Несподівана зустріч

Розділ 3-й
Ледь помітна стежка поволі перейшла в уже добре помітний путівець, а той в свою чергу через деякий час вивів наших мандрівників на уже досить широку й пристойну дорогу. Сонце потихеньку котилось униз, простуючи грунтовими дорогами й стежками Алекс раз по раз помічав вдалині силуети звірини, один раз навіть доволі чималеньку, схожу на ведмежу, постать, але ельфійка не виявляла жодних ознак занепокоєння, а оскільки саме вона була мешканкою цього світу, як дівчина назвала його - Азерота, а він - лише гостем, то колишній сталкер не став задавати жодних запитань, а просто йшов слідом за своєю провідницею, не забуваючи при цьому роззиратись на всі боки.

Коли вони вийшли на широкий битий шлях, сонце повисло уже досить таки низенько, наближався вечір й Таліель навіть дещо додала у швидкості ходьби, раз у раз при цьому стріляючи очима в бік Алекса.  Пройшовши ще пару сотень метрів він декілька раз помітив тварин схожих на корів, що мирно паслись неподалік дороги, а один раз й невелике стало овечок, що бекаючи та мекаючи, просувалось в тому напрямку, що й вони, отже до людського поселення залишалось явно небагато.

В цей час Таліель, вчергове поглянувши на Алекса, різко зупинилася й промовила до нього:

- Ти тільки не ображайся, але твій одяг й зовнішній вигляд насправді не вписуються в загально прийняті норми людей, які в тому числі живуть у поселенні куди ми йдемо. Навіть у Штормграді, куди прибувають найрізноманітніші мандрівці, торговці, посли й просто шукачі пригод з усього світу, ти в своєму вбранні вирізнявся б посеред натовпу, а про Золотезем'я навіть нема чого говорити. Так що почекай мене тут, тільки не стовбич посеред дороги, прошу, - тут ельфійка глянула ліворуч та праворуч оцінюючи можливі небезпеки, але нічого такого не помітила, тому скерувала Алекса, сказавши йому:

- Ось там 10 кроків ліворуч бачиш кущики ростуть, ходімо туди, станеш там чи навіть присядеш й зачекай мене, а я швиденько повернуся.

- А ти куди? - запитав Алекс простуючи за нею до кущів.

- Я піду до крайніх хат селища, та спробую вирішити проблему з твоїм вбранням. Та ти не переживай, тут спокійно й час до часу ходять штормградські патрулі, але краще щоби вони тебе теж в такому вигляді не бачили, щоб не викликати у них зайвих підозр.

Алекс хотів уже заперечити, а що тут підозрілого, роги в нього не ростуть, одяг звичайного сталкера, але тут вже прикусив себе за язик. В тім то й річ, що звичайного сталкера у звичній для нього Зоні, а він то з сьогоднішнього ранку перебуває зовсім не в ній, а в невідомому й таємничому світі, де судячи зі зовнішнього вигляду його нової знайомої дійсно існують зовсім інші стандарти одежі, далекі від тих, до яких Алекс звик за багато років свого сталкерства, та й до нього зрештою теж.

- Гаразд, я чекатиму тебе тут, - відповів хлопець.

- Ось і добре, я швиденько, туди й назад - сказала ельфійка та безшумно зникла за кущами.  Алекс вчергове подивувася цьому її вмінню, безшумно щезати й з'являтись нізвідки, мабуть ця дівчина дійсно була прекрасним слідопитом й мисливецею та навіть в межах Зони змогла би виживати завдяки своїм вмінням, але сталкер зовсім не хотів би, щоб ельфійка потрапила туди й був радий, що це він став гостем в її світі, а не вона в його.

За такими його думками непомітно спливло хвилин 10 - 15, сонце вже майже сіло, як раптом за дальніми від Алекса кущами почувся шум, звідти викотився якийсь миготливий жовто-оранжевий клубок, а слідом за ним вискочив вовчисько. Сталкер навіть на мить заплющив й розплющив очі, але так це дійсно був вовк. Не мутант, бачити яких Алекс уже звик за час своїх блукань по Зоні відчуження, а звичайний сіроманець, але при цьому з його пащі стирчали чималенькі такі ікла а наміри його були явно не дружніми, принаймні до другого прибульця, якого Алекс теж уже встиг трохи роздивитись.  

Виглядав він так, неначе лиса поставили на задні лапи, вдягнули у подобу людської одежі й в такому вигляді відправили на прогулянку. Але зіткнувшись поглядом з його очима сталкер явно помітив в них розум й німе прохання про порятунок. Тож Алекс, більше не роздумуючи, вихопив свій пістолет, а його рука уже давно за звичкою, доведеною до автоматизма, розщіпнула кобуру з ним й тільки чекала на сигнал післаний мозком, що настав час діяти, й стрельнув в повітря. При звуці постріла, лис злякано зіщулив вуха й смішно беркицьнувся на траву, але вовчиська це не зупинило і навіть навпаки, він приготувався до стрибка на свою жертву, щоби зімкнути свої гострі ікла на його шиї, на шиї своєї потенційної вечері.

- Ні, цьому не бувати, - подумав Алекс й наступні постріли відправили кулі прямо в роззявлену пащу звіра, вибивши уламки зубів та згустки мозку з голови хижака, що уже бездиханним гупнувся на землю, буквально за півметра від своєї жертви, яка так і не стала його поживою.  

Хлопець підійшов ближче, до врятованого ним невеликого й кумедного прибульця, а той розплющивши очі й кумедно повівши носиком спитав-простогнав:

- Де я? Я живий?

- Живий - живий, - відповів Алекс, - а де ти, я й сам не знаю, що тобі відповісти, в Азероті, така відповідь тебе влаштує?

- Ну ти й жартівник, - відказав незвичайний незнайомець, - я й сам знаю, що в Азероті, а конкретніше можеш сказати?

Тут Алекс пригадав, назву, яка нічого йому не говорила, але яку вживала Таліель, до речі щось вона забарилася, - Елвінський ліс й так сказав малому:

- Ми в Елвінському лісі.

- Елвінський ліс? - чував про нього, це ж тут знаходиться знамените на всенький світ місто - Штормград, захоплено відказав малий, - Таак, далеченько мене від дому занесло.

- А ти хто взагалі такий? Теж, мурлок? - задав Алекс питання, яке вже давно мучило його, незнайомцю.

- Щоо? Який я тобі мурлок, ти що не добачаєш чи що? Я - вульпера - сказав лис, ніби це слово мало щось пояснити сталкеру Алексу.  Щоправда, малий вульпера, майже відразу зніяковів й дещо, навіть винуватим тоном додав: - Мене звуть Рудохвіст, і я дуже вдячний тобі за порятунок свого життя, якби не ти, навіть не знаю, що б було, мабуть не втік би я від цього вовка.