Розділ 12 Ультиматум

Розділ 12

Ультиматум

«Нічогенька квартирка. А психотерапевти непогано заробляють», — розмірковує Родион, притуляючись всім тілом до теплої батареї. Головне – зігрітися. Олена Павлівна турботливо бігає над хлопцем, наче курка над курчам:

— Родионе, закутайся у плед, я тебе зараз гарячим чаєм напою. Посинів, наче слива на дереві. Хоч би пневмонію не підхопив. У мене мед є. Вдячні пацієнти передали з пасіки. Мій син його обожнює. А ще прополіс і соти. Гаряча ванна теж не завадить. Піду ввімкну воду, нехай набирається.

Родик кутається у плед і присідає на чорний шкіряний диван. Скидає м’які домашні капці і  занурює босі ноги у густий ворс. Шкіра гімалайського ведмедя? Бродив мішутка на волі, кігті точив об дерево, корінцями ласував, аж тут бац, мисливець з претензією на вбивство. Піф-паф, ой-ой-ой, і загнувся наш герой. Іронія долі.

Родик почувається, наче той ведмідь, загнаний долею у куток. Тепер лікарці доведеться пояснювати несподівану втечу. У грудях заболіло. От халепа, невже брати Качковські помстилися? Не треба було оскверняти місце захоронення. Святотатство через легені виходить. Он, мародери гімалайську принцесу потривожили, розкопали могилу, і катаклізми природні викликали. Так і тут. І чому ті принцеси у голову лізуть, ніби більше подумати немає про що. Качковські – не принци, їм до них далеко. О, моторчик у акваріумі ввімкнувся. Риб’яче царство прокинулося. А тут золота рибка є? Може, виконає три Родикових бажання? Чого він найбільше хоче? По-перше, зігрітися, по-друге – поїсти, а по-третє, щоб поліція не розшукала. Навпаки, це йому треба розшукати Івана. А якщо брат саме зараз по Гімалаях розгулює? Ведмежатинку на соснових рогачах смалить? Родион теж би не відмовився від такої трапези. Лікарняні супчики поперек горла стоять. Йому пороблено, точно. Спочатку Нівея зі своїм бобіком, тоді готи, тоді Фенікс, потім травми після падіння. Щелепа ледве зрослася. Безцільне тринькання грошей та довготрививале прозябання по підпільних казино. На цьому б крапку поставити, та почати жити нормальним життям, ан, ніт. Там, у склепі, на стінці хтось такого гарного павука намалював, шкода, нікому зацінити. Гоблін якийсь з акваріуму визирнув. Ей, чуваче, ти адресою помилився. Тут не цирк уродців, а нормальні люди живуть. Чи це троль? Більше на троля скидається. Тільки тролі волохаті, а цей гладенько вибритий, не те, що Родик. Десь його вже бачив. О, згадав. Коли галюни ловив після травми голови. Невже повертаються? Ну, це вже занадто. Ану, киша звідси. Не бачиш, чи що? Тут тобі не усипальниця принцеси, тож і поживитися нічим. Здрисни, друзяко.

— А це вже мені вирішувати. — сказав, як відрізав, гоблін.--- Іч, розкомандувався, лицар у тигровій шкірі. Ні, не так. Маслак на шкірі гімалайського ведмедя. До речі, цей ведмідь до Червоної книги Міжнародного Союзу Охорони Природи занесений, як зникаючий вид. Та йому вже байдуже.

— Розумний, аж страшно, тільки я не маслак. — образився Родик. — Хто ти такий, щоб мене обзивати, галюнік довбаний? Зараз кліпну оком і ти зникнеш, наче риба в ополонці.

— А ти спробуй. Першого разу у тебе не вийшло, пам’ятаєш?

— Нє-а. А повинен?

Родик відкинув плед з розпашілого тіла і втупився у акваріум. У хлопця дійсно жар, якщо вже гоблін ввижається.

 — Не тільки ввижається, а ти з ним навіть розмовляєш. Себто, зі мною. Оце так поворот. Як тобі Олена Павлівна? Сексуальна жіночка, як на свої сорок три. Було б мені на дві сотні років менше, я б сам з нею розважився. Та я і зараз нівроку, а все завдяки тобі, та простакам твого типу. Жадібність, як той казав, то кепсько. 

 — Ах ти чучундра галюциногенна, як ти смієш! — шарпнувся Родик. — Ну, ти мене вже дістав. — різко нагнувся, схопив капець і запустив у гобліна.

Зелений гість пірнув у акваріум і випірнув уже з капцем на голові.

— Ну хто ж так гостей зустрічає? Ти мені капелюха прим’яв. Снайпер на мою голову. За це я тебе втоплю прямо в акваріумі. Підеш на корм гуппі, не встигне вона твої три бажання виконати.

— А звідки ти про три бажання знаєш? Невже мої думки підслуховував?

— А я усе знаю. — вишкірив жовті зуби гоблін. — Від початку, і аж до кінця світів.

 — Гм… Десь я це вже чув. О, згадав. Ти – ельф Туранчокс, тільки дуже змінився. Як бачу, позичене життя і тебе потріпало. Страшний став, наче атомна війна. Що тобі треба? Говори, або відвали. Я погано почуваюсь.

— Нарешті перейшли до суті справи, а то я думав, що після того, як Морена з Ягою над твоїм мозком позбиткувалися, у дірявій макітрі пам’ять геть закінчилася. Вундеркіндом ти мені більше подобався. Маніпулювати свідомістю легше було. Та то лірика. Перейдемо до прозових творів. Нагадую для куцопам’янтих: я не Туранчокс, а Террабіт. До ваших послуг, юначе. Та нащо ці словесні реверанси, мене вже нудить від ельфійських протоколів ввічливості. Ми ж давно знайомі. Напруж думалку, поки ще не пізно, дурнику. Це я тебе з Нівеєю звів. Це я тобі карету швидкої допомоги викликав, коли Чорний Янгол по твою душу прилітав. І кістки щелепи зростив теж я, та так швидко, що від подиву консиліум ескулапів свої до підлоги роззявили.  Це я тебе з Пекла визволив, коли ти лажонувся і тебе з Раю поперли. Це я тобі роками по казино грошенят підкидав в обхід віртуозних розкладів круп'є, розрахованих на твій стопроцентний програш. Ти досі мені винен. Процентики зросли, та й інфляція у вищих сферах. Скажу, не криючись. Мене бісить, що фігур противника на шаховій дошці забагато лишилося. Заважають шах і мат людцям поставити. Ось ти мені і допоможеш їх знищити. Андастенд?

Родик марить, точно. Треба потрясти головою і телевізор у голові сам вимкнеться чи, принаймні, перемкнеться на інший канал. Хлопець так і зробив. Покліпав, але картинка залишилась попередньою.

— Ой! — глузливо вигукнув ельф. — Сьогодні ввечері по всім каналах одне і те ж показують. Вибач, що не «Лебедине озеро», а психоделічні картинки з регресивного гіпнозу.