Розділ 14 Заклинання

Розділ 14

Заклинання

Задовбали ельфійські протоколи ввічливості, переставляючи чорні волохаті ноги, міркує Родион. Невже не можна робити усе добротно, як нормальні маги роблять. І на кого він тепер схожий у цій шкірці? Точно, не на красеня. Нівея може злякатися, коли побачить. Будуть поряд, наче красуня і чудовисько. Мультик на виїзді.

 Родик зупинився і всівся прямо на промерзлу землю. Де той Лев, зараза? Куди сліди поділися, незрозуміло.

Куди ти, стежинко,

мене привела?

 Без їжі і пійла

житуха складна.

 О, уже на пісні потягнуло. Від ельфа заразився. А що, непогано виходить. Талант не проп’єш. Чим я гірший за Івана? Братуха скористався ситуацією і вже на коні, тобто, на вершині, а я лев’ячий послід шукаю. Ні. Треба вставати і дертися вище. Можливо, там до мене дійде сенс життя, чи зійде просвітлення йогинів. Та то навряд. Не створений я бути Буддою. Краще просто ведмедити і бабака впіймати. Опа, попався. Ням-ням. Фу, яка гидота, і як гімалайські ведмеді таке їдять. А, може, не їдять, звідки мені знати, я ж ведмідь перший раз.

 О, сліди знову з’явилися, на вершину ведуть. Там я і загину, там мені епітафію і напишуть. Ні, це я комусь. Наприклад, Іванові. Своїми зубками його шийку почухаю. Нівею наказано не чіпати, а ось Івана можна. Тільки одна неув’язочка. Учора я б його роздер, а сьогодні – сумнівно. Брат, як не як. І коли він устиг кохану у мене відбити? Ну, нехай. Вирішу якось.

Сліди закінчилися. Йо-йо-майо. Вечір насувається. Сутеніє швидше, ніж я до вершини дістанусь. Гора, як гора. Нічого божественного. Таке враження, що її грейдером почухали. Ці тибетці, як діти малі. Звідки вони вирішили, що тут боги живуть? Понавигадували казочок, а я через це страждати мушу. О, потічок, хоч нап’юсь. Мда. Ведмідь я зачотний.  Вуха і справді прикольні. А ця біла смужка на грудях взагалі фурор викликає. Ось чому Туранчокс мене білогрудкою обізвав. Вода така холодна, що аж зуби ломить, а все тому, що давно дантиста не відвідував. Хліборізко дефективна, і коли ти нити припиниш?

От би зараз на концерт до гота. Яке у нього поганяло було, дай, гора, пам’яті? Хоч вмри, не пригадую. Зате точно пам’ятаю, яка класна у нього електрогітара була. Я про таку в дитинстві мріяв, тільки не судилося. Татко раптово в аварію потрапив, дід власну інструментальну колекцію на Авіто продав, щоб на лікування гроші назбирати. І що? Немає тата, немає діда, немає колекції. Матері було начхати на мої бажання.

 Вона:  «Родику, там кружок бандуристів відкрився, може, сходиш?»

Я: «Мені по цимбалах на ті бандрури, я електрогітару хочу.»

Вона: «Де ж я на таку цяцьку грошей візьму, усі на лікування татка витрачено».

Я: «Ну, й пропади вона пропадом».

Усе, вирішено. Завершу операцію, повернусь додому, зароблю грошей у казино і куплю гітару. Що воно у вусі дзижчить, наче комар? Не думав, що ці тварюки до Кайласу дісталися.

Глибоко всередині голови наче больовий постріл пролунав. Від несподіванки  перевертень втратив рівновагу і впав у крижаний потічок.

— Ця я, Террабіт. Прийом.

— Щоб ти здох, ельфе, я ж плавати не вмію, хоч і на Мальдівах був. Зараз потону к бісовій матері, і Нівея з Іваном так і не дізнаються, на які жертви я пішов заради них.

— Заткнися, дурню, і слухай уважно. Там, куди ти дійдеш, моя магія не діє. Вірніше, слабшає з кожним кілометром угору. Тож варіант такий: якщо гора не іде до Магомета…

 — ...то Магомет іде до гори, я знаю.

 Родик заборсався, струшуючи блискучі краплини з чорної шерсті, а ельф правив своєї далі:

 — Нічого ти не знаєш. Там, під потічком, приховане русло є. Ти тільки пірни, і сам усе побачиш.

— Оце вже ні. — забив лапами по воді Родик. Несподівано він перестав відчувати тверде дно, бо під ногами утворилася безодня. — Я ж не камікадзе на таке підписуватися. Одна справа – сухі, а інша – водні процедури. Тут я пас.

— Процедурну стули, санітарко, інакше не бачити тобі Івана з Нією, як власних вух.

 — Я їх і так знайду, без тебе.

 Родик нарешті вибирається на величезну камінюку посеред потоку і віддихується:

 — Я і хвоста не бачу, бо надто куций.

— Це розум у тебе куций. — зло шипить голос у вусі. — І нащо я з тобою зв’язався, Морена ж мене попереджала, що з тобою каші не звариш. Де вода? Я умиваю руки.

У голові стало так тихо, що риб’ячий пірует з наступним виляском у воду здався Родиону вибухом атомної бомби. Він розвернувся і завмер, побачивши, як за валуном, на протилежному боці потоку, зблиснули хижі лев’ячі очі.

 — Прийом! Ельфе, я передумав. Ти ще на трубці? Чуєш, я згоден, процедури, так процедури.

— Ну чому я маю увесь час тобі копняків давати? Хе-хе. І що за життя пішло: як слід, не налякаєш, неодмінно програєш. Джасте моментс, я зараз заклинання прочитаю:

Жарти – в сторону, морду – угору.

Жабри – у горло, маг -  у воду.

Ряска болотна, хвіст і луска,

Жук-водомірка , отруйна змія…

— Та швидше, ельфе, мене зараз жерти будуть, а ти стогнеш.

— Цить, я ще не закінчив.

…хатня гадюка, бабай волохатий,

П’явка у носі, кібець строкатий.

Синя кікімора, дух водяного,

Палець у дверях, колінце тритона…

— О, боже, лев уже стрибати приготувався. — шепоче Родя. — Туранчоксе, твою наліво, кінчай речитативити, бо зараз прикінчать мене!

Ельф ніби й не чує, дочитуючи заклинання:

— …зелена ропуха, щука зубата,

Місячні кратери, відьма лупата.

Русалки аморфні і діви Кайласу,

Приймайте дари для духів ракшасів!

Останні слова заклинання потонули у лев’ячому реві. Угорі майнула велика чорна тінь і підхопила ведмедя. Звірине завивання сповістило гору про те, що сьогодні декому пощастило уникнути лютого покарання за осквернення містичних володінь. Проте, ця перевага тимчасова, і зовсім скоро усе може змінитися. Хіба не ясно?