10

Я довго думала перепросити у Ніка чи забути про нього. Залишив у спокої і гаразд. Здається, я цього й хотіла, чи не так? Але клятий єнот своїми маленькими лапками колупається в серці, не даючи спокійно спати. Уже пройшло приблизно тридцять годин з того моменту, як я дізналась, що слова Ніка – правда. Що вони спали з моєю сестрою. Я навіть не придала значення тому, що вона якось “затрималась у сусідки” після того, як ходила просити Ноклона триматися тихіше. Ну затрималась, та й затрималась. 

І чого так неприємно на душі? З самого ранку я прокинулась з відчуттям провини за ту “тварюку”, котру кинула сусіду в серцях, зі злості. Таке взагалі можливо, щоб людина засинала, думаючи про сестру, про її вчинок, а прокидалась і першим ділом відчувала себе гидко через свою поведінку? Як це називається? Якийсь синдром чи просто совість мучить? 

Не витримую і коротко пишу Ніку:

“Балкон.”

Відповідь приходить миттєво.

“Якщо не думаєш перепросити, то не варто приходити до мене”

Уже чекає. Який швидкий!

Перед дверима на мить завмираю, вагаючись, чи варто йти… Але все ж виходжу. Серце калатає, мов його підганяють, а в горлі пересихає. Не дивлюсь на Ніка, хоча бачу, що він стоїть перед склом. Мій погляд направлений в небо. Здається, сьогодні буде гроза. 

– Вибач, – промовляю тихо, вчепившись руками у рамку вікна. 

– За щооо? – тягне Нік, начебто навмисне знущається, а в мені зароджується злість.

– Ноклон, вибач мені за “тварюку”, – відповідаю, так і не повернувшись до нього. 

– І? 

От же хам! Мало йому одного вибачення! І навіщо я тільки це роблю?

– І за те, що сказала, нібито в тебе дах поїхав від нестачі сексу, – продовжую, скрипнувши зубами.

– Все? – запитує наївним голоском, наче дражниться.

– Все.

– А за “моя сестра ідеальна, вона може знаходитись з тобою в одному ліжку лиш в твоїх фантазіях”?

Гад! Слово в слово запам'ятав!

– Ноклон, у тебе диктофон десь захований?! – розвертаюсь до нього і розгублююсь на мить.

Усміхається так, що земля під ногами зникає. Не дивно, що Ребека не втрималась перед його чарівністю. Але ж я – не вона, я зможу.

– Я актор, мені потрібно швидко запам'ятовувати текст. А коли він ранить в саме серце, то його взагалі неможливо забути!

– Не драматизуй, Ноклон! Це ти будеш робити в театрі! Вибачення прийняв і вільний! – відвертаюсь не в змозі витримати його чарівність. Ну нащо він такий привабливий? Ці його очі, в яких читається зацікавленість. Усмішка, котру неможливо ігнорувати. Від нього нібито линуть хвилі привабливості, котрі збивають наповал.

– То як щодо побачення?

Ні, ну як його витримати? Такого нестерпного і настирного! Хоче побачення? Буде йому побачення!

– Як тільки закінчиться карантин, Ноклон, я з радістю сходжу з тобою на побачення. А поки я, на жаль, не можу вийти з квартири. Жити хочеться, знаєш.

– Ти передумаєш, Меллі, передумаєш! – занадто позитивно кричить Ноклон, коли я закриваю двері за собою і притискаюсь до них спиною. З кожним разом все важче й важче його ігнорувати. Навіщо я це роблю? Навіщо? 

 Можливо мені не вистачає Ендрю… Його ніжних пестощів та обіймів. Можливо хочеться їх замінити кимось іншим? 

Досить! Досить! Я зможу прожити й без чоловічої уваги. Ребека ж якось живе… Хоча, це невдале порівняння, враховуючи останні події…

Викидаю з голови всі неприємні думки і вмикаю новини. Можливо, хоч сьогодні скажуть щось нове і правдиве. Хвилин сорок дивлюсь на те, як кореспондент веде репортаж з Доргадорської лікарні, як все у них там прекрасно і під контролем. І судячи з невдоволеного обличчя журналіста – його змусили це робити – говорити неправду. 

На мить сигнал зникає і картинка суттєво змінюється. На екрані жінка, котра сидить за столом. Я її не знаю, проте бачу знайоме обличчя за її спиною – доволі відомий чоловік з опору. Він часто раніше з'являвся на різних передачах, що виступали з приводу невдоволення урядом. З початком карантину їх заморозили. 

– Вітаю, Дамаріс! – говорить жінка, усміхаючись білосніжними зубами. На вигляд їй років тридцять-тридцять п'ять. – Мене звуть Вікторія Кес, я – один з лідерів опору. Дуже рада, що ми змогли вклинитись в ефір, хоча нагода вкрай неприємна для цього! Казарнакська Лихоманка розійшлась по світу. За нашими джерелами, всі великі країни переживають кризу. Проте нам – гірше всіх. Тому що нас обманюють! Нам не говорять правду, як і Казарнаку. Вони вважають, що ми маємо мовчати, покірно виконуючи їхню волю. Ми маємо право знати правду, навіть попри введення надзвичайного стану! Це записано в Дамаріській конституції, котра створювалась кров'ю, це знає кожен школяр. Тож опір взяв на себе відповідальність повідомити народу Дамарісу всю правду, що так вперто приховують від нас! 

Наперед виходить чоловік в білому халаті та окулярах. Його виски ледь зачепила сивина, а під очима проступають сліди втоми. 

– Всім привіт! – чоловік махає рукою і я машинально роблю те ж саме. –  Нейл Раш, імунолог. Я не дуже вмію красномовно говорити, тому приступлю одразу до суті. Казарнакська Лихоманка, як називають у світі новий вірус, небезпечна для тих, хто має будь-які проблеми зі здоров'ям. Вірус уражає в організмі те, що виявляється слабким. Це може бути травна система або видільна. Головний мозок або нервова система. Статева чи серцево-судинна. Якщо людина не має хронічних захворювань, вона швидко виліковується, імунітет сам виробляє антитіла. Якщо ні, то в кращому випадку можна залишитись інвалідом. В гіршому – смерть. Нам відомо, що Дамаріс на цю мить має приблизно п'ятдесят сім тисяч хворих, ще вісімнадцять тисяч загинуло. Смертність складає майже тридцять два відсотки. Це дуже погано.

Чоловік знімає окуляри і потирає свої почервонілі очі. Пауза затягується. Він, немов хоче сказати щось важке, проте ніяк не наважиться.

– Казарнак в біді. Гадаю, в їхній ситуації зіграв той факт, що в них останнім часом відстежувалося перенаселення. – Лікар нервує, тому Вікторія підбадьорює його, поклавши руку на плече. – Я не можу цього стверджувати напевне, це лиш здогадки, оскільки нам не доступна інформація в тих об'ємах, котрі ми маємо в нас. Наші сусіди втратили понад двадцять п'ять відсотків населення. Це чотири мільйони і… приблизно триста тисяч людей. Тіла ледь встигають спалювати.