3

–Мелісо, виїзд з міста закрили. Нас взагалі не випускають з дому. Нікого. – Мама знизує плечима. – Бекі говорила, що ти хвилювалась перед її від'їздом. Тому ми хотіли зробити сюрприз, приїхати з татом. А тут таке.... На вулицях тисячі солдатів в масках та захисних костюмах, вони нас не пускають, наказують сидіти вдома. Вчора ще все було гаразд, а сьогодні ось так.... Ти, головне тримайся, донечко, ми з тобою.

Почалось...

Сьогодні першим ділом я зателефонувала батькам. З Ендрю немає ніякого бажання розмовляти після вчорашньої сварки. Я маю якомога більше часу провести з сім'єю, бо залишилось недовго...

– Мам... Як свято?

– О, Меллі! Це було так феєрично! Незабутньо! З кожним роком все краще й краще! І більше людей. Говорять, що половина Казарнака приїхала в Доргадор на свято. І...

– На жаль, – перебиваю маму і вона на хвилину впадає в ступор.

– На жаль? Чому ти так говориш, наче...

– Мам, ви новини дивились?

– Там нічого поки не говорять. Просять залишатись вдома. І все. Що ти знаєш?

– Я вночі дивилась Майкла Бенза. Він говорив, що це вірус. З Казарнака. Ендрю залишився в Тіні. Він в готелі і їх теж нікуди не випускають.

Мама мовчки вислуховує, занепокоєння проявляється на її обличчі. Ім'я Бенза говорить саме за себе. Якщо уряд мовчить, то цей чоловік не буде. І я хочу його почути ще. Він – єдина надія Дамаріса, бо наша влада радше мовчатиме, ніж признає свої помилки.

Ми мовчки дивимось одне на одну. Мама читає все по моєму обличчю. Вона знає, наскільки я боюсь залишитись одна. І саме зараз це відбувається.

Я осмілююсь, щоб поставити важке для мене запитання, поки ще не пізно:

–Мамо... Ви з татом переїхали в Доргадор через мене? Бо я вас дістала? Так?

Обличчя її вкотре змінюється і сльози виступають на очах.

– Ні! Ні! Ти весь цей час так думала? Думала, що ми навмисне вас покинули? Ні! – мама дістає носову хустинку, щоб витерти сльози. – Ребека тоді ще закінчувала академію, вона не могла переїхати, її б не перевели в Доргадор. А тобі з нею так комфортно було, до того ж Мег – єдина подруга, крім сестри. Ти навіть з нами не відчувала себе так комфортно, як з ними двома. От ми й вирішили... Не видумуй нісенітниць...

Мама тисячу разів вибачається за переїзд, за те, що довелось покинули нас, за те, що зараз вони так далеко від мене. А я знаю, що більше не побачу їх. Не побачу...

Мег телефонує по обіді. Доповідає обстановку в місті – на вулицях миротворці в захисних костюмах роздають респіраторні маски, в магазинах паніка, аптеки пусті. Люди скуповують все, що тільки бачать на полицях. Хаос. Паніка.

– Мелісо, я не знаю, що коїться, але краще нам відсидітись вдома. Я уже йду до тебе. 30 хвилин.

– Ні! – вигукую, стримуючи сльози. – Ні! Я зле почуваюсь. Я теж можу виявитись хворою. Йди додому. Не потрібно. Я впораюсь.

Мег лиш розчаровано відповідає:

– Оу...

І нехай. Нехай ображається. Вчора вона була у натовпі. Вона може виявитись зараженою.

На балконі прекрасно, здається сьогодні ще тепліше, ніж учора. Люди на вулицях ходять в масках, миротворці слідкують за порядком. Відкриті лише продуктові магазини. Крамничка старовинних наручних годинників, що знаходиться через дорогу, зачинена.

– Так, зараз поїду в студію. Так. Зйомки о третій, – на балконі з'являється Нік, застібаючи м'ятного кольору сорочку. – Ну й гаряча Джулс! Вчора пів ночі не давала мені спокою. Так і я ж кажу! Ага. Ага. Добре. Гаразд. До вечора.

Ми дивимось одне на одного, наче вперше побачились. Мені не хочеться, щоб він покидав свою квартиру. Тоді я точно залишусь одна. Навіть без ненависного Ноклона.

– Що? – не витримує першим актор. – Чого витріщилась?

Хам! Проте живий. Відвертаюсь і не поспішаю говорити те, що хочу. Розглядаю вулицю в пошуках автобусів, проте їх немає. Ледь вловний запах диму просочується через тонку перегородку. Краєм ока бачу, що і Нік зацікавився тим, що відбувається навкруги.

– Раджу сидіти вдома, якщо хочеш врятувати свій зад від нового вірусу з Казарнака, – дивлюсь в розгублені темно-карі очі.

– Я щось пропустив?

– Вірус, котрий вбиває людей. Це все, що я знаю.

Майкл Бенз радив сидіти вдома.

Нік викидає недопалок в попільничку, кілька разів натискає на екран смартфону і прикладає його до вуха, одночасно розстібаючи ґудзики сорочки.

– Алло? Привіт, Майкле! – обличчя актора вмить міняється. – Ні... Гаразд...

Нік дивиться на мене з недовірою і вимовляє:

– Сказав сидіти вдома... Гаразд...

Ноклон стягує з себе сорочку і дістає ще одну цигарку.

– Заходь в гості, крихітко! – підморгує, скрививши губи в посмішці.

– Ще чого...

Змушую себе повернутись до кімнати, вмикаю канал новин. Нічого. Мовчать. Політика, економіка, погода. Про вірус ані слова.

