Казка про Фею та Роялика

Казка про Фею та Роялика

Стояв теплий літній день. Мякі промені сонечка лагідно освітлювали старе горище, де, здавалося, давно вже не ступала людська нога: надто вже кімнатка була захаращеною. Посеред горища стояли підбиті стільчики, скрині з коштовностями, велика частина стелі була затягнута павутинням. А у найтемнішому і найнепривабливішому кутку самотньо заховався маленький роялик - вигляд він мав, однак, не найкращий. Бідолашному інструментові бракувало клавіш, він мав підбиту ніжку, ще й його “внутрішні органи”, за які правили струни, що утримували клавіші всередині, були безнадійно попсовані. Таке невтішне становище геть добивало Роялика: це колись він мав славу, його музику залюбки слухали гості, зібрані господарями, а тепер він мав доживати свого віку на горищі самотнім та нікому не потрібним.

Поки Роялик гірко розмірковував, яка тяжка його доля, на горищі зненацька зявилася фея. Здавалося, такого прекрасного створіння ще світ не бачив: це була крихітна дівчинка у сяючій білій сукні, дівча мало кучеряве золоте волосся і яскраві бурштинові очі, крім того, у феї було два тоненьких блакитних крильця, як у бабки, а на додачу маленька чарівниця ще й мала крихітну чарівну паличку. Фея належала до давнього могутнього роду, що володів потужними чарами, здатними втілити будь-яке бажання. Щоправда, наша героїня була ще достатньо юною і випробувати свій талант їй вдавалося нечасто, тож вона мріяла про те, що одного дня її магія таки створить Велике Диво. 

Увагу маленької чарівниці привернув чудернацький інструмент велетенських розмірів, і вона вирішила підлетіти поближче. З цікавістю вона розглядала Роялика, і їй стало шкода бідолашного. Фея промовила:

• Лишенько, як же таке сталося з тобою?

Такий прояв уваги хоч трохи, але втішив Роялика: бідолаха вирішив поділитися з Феєю своєю історією.

• Колись я був предметом гордості для родини, у якій мешкав. Будь-хто міг залюбки пограти на моїх клавішах, я давав концерти вищого класу. А потім до мене почали недбало ставитися: діти повідбивали мої клавіші, мені понівечили ніжку. Побачивши, що я геть в такому непридатному стані, господарі викинули мене на горище, а самі перебралися до іншого будинку. А тут вже свою справу зробили миші, які також добряче мене попсували. Певне, так мені судилося - доживати віку на горищі в суцільній самоті.

Серце Феї защеміло. Вона на мить уявила себе на місці горопашного товариша і збагнула, що нізащо б не хотіла розділити його долю.

• Але невже ти залишишся в такому стані навічно? Повинен бути бодай якийсь спосіб все виправити?
• Власне, спосіб є, - завагався Роялик. - Одного разу, ще дуже давно я посварився зі злою чаклункою, яка поцупила в мене Чарівну Пісню. Якщо цю пісню повернути назад у мої володіння, я поверну собі колишній стан і знов зможу грати і співати. А проте я знаю, що це неможливо, тож я лишуся нещасним калікою аж до скону.

Зненацька у Феї заіскрилися очі. Вона збагнула, що ось він - шанс для того, аби створити Велике Диво. 

• А ти знаєш, що я чарівниця? Щоправда, я ще доволі маленька і досі моє чаклунство було незначним, але я мрію про те, що своєю магією я здатна буду творити чудеса. Тож дозволь мені допомогти тобі врятуватися з халепи - я полечу у далекі далі, знайду Чаклунку і поверну тобі Чарівну Пісню. Згода?

Проте схоже, Роялик доволі скептично поставився до такої пропозиції.

• Навряд чи тобі це вдасться. Що може вдіяти така маленька комашинка, як ти? Лети собі з богом і не переймайся надто моєю долею. Я не нарікатиму: все одно жоден смертний неспроможний мене втрятувати.

Така відповідь неабияк зачепила Феїне самолюбство: хоч вона жила на світі ще не так багато, а проте вже була неабиякою гордівницею і свято вірила в те, що її магія здатна на істинні дива. Тож обурення маленької чаклунки було цілком виправданим.

• Що це ти собі дозволяєш?! Ти хоч знаєш, ким були мої предки? О, вони були видатними ельфами, чаклунами і відьмаками, які володіли надпотужними чарами і могли зупиняти сонце в небі, завертати водоспади у протилежні напрямки та перетворювати кожну піщинку на коштовність! Мені за честь належати до такого роду, тож цілком природно, що я ношу в собі їхню силу - магію, яка здатна на дива! Все ще сумніваєшся в мені? Та тільки спробуй дозволити мені допомогти тобі, і я з радістю покажу тобі все, на що я здатна!

Така палка тирада змусила Роялика замислитися. Він був не дурним, і знав: якщо вже перед ним справжня чарівниця, то слідувало б довірити в її руки свою долю.

• Ти справді така могутня, як кажеш? - перепитав він.

Фея пхикнула:

• Атож! Ти не вагайся, повір мені, і не пошкодуєш - я точно знайду Чарівну Пісню і поверну її тобі!
• Ну гаразд, вмовила! Я довіряю тобі. Покажи тоді, на що ти здатна, - погодився на вмовляння Роялик, і вкрай втішена Фея вилетіла у горішнє вікно - на пошук Пригоди.

***

Проте завдання виявилося для Феї значно важчим, ніж вона сподівалася: на подорож маленькій чарівниці довелося витратити кілька днів, і зрештою вона дісталася старого премудрого лісу. Втомлена мандрівниця вирішила перепочити на одному з дерев: зручно примостившись, вона взялася розглядати тутешніх мешканців - маленьких зайченят, білченят, їжаченят, які жили дружно вкупі з лисенятами, вовченятами та ведмежатами. Також у лісі було багато птахів, зокрема горобців, а часом траплялися і різнобарвні метелики - словом, ліс славився живністю.

Фея вирішила поцікавитися у звірят:

• Чи ніхто з вас часом не знає, де живе Зла Чаклунка?

Звірята були приголомшені таким питанням, адже давно було відомо, що ніхто не навідувався до Чаклунки добровільно.

• На верхівці старезного бука, що росте на найвіддаленішій галявині, за диким і колючим тереном, мешкає зла відьма, - сказало наймолодше лисеня. - Але навіщо тобі звязуватися з чаклункою? Зустріч з нею не закінчиться добром, надто вже вона лиха і знає багато потужних чарів.
• Не турбуйтеся, я також чарівниця, і зможу всипати їй перцю, - посміхнулася Фея. - А прилетіла я зясувати з мерзотною Відьмою деякі рахунки.