1 Глава 1

- Так, люба. Я скоро спускаюся.

Чорт!

Ця ідея з бантом на шиї мене просто дратує!

Ну чому не можна було обмежитися просто звичайною краваткою? Або залишитися просто у сорочці?

Але Сніжана вирішила, що обов'язково має бути щось особливе.

Де, до речі, чорт забирай, цей бант?

Здається, я залишив його в кабінеті брата.

Брат...

Чорт!

Мені навіть не вірится!

Як круто змінилося моє життя за останні роки!

Зі звичайного дитбудинкового пацана я став одним з провідних бізнесменів Європи!

Знайшов брата, який спочатку розквасив мені фізіономію, але після все-таки повірив у нашу спорідненість! Звичайно, без ДНК-експертизи не обійшлося, але…

Все ж таки в результаті все вийшло набагато краще, ніж я навіть припускав! Буквально за лічені дні ми стали справжньою родиною!

І ось ми святкуємо заручини.

Моя заручини в готелі, який належить братові.

Із найчарівнішою дівчиною. До того ж, вона дочка одного з найбагатших та найвпливовіших людей світу! Який свого часу дав мені шанс. Буквально витягнув із лайна, коли я подихав від ножового поранення у в'язниці!

Чи міг я припустити, що життя розгорнеться на сто вісімдесят градусів?

Звичайно, я пахав. Працював день і ніч, щоби чогось досягти.

Але якби не допомога її батька Кирила Левинського, бути мені давно на тому світі!

- Макс. Зрозумій. Я хочу, щоб сьогодні все було ідеальним.

Я окидаю мою наречену довгим поглядом.

Вона точно ідеальна. Як завжди.

Золотисте волосся спадає хвилями нижче талії. Ніжно-золотисте плаття трохи світліше мерехтить свіченням золота.

– Чорт із ним, – бурчу, накриваючи її губи своїми.

- Хай буде цей чортовий бант, якщо тобі так хочеться!

Зрештою, заручини та весілля для жінок справа важлива. А мені все одно, то чому б ні?

- Ти зіпсуєш макіяж, - Сніжана посміхається, м'яко відсторонюючись від мене. - А я…

– Хочу, щоб усе було ідеально, – посміхаюся, закінчуючи фразу за неї.

- Гості вже зібралися, Максе. Мені залишилося ще кілька штрихів. Все буде просто шикарно!

Так.

Гостей повний готель. Вищий світ. Олігархи зі столиці.

Навіть батько Сніжани прилетів, хоч йому це було й непросто. Старий зовсім здає останнім часом!

- Я зайду за тобою за десять хвилин, - киваю, вирушаючи шукати свій чортовий бант.

- Максе, ти забув у нас свій телефон, - до кабінету входить наречена брата з ним разом, коли я майже впорався з цими вузлами.

Ну, як упорався…

За крок від того, щоб їх порвати, або задушитися.

- Оля. Виручай. Я з цим не впораюся!

- Звісно. Але твій телефон уже розривається хвилин із десять. Щось важливе, напевно.

Чорт.

Справи не дають перепочинку. Навіть на власних заручинах. Зараз я готовий послати до чортової матері будь-кого. Навіть якщо сам Папа Римський вирішив мені запропонувати контракт на сто мільйонів.

- Максим Захаров? Ну, нарешті ми з вами зв'язалися!

– Так, – сухо кидаю у слухавку. - В чому питання?

– Це із третьої міської лікарні. У нас жінка із дитиною. Важка аварія. Ваша дружина та дочка.

- Ви помилилися. Я не одружений. Поки що, – хмикаю, вже збираючись відключити дзвінок.

– Жінка назвала ваше ім'я, тож ми вирішили, що це ваша дружина. На жаль, більшої інформації ми не маємо. Дівчинка і її мати непритомні.

- Ви помилилися, - знову повторюю, роздратовано зітхаючи.

– Лада Андрєєва. Ви не знаєте такої?

Лада? Не може бути. Це ім'я я не сподівався більше почути у своєму житті!

Різко хапаю зі столу телефон. Притискаю його до вуха.

– Уточніть. Скільки років? А дівчинці?

Пальці самі стискаються так, що телефон зараз розлетиться на тріски.

Щелепи стискаються до хрускоту.

- Я буду. Ні. Не варто більше нікому дзвонити.

Зриваю до чортової матері цей клятий бант.

Унизу все готове.

Зібралися всі гості. Грає музика…

Але мені начхати. Плювати зараз на все!

Якщо там і справді моя дочка…

– Сніжано?

Зупиняюся біля дверей.

У отворі стоїть Сніжана. Біла, як сніг.

Скільки вона чула? Судячи з обличчя, все.

А, втім, то навіть краще. Не витрачатиму час на довгі пояснення.

- Вибач, - кидаю їй на ходу, виходячи з кабінету.

*   *   *

Лада. Лада Андрєєва!

Треба ж!

А я думав, що не тільки її ім'я, а й її образ стерся в мені назавжди!

Але...

Дідька лисого!

Всю дорогу до столичної лікарні її нереально сині очі так і стоять переді мною!

Наче в душу заглядають!

Пальці самі собою стискають кермо так, що навіть кісточки побіліли!

Ні. Це маячня! Це зовсім не вона. Напевно, інша якась Лада Андрєєва! Ну хіба мало жінок із таким самим ім'ям? Та годі!

І все одно всередині все ніби стискається. Так що зараз мене просто підірве!

Невже вона посміла так вчинити? Народити від мене дочку та приховати це?

Ну ні

Це точно не вона! Напевно, там зовсім інша жінка і чужа дитина!

Чому ж я тоді так мчу?

Напевно, просто тому, що комусь потрібна допомога. А раз додзвонилися мені, а не справжньому батькові…

То робити нічого. Доведеться допомогти!

З вереском рву гальма, зупиняючись на повному ходу біля входу до лікарні.

Дорога зайняла багато часу. Вже майже світає.

Зачиняю двері, наплювавши на дублянку всередині.

Майже влітаю на третій поверх до реєстраційної стійки.

- Я Захаров. Максим. Мені сказали, тут дівчинка та її мати.

- Так, звичайно, - дівчина за стійкою втомлено потирає скроні. Мабуть, тільки задрімала.

– Добре, що ви приїхали. З дівчинкою легше, а ось ваша дружина... Мені дуже шкода, Максиме Станіславовичу.

- Що з нею?

Рявкаю, але виходить якесь хрипке шипіння.

– Вона…