаючи добру деревину для нової лавки, він натрапив на ті самі кулі. Вони справді були страшні: великі, чорні, і з них текла якась густа темна рідина, що псувала траву, ґрунт, і гірше за все — загрожувала потрапити до річки!

— Якщо ця рідина дійде до води — весь ліс загине, — серйозно сказав Тато-бобер, повернувшись додому. — Маємо діяти. І негайно.

Він зібрав усю родину:

— Ми збудуємо нову платину! Сильну, широку, високу — таку, щоб жодна крапля не просочилась далі.

— Але, татку… в нас лише ніч! — злякано озвалось одне з бобренят.

— Саме так, — відповів Тато-бобер. — Але ми — родина. Ми — бобри. І ми зможемо!

І вони взялись до справи. Мама рубала гілля, старші бобренята носили хмиз, менші передавали глину й пісок, а Тато-бобер керував будівництвом.

Усю ніч вони працювали, не зупиняючись ні на хвильку.

І коли перші промені сонця торкнулися верхівки дуба, платина вже стояла — міцна, надійна й велична, як замок.

Чорна рідина так і не дісталась до річки. А ліс зітхнув з полегшенням.

Відтоді всі мешканці лісу з повагою кланялись родині бобрів, бо знали: справжня сила — в єдності, доброму серці і готовності працювати заради добра.

Кінець.