По обіді телефонує Ендрю.

– Меллі, не виходь з дому, гаразд?

– Привіт, Ендрю... Тепер ти мені віриш?

– Я тобі вчора теж вірив, просто виснажився за день.

– Чому не відеозв'язок? Я хочу тебе побачити!

– Телефон розбився, коли я вчора кинув його. Камера не працює.

Брехня! Я точно пам'ятаю, що вчора вона ще працювала. Здогадуюсь в чому справа, просто боюсь докопатись до правди.

– Ендрю, Ребека з батьками в Доргадорі, їх не випускають з дому...

– Це правильно, краще їм не висуватись. Тут таке твориться... Людей, котрі втратили свідомість підбирають на вулиці. Їх тисячі... Безліч карет швидкої... Хаос... Я не повернусь, поки це все не закінчиться... Меллі? Нікому не вір, гаразд? Сиди вдома... Набери води в посуд якомога більше.... невідомо, що буде далі... Як тільки мене відпустять, я повернусь. Я вернусь, обіцяю!

Сльози течуть по щоках. Важко стримувати ридання, ще важче говорити спокійно.

– Я чекаю на тебе, коханий. Все в порядку. Їжі мені вистачить, води теж. Все буде гаразд. Чекаю тебе вдома.

– Я кохаю тебе, Меллі. Чуєш мене?

– І я тебе, Ендрю. Бувай.

– Бережи себе...

Ближче до вечора огортає апатія. Сиджу посеред кімнати на підлозі, намагаючись розрізнити звуки. Та не чути нічого, крім тиші. Навіть Ноклона не чути. Канал новин ввімкнений у беззвучному режимі. Досі нічого про вірус. Це лякає.

Можна було б почитати книгу, проте вона не запам'ятається. Це буде безглузде блукання очей між рядків. Думки все одно літатимуть десь в Казарнаці. Там, де вірус. Настільки багато про це думаю, що мені починає здаватись, нібито я все вигадала. Наче й не було вчорашнього ефіру з Майклом Бензом. Проте все реально. І моторошно.

За п'ятнадцять на восьму попереджують про те, що через п'ятнадцять хвилин президент Дамаріса виступить з промовою. Поки чекаю ці довгі, важкі п'ятнадцять хвилин, від нервів прокушую губи до крові. Страшно.

– Дамаріс! – президент Деніел Сант знаходиться у своєму кабінеті. На задньому фоні наш синій прапор. – В країні епідемія нового грипу! Закликаю вас всіх до порядку! Будьте терплячими й розважливими! Не панікуйте! Прошу всіх добровільно вернутись додому. Від завтра по всій території країни оголошується надзвичайний стан і суворий карантин. Хвороба передається повітряно-крапельним шляхом. Покидати свій дім дозволяється лиш при крайній потребі, обов'язково одягаючи захисну маску на обличчя. Миротворці контролюватимуть ваші пересування!

У нас не багато інформації з приводу цієї хвороби. Одне можу сказати точно – вона нова і ліків проти неї поки не існує. Ситуація повністю під контролем! На даний час маємо всього лиш сто сорок три зафіксованих випадки хвороби. Нашим сусідам і кровним браттям з Казарнака поталанило менше – п'ятсот сімнадцять інфікованих громадян, з них сім летальних.

Благаємо, не вірте чуткам з інтернету! Люди знаючи наперед розсіюють паніку, тому що їм це вигідно!

Якщо у вас раптово піднялась температура, почалась лихоманка або ви просто відчуваєте сильну втому – телефонуйте за номерами, що вказані на екрані. Ви негайно будете ізольовані! Це необхідно задля припинення розповсюдження епідемії нового грипу! Приховування симптомів, а також навмисне розповсюдження вірусу грипу каратиметься позбавленням волі до двадцяти років.

Бережіть себе і своїх близьких!

Одразу ж набираю номер Ребеки. Хочеться почути знайомий, рідний голос сестри.

–Хей, сонце, як ти там? – весело починає вона.

– Сумую...

– Ми теж сумуємо за тобою. Мама спекла наше улюблене вівсяне печиво. Ми весь день граємо в Монополію. Тато, як і завжди, переможець. Нам тебе не вистачає.

– І мені вас не вистачає.

– Як там Ендрю?

– Ми посварились серед ночі. На Святі він допомагав дівчині, котрій було зле. Її забрала швидка, – голос аж тремтить від стримуваних сліз.

– Ох, Меллі... Яка ж я дурепа, що поїхала на ту виставку... Я маю зараз бути з тобою...

Ми мовчимо кілька хвилин. Я мовчки втираю сльози, котрі все ж вириваються на волю і стікають по щоках. Ребека, здається, картає себе за те, що не залишилась вдома, коли я просила її.

– Все в порядку, Ребеко. Я в порядку, – після того, як заспокоїлась, говорити легше. – Тим паче я не сама. Є Ноклон. Я його ненавиджу, але він хоча б поряд. І не збирається нікуди йти. Здається...

– Ноклон і ти, – сміється, – ви ж за все життя десятком слів не перекинулись!

– Сьогодні ми розмовляли.

– Про що? Про його сексуальні подвиги? – сестра все ще заливається сміхом.

– Я порадила йому залишитись вдома. А ще він телефонував Бензу. До речі, Бенз... Він мовчить. В соц.мережах пусто. Чого б це?

– Можливо, зайнятий лікуванням хворих? – я прямо бачу, як сестра знизує плечима.

– Сподіваюсь...

Прощаємось не одразу, розмовляємо до пізньої ночі, коли сестра починає позіхати.