32

Лана

Стара фабрика зустріла нас тишею, що викликала в мене підозру. Занадто спокійно. Занадто ідеально для засідки. Ми приїхали на двадцять хвилин раніше — достатньо, щоб усе перевірити, але не настільки, щоб дати противнику можливість адаптуватися.

Машину залишили за пару кварталів і далі пішки зайшли на територію. Я майже не видавала звуків, пересуваючись між ржавими контейнерами, а Марат, хоч і був вищий та важчий за мене, рухався з грацією хижака. Чорт, а він справді це вміє.

Ми швидко розійшлися, перевіряючи територію, продумуючи маршрути для відходу. Ніяких сторонніх слідів. Ніяких ознак чужої присутності. Або нас ніхто не чекає, або хтось дуже добре ховається.

Марат влаштувався на широкому підвіконнику в одній із напівзруйнованих будівель. Він вставив новий магазин у пістолет, покрутив у руках і знову його прибрав, після чого оглянув місцевість з хижою уважністю. З цього місця відкривався чудовий огляд на ворота фабрики й внутрішній двір.

Я перехопила його профільний погляд — серйозний, сконцентрований, чітко прораховуючий усе до найдрібніших деталей. Його впевненість була майже відчутною, якось навіть заспокоювала.

Я мимоволі посміхнулась.

— Одразу видно профі.

Марат, не відриваючись від спостереження, тільки криво посміхнувся.

— Ой, не збудися від захоплення, Лано.

Я закотила очі, спершись на колонну навпроти.

— Вибач, але твоє пафосне «я прораховую сто варіантів розвитку подій» виглядає дещо… занадто.

Він хмикнув, нарешті глянувши на мене.

— Хочеш сказати, що не оцінила мій професіоналізм?

— Оцінила, — я хитро посміхнулася, — але ти забув про ще один важливий момент.

— Який же?

— Шлях до відступу. Якщо що, я тебе не тягнутиму.

Марат розсміявся.

— Це що, загроза?

— Це факт.

Він зробив вигляд, що серйозно замислився, оглянувся, а потім знову перевів на мене погляд.

— Ну, якщо що, мене ж можна нести на руках.

Я склала руки на грудях.

— Так, ти важиш як мінімум на двадцять кіло більше за мене. Може, ще й романтичною музикою супроводити це дійство?

Марат єхидно посміхнувся.

— О, то ти таки думала про романтичні моменти зі мною?

— Боже… — я закотила очі, але, чорт забирай, від його тону по шкірі побігли мурашки.

Марат нахилився вперед, спираючись ліктями на коліна, і глянув на мене з тією своєю небезпечно-спокусливою усмішкою.

— Лано, якщо ти так мрієш знову торкатись мене, треба було просто сказати.

Я б його зараз вдарила. Ну, чи поцілувала. Обидва варіанти здавались однаково привабливими.

Я наблизилася, поки між нами не залишилось якихось півметра, і схилила голову набік, спостерігаючи, як його очі пробігають по моєму обличчю.

— Якщо мене підставлять, і доведеться тікати, ти побачиш, як я тебе залишу без жодних докорів сумління, — сказала я тихо.

— А якщо ні?

— Якщо ні… — я провела пальцями по ременю своєї кобури. — Тоді ти, можливо, проживеш ще один день.

Марат хрипло засміявся.

— Люба, ти знаєш, як змусити чоловіка відчути себе бажаним.

Я глибоко вдихнула, щоб не зареготати, і відступила назад.

— Ага. Тільки не розслабляйся.

— Ніколи, Лано.

Ми замовкли, повертаючись до спостереження за територією. Але повітря між нами аж іскрило.

___________________

На територію фабрики заїхав старий Chevrolet Caprice — один з таких, які ганяли по місту ще в дев’яностих. Я одразу напружилася, мій погляд ковзнув по машині, вираховуючи загрозу, а рука майже автоматично лягла на кобуру.

Марат, який сидів поруч, ледь помітно напружився.

— Очікуєш проблем? — пробурмотів він.

— Завжди.

Але двері відчинилися, і звідти вийшли Дімон і якийсь хлопець. Обличчя знайоме, але ім’я вилетіло з голови. Я тільки пам’ятала, що він був у команді Макса.

Дімон почав крутити головою, оглядаючи територію, і я, не довго думаючи, голосно свиснула. Він різко підняв голову, помітив мене і кивнув. Через кілька хвилин вони вже заходили в приміщення.

Щойно вони переступила поріг, Дімон без жодного попередження швидко підійшов і притис мене до себе в обіймах.

Я офігівши застигла.

— А це ще що таке?

Дімон реготнув і відпустив мене, а потім серйозно сказав:

— У мене не так багато близьких людей залишилося. Я радий бачити тебе живою.

Я скептично примружилася.

— А коли це ми стали близькими?

— Після того, як ти врятувала мене від кулі, — відповів він, наче це найочевидніша річ у світі.

Я закотила очі.

— Та коли це було…

— А мені пофіг. Я тобі життям завдячую.

— Окей, окей, зніми ореол мученика, — пробурмотіла я, а потім перевела погляд на Марата.

Він важко зітхнув і з очевидним роздратуванням пробурмотів:

— Може, вже до справи, якщо ви розібралися з сімейними питаннями?

Дімон глянув на нього, але промовчав, лише кивнув. Потім повернувся до мене:

— Пам’ятаєш Саню?

І кивнув на хлопця поруч.

Я нарешті згадала. Саня. Точно.

Просто кивнула головою.

— Привіт, Лано, — сказав він. — Радий, що з тобою все добре.

— Дякую. Ну, то що?

Дімон схрестив руки на грудях і глянув на Саню.

— Послухай, що він розкаже.

Саня відкашлявся, трохи нервово, і почав:

— Незадовго до того, як зник товар Ворона, я бачив Руслана з Лансом.

Я вловила, як Марат поряд напружився.

— Хто це такі? — запитав він.

Я повернулася до нього:

— Руслан — один із водіїв, який віз товар Стаса.

— Це один з тих, що з діркою в голові лежали на дамбі?

Я кивнула.

Марат на секунду задумався, а потім знову глянув на мене.

— А хто такий Ланс?

І тут у мене реально засвербіли кулаки.

— Ланс… — я зробила паузу, аби не зірватися на матюки, а потім зітхнула. — Ланс — це шматок лайна, який з незрозумілих причин досі топче цю землю. І я не розумію, чому Макс його не пристрелив